Розділ «Глава 1. ІСТОРИЧНИЙ ГЕНЕЗИС АДВОКАТУРИ ЯК СКЛАДОВА ЕВОЛЮЦІЇ СУСПІЛЬСТВА»

1. Еволюція суспільних відносин як засада виникнення та існування адвокатури. Адвокатура Греції та Риму

У будь-якому суспільстві особи у процесі своєї життєдіяльності вступають у певні відносини між собою. Ці відносини, безумовно, підпорядковуються встановленим у суспільстві правилам поведінки, серед яких провідне місце посідають санкціоновані державою норми права. У процесі практичного застосування норм права виникає необхідність надання професійної допомоги учасникам правовідносин з метою забезпечення неухильного дотримання, належного виконання та ефективного використання цих норм.

Наявність розгалуженої системи професійних об'єднань та осіб, покликаних надавати правову допомогу, є однією з головних ознак цивілізованого суспільства.

Можливість одержання кожною особою правової допомоги е важливим благом у будь-якому цивілізованому суспільстві. Право на юридичну допомогу є невід'ємним правом кожної людини і виступає органічною частиною правового становища особи в державі, одним з найважливіших факторів активної участі населення у житті країни.

Раніше традиційно потреба в наданні юридичної допомоги пов'язувалася з участю особи у кримінально - або цивільно-правових правовідносинах. Однак чим більше просувається суспільство по шляху соціального прогресу, тим більш різнобічними інтересами воно живе, тим частіше виникає потреба в одержанні кваліфікованих юридичних послуг з питань найрізноманітнішого характеру[1]. Цим зумовлена необхідність у визначенні місця і ролі адвокатури в сучасному суспільстві та встановленні чіткого переліку функцій і завдань, які виконує адвокатура як правовий інститут.

Одним із позитивних наслідків проведеної в Україні реформи адвокатури є наявність інтересу як фахівців, так і громадськості до історії розвитку цього інституту.

Особливо розвинених форм адвокатська професія набула в таких античних країнах Середземномор'я, як Греція та Рим. Так, у Греції, хоча офіційного статусу адвокатів не існувало, утворився особливий клас осіб, які присвятили себе складанню промов для виголошення їх позивачами у суді.

Демократичний устрій античної Греції створював сприятливі умови для виникнення адвокатури. Вважалося честю для кожного вільного громадянина полісу вміти себе захищати у суді. "Соромно, — зазначає Арістотель, — не вміти захищати себе рукою, але ще соромніше не вміти захищатися словом".

У Греції не було ні державного обвинувачення, ні державного слідства. Антична держава брала на себе обов'язок арбітра у спірних питаннях, залишивши ініціативу обвинувачення у приватних руках; самі сторони мали збирати докази й аналізувати їх у своїх промовах. Афінське судочинство вимагало, щоб сторони особисто виступали в суді на свій захист. З цих причин виникла потреба в логографах — людях, які допомагали складати тексти промов. Згодом суд дозволив, щоб поряд із стороною ще й виступав інший громадянин.

Спочатку промови, що мали назву логографи[2], складалися для рідних і друзів, але потім їх написання стало заняттям окремого класу осіб, які називалися логографами, або дико графами. Першим професійним логографом вважається Антифон (V в. до н. е.), який, за словами Амміана Марцелліна і Плутарха, ввів звичай брати плату за створення судових промов. Пізніше з'являється цілий ряд інших логографів, серед яких Лизій, Ісократ, Есхіл і Демосфен. Такою була первинна форма адвокатури в Греції, форма, яку ще називають "німою адвокатурою". Вона панувала до завершення періоду республіки.

Проте логографи не могли цілком задовольнити потреби в судовому захисті. Логограф міг заздалегідь приготувати для сторони позов або обвинувачення, але не міг заперечувати обвинувачу чи позивачу, не знаючи, які докази наведуть вони в суді. Логограф не міг передбачити всі докази протилежної сторони, щоб спростувати їх до того, як вони будуть висловлені[3].

Хоча переконлива, майстерно складена промова, безумовно, потрібна, однак красномовність, спосіб її висловлення та розуміння суті може стати вирішальним чинником, який впливає на суддів. Саме тому виникає необхідність у тому, щоб судові промови виголошували професійні оратори.

Крім того в Афінах з'явився інститут, що нагадує сучасну прокуратуру. Приватному обвинувачеві було надано право обрати собі одного або навіть кількох помічників з числа видатних ораторів, а у складних випадках народ або вищі урядові установи за відсутності приватних скаржників призначали офіційних обвинувачів, які мали назву категори, або синегори. Серед них були видатні оратори Греції починаючи з Перикла, який був призначений народом для обвинувачення Кимона, і закінчуючи Демосфеном, котрі також виступали в ролі синегора.

І от, з одного боку, недоліки логографи, а з іншого, — вимоги справедливого захисту зумовили те, що суди стали в окремих випадках дозволяти здійснювати усний захист сторін стороннім особам. Це відбувалося таким чином: закон вимагав, щоб сторони самостійно захищали свої інтереси, тому суди, не маючи права порушувати цю вимогу, вдавалися до обходу закону. Сторони мали бути присутніми на суді і вести дебати, але їм дозволялося після проголошення першої промови просити суд, щоб із другою промовою виступала яка-небудь зі сторонніх осіб. Друга промова називалася девтерологією, а особи, які її виголошували, — си негорами, за аналогією з кримінальними обвинувачами[4]. Таким чином досягалася мета грецького правосудця: збереження принципу особистої участі сторін у справі і, водночас, допущення судової допомоги з боку осіб, які не є учасниками процесу.

Грецькому правосуддю були відомі два види представництва, а саме: законне, або необхідне, представництво і змішане.

Законне представництво стосувалося окремих категорій осіб, які з певних причин не могли самостійно виступати в суді. Так, право участі в суді належало лише особам право- і дієздатним. Жінки і неповнолітні, душевно хворі та з фізичними вадами не входили до числа цих осіб, тому вони повинні були діяти в суді через представників — своїх опікунів, якими були батьки, чоловіки, старші брати та інші родичі. Представниками сиріт могли бути будь-які особи. В особливому становищі перебували іноземці. Метеки (іноземці, які постійно проживали на певній території) сплачували податок за право жити на афінських землях і користувалися законним захистом, однак повинні були обирати собі патрона з числа природжених громадян. Іноземці, які тимчасово перебували на певній території, теж були зобов'язані мати патрона. У процесуальному аспекті різниця між цими двома категоріями іноземців полягала в тому, що метеки могли подавати всі без винятку позови, але за участю свого патрона, у той час як інші іноземці — лише такі, що торкалися їх особистих інтересів, і, безумовно, також за участю патрона.

Змішане представництво застосовувалося як представництво інтересів юридичних осіб.

Римська адвокатура заслуговує на особливу увагу. З неї фактично почався висхідний розвиток світової адвокатури. У Римі, як і в Греції, первісною формою була родинна адвокатура[5].

Дані, що збереглися в деяких пам'ятках про найдавніші судові процеси, свідчать, що родинна адвокатура віддавна існувала у італійських народів, родинний захист здавна був звичайним явищем у Римі. Однак у юридичній літературі можна зустріти думку, що формування адвокатури в Римі почалося з інституту патронату.