Розділ «Глава 1. ІСТОРИЧНИЙ ГЕНЕЗИС АДВОКАТУРИ ЯК СКЛАДОВА ЕВОЛЮЦІЇ СУСПІЛЬСТВА»

Слід зазначити також, що обов'язком захисника було використання всіх передбачених у законі засобів та способів захисту з метою виявлення обставин, що виправдовують підозрюваного, обвинуваченого або підсудного, пом'якшують їхню відповідальність. Для цього з моменту допуску до участі в справі захисникові надаються конкретні права. Однак встановлювалися й деякі обмеження, яких раніше не було. Наприклад, побачення з підозрюваним або обвинуваченим захисник мав тільки після першого їх допиту; перелічувалися документи, з якими захисник мав право ознайомлюватися з моменту допуску.

У зв'язку з переходом економіки республіки на ринкові відносини та введенням різноманітних форм власності змінюються й форми юридичної допомоги підприємствам, організаціям, об'єднанням та окремим особам. Практикується складання адвокатами проектів статутів, положень, договорів тощо. Особлива увага приділяється наданню юридичної допомоги малим і спільним підприємствам як за договорами, так і за разовими дорученнями. Певний досвід такої роботи набуто у Київській, Харківській та Одеській обласних колегіях адвокатів, де створені й успішно діють спеціалізовані юридичні консультації з питань правового забезпечення господарської діяльності підприємств.

Особливо гострою стала проблема організаційного оформлення адвокатури, що нарешті вирішило б питання її незалежності. Крім того постало питання про можливість створення об'єднань адвокатів, які могли б представляти їх інтереси у державних органах і громадських організаціях, захищати їх соціальні та професійні права. Усе ви ще ви кладе не свідчить про те, що це були лише перші кроки реформування адвокатури, а в цілому вона потребувала більш значних змін.

Організаційне оформлення української адвокатури, її незалежне від державних структур існування почалося у вересні 1990 р. на установчому з'їзді (21—22 вересня), який прийняв рішення про створення Спідки адвокатів України — добровільної, громадської, незалежної, самоврядної організації. Метою Спілки за її статутом є об'єднання зусиль адвокатів у розбудові демократичної правової держави, поліпшення юридичної допомоги, що надається громадянам, установам, організаціям (у тому числі іноземним фізичним і юридичним особам), підвищення ролі та авторитету адвокатури в суспільстві, сприяння розвитку індивідуальної адвокатської практики, а також набуттю адвокатурою повної самостійності й самоврядування, захист прав і законних інтересів членів Спілки, турбота про історичні традиції української адвокатури, розвиток і поглиблення міжнародних зв'язків тощо.

Статутом Спілки, затвердженим її установчим з'їздом 22 вересня 1990 р. (зі змінами, внесеними пізніше позачерговим з'їздом 16 січня 1993 р.), передбачені завдання Спілки, форми її діяльності, структура, джерела формування коштів і майна тощо. Детально регламентуються питання членства, яке може бути як індивідуальним, так і колективним, права і обов'язки членів. Керівними органами Спілки є з'їзд, конференція, правління, ревізійна комісія. Керують Спілкою президент і троє віце-президентів.

В областях та в Автономній Республіці Крим створені відділення Спілки. її почесними членами є адвокати з США, Канади, Аргентини, Польщі, Болгарії[1].

Спілка адвокатів України була одним із головних ініціаторів розробки проекту нового Закону України "Про адвокатуру". Закон України "Про адвокатуру" розроблявся зусиллями цілої низки науковців і практиків (Т. В. Варфоломеєва, Л. І. Каган, М. М. Михеєнко та ін.). У Законі передбачалась видача адвокатського свідоцтва про право на зайняття адвокатською діяльністю, складання адвокатського іспиту та присяги адвоката, індивідуальна адвокатська практика, самостійний вибір адвокатом організаційної форми професійної діяльності, створення кваліфікаційно-дисциплінарних комісій адвокатури, значно розширювалися професійні права, встановлювалися вкрай важливі гарантії незалежності адвоката, зокрема, заборонялися прослуховування телефонів адвоката, застосування інших форм спостереження за ним, заборонявся огляд будь-ким адвокатських документів. Важливо, що встановлювався перелік документів та інформації, яка становила адвокатську таємницю.

Прийняття 19 грудня 1992 р. Закону України "Про адвокатуру" сприяло подальшому демократичному розвитку української адвокатури, забезпечило право на доступ до адвокатської професії широкої верстви кваліфікованих юристів, встановило гарантії здійснення адвокатської діяльності, розширивши професійні права адвокатів, їхні обов'язки та відповідальність, тим самим наблизивши діяльність української адвокатури до світових стандартів. Хоча, на жаль, при прийнятті цього Закону не одержали підтримки багато прогресивних положень, які могли б унеможливити ряд проблем, що виникли у процесі реалізації цього Закону на практиці.

Серед основних проблем адвокатури, що потребували негайного вирішення, слід виділити такі:

• відсутність незалежної самоврядної професійної адвокатури, що перешкоджає розвитку адвокатури в Україні;

• поступове законодавче звуження обсягу професійних прав адвокатів і відсутність реальних гарантій адвокатської діяльності;

• несприятлива система оподаткування і як наслідок — існування паралельно з адвокатурою підприємницької юридичної діяльності;

• недосконалий механізм призначення адвоката захисником у кримінальному процесі та мізерна оплата його допомоги з державного бюджету України;

• відсутність джерела достовірної інформації про чисельність та персональний склад осіб, які здійснюють адвокатську діяльність;

• відсутність дієвого механізму підвищення кваліфікації адвокатів[2].

За час, що минув з моменту прийняття Закону України "Про адвокатуру", вже напрацьований значний досвід діяльності адвокатури, з урахуванням якого постала необхідність у доопрацюванні окремих норм чинного Закону про адвокатуру та на його підставі реформуванні адвокатської діяльності в Україні.

Згодом підготовлено декілька законопроектів про адвокатуру. Вони, зокрема, були підготовлені народними депутатами М. Мар-куш, В. Демьохіним та Ю. Кармазіним (реєстраційний № 7051), С. Головатим, С. Соболевим, В. Стретовичем та В. Мусіякою (реєстраційний № 7051-1), М. Онищуком та С. Слабенко (реєстраційний № 7051-2). У кожному із цих законопроектів запропоновані різні шляхи розвитку адвокатури.

Протягом декількох років точилася постійна дискусія як стосовно концептуальних питань, так і щодо кожної статті законопроектів. Буквально кожна пропозиція, кожна аргументація викликали хвилю емоцій. Прихильники протилежних точок зору намагалися віднайти золоту середину — точку зору, яка була б єдино вірною у конкретній ситуації. Справа в тому, що, працюючи над законопроектами, всі гостро відчували свою історичну місію і особливу відповідальність перед прийдешніми поколіннями, оскільки створювали та вдосконалювали міцні нормативні засади ефективного функціонування право захисної інституції незалежної України з урахуванням євроінтеграційних тенденцій розвитку правової системи держави. Тут велися й суто теоретичні дискусії між представниками різних наукових течій, і дебати між практиками. Нарешті, 5 липня 2012 р. було прийнято Закон України "Про адвокатуру та адвокатську діяльність", яким розпочато новий етап розвитку адвокатури України.