Розділ «Глава 1. ІСТОРИЧНИЙ ГЕНЕЗИС АДВОКАТУРИ ЯК СКЛАДОВА ЕВОЛЮЦІЇ СУСПІЛЬСТВА»

Професійна адвокатура діяла на основі Судових статутів 1864 року. На зміну "юридичним знахарям" прийшли високопрофесійні юристи. Для населення були відкриті юридичні консультації.

Адвокати стали одночасно правозаступниками і судовими представниками свого клієнта. Важливо відзначити і те, що як у суспільстві загалом, так і в професійному юридичному середовищі виникала думка про необхідність створення корпоративного об'єднання адвокатів. Тобто в тодішньому розумінні об'єднання однодумців — людей "чесних, які неодмінно одержали вишу освіту і, якщо можливо, мають відоме становище в суспільстві та захищені від свавілля не тільки адміністрації, а й суддів"[1].

Оцінюючи сьогодні судову реформу 1864 року, важливо відзначити, що вона істотно просунула Російську імперію вперед на шляху дотримання і захисту прав людини.

За судовими статутами, які регулювали діяльність професійних адвокатів, основою організації адвокатури був принцип: адвокат — правозаступник, оратор, повірений свого клієнта.

Адвокати поділялись на дві категорії — присяжних і приватних повірених.

Адвокати, які відповідно до розділу IX "Про осіб, що знаходяться при судових місцях" Установи судових встановлень (1864 року) іменувалися присяжними повіреними і приватними повіреними, оформилися як окрема категорія осіб, які володіють процесуальними правами, саме з моменту ухвалення даного акта.

Присяжна адвокатура була корпорацією осіб вільної професії. Присяжними повіреними могли бути особи, які бажали присвятити себе "клопотанням у чужих справах", відповідали необхідним для цього умовам і були прийняті до корпорації адвокатів у встановленому порядку.

Особи, які бажали стати присяжними повіреними, мали бути російськими підданими, не перебувати на державній чи громадській службі на будь-яких посадах, крім почесних і безкоштовних, і мати визначений віковий, моральний і освітній цензи. Віковий полягав у досягненні 25 років. Моральний ценз майже такий самий, як і для суддів. Різниця полягала в тому, що суддями не призначалися особи, засуджені до виключення зі служби, тюремного ув'язнення чи більш суворого покарання, а також ті, які перебували під судом за обвинуваченням у будь-якому злочині або проступку. Перешкодою для прийняття до складу присяжних повірених була наявність даних про вчинення кандидатами лише тих злочинів, що караються позбавленням або обмеженням прав стану, якщо справа не закінчилася повним виправданням. Крім того присяжними повіреними не могли бути особи, яким закон забороняв вести чужі судові справи.

Освітній ценз полягав у наявності вищої юридичної освіти і п'ятирічного стажу практичної підготовки. Практична підготовка передбачала стаж відповідної судової роботи або роботи в якості помічника присяжного повіреного.

Не могли бути присяжними повіреними особи, за станом здоров'я нездатні до виконання професійних обов'язків, як, наприклад сліпі, глухонімі, божевільні[2].

Судові статути детально регламентували права, обов'язки і відповідальність присяжних повірених.

В особі присяжних повірених поєднувалися правозаступники і судові представники. Вони діяли на підставі договору доручення і цілком замінювали сторони у процесі. їм було надано право вести судові справи в усіх судових установах імперії, крім комерційних судів, де могли виступати тільки особи, прийняті до складу присяжних стряпчих, і, крім волосних судів у місцевостях, де існували земські начальники. Якщо присяжним повіреним доводилось виступати в суді не того округу, до якого вони приписані, то вони підпорядковувалися дисциплінарній владі місцевої ради або, за відсутністю в окрузі ради, — владі місцевого окружного суду.

Присяжні повірені не користувалися монополією ведення цивільних справ, оскільки самі сторони не були позбавлені права особисто вести свої справи. Повіреними могли бути близькі родичі сторін (чоловік і жінка, батьки, діти). Крім того присяжні повірені наділялися правом отримання винагороди за ведення справ за встановленою таксою, якщо між присяжними повіреними і довірителями не було укладено спеціальної угоди. Вони також мали право передавати один одному процесуальні документи у цивільних справах без допомоги судових приставів або судових розсильних.

Обов'язки присяжних повірених випливали з договору доручення і полягали, відповідно до тексту адвокатської присяги, у тому, що повірені повинні "виконувати неухильно закони імперії, не писати і не говорити на суді нічого, що могло б призвести до ослаблення православної церкви, держави, суспільства, сімейства і доброї моральності, чесно і сумлінно виконувати свої обов'язки, не порушувати поваги до судів і влади". Присяжні повірені були зобов'язані безкоштовно вести справи, що доручаються їм у зазначених законом випадках радами, судами і головами судів. Закон забороняв присяжним повіреним: 1) набувати на своє ім'я або на ім'я підставних осіб права по судових справах, які вони ведуть; 2) вести справи як повірені проти своїх батьків, дружини, дітей, рідних братів, сестер, дядьків і двоюрідних братів; 3) бути повіреними обох сторін або переходити у тій самій справі від однієї сторони до іншої; 4) розголошувати довірені їм довірителями таємниці не тільки під час судового процесу, а й після його закінчення.

Гонорар присяжних повірених визначався за угодою між ними і клієнтами, яка повинна була укладатися в письмовій формі. Існувала також і визначена законом такса, що мала двояке значення. Суд керувався нею, по-перше, при визначенні суми витрат, які підлягають стягненню зі сторони, що програла, на користь тієї, яка виграла, і, по-друге, при визначенні розмірів гонорару повірених у тому випадку, якщо вони не уклали письмової угоди з клієнтами.

Основним принципом, який застосовувався при визначенні розміру гонорару за таксою, була ціна позову. За участь у справі в двох інстанціях присяжний повірений одержує певний відсоток від усієї суми позову. Притому, розмір відсотків зменшується зі збільшенням ціни позову. За ведення справи в одній інстанції присяжний повірений одержує менше. Також зменшується гонорар у випадку програшу повіреним справи.

За невиконання присяжними повіреними своїх обов'язків передбачалася кримінальна, дисциплінарна і цивільно-правова відповідальність.

Кримінальній відповідальності повірені підлягали за навмисні дії на шкоду своїм довірителям. До числа "злочинів з доручення" належали: 1) навмисне перевищення повноважень і навмисний вступ у відносини із супротивниками свого довірителя на шкоду йому; 2) навмисна передача або повідомлення повіреним отриманих ним документів супротивникові свого довірителя; 3) навмисне знищення, пошкодження, присвоєння, розтрата документів чи майна довірителів. Крім того присяжні повірені підлягали кримінальному покаранню за образу суду чи осіб, які беруть участь у справі.

Дисциплінарній відповідальності присяжні повірені підлягали за менш тяжкі порушення професійних обов'язків, які не визнавалися злочинами, а також за всілякі аморальні, негожі і такі, що порочать звання адвоката, вчинки.

Цивільна відповідальність присяжних повірених полягала в обов'язку відшкодування збитків, завданих клієнтам, по-перше, переліченими вище злочинами і, по-друге, взагалі недбалим виконанням своїх обов'язків, наприклад пропуском процесуальних строків і порушенням встановлених законом правил судового процесу.