Розділ «Глава 1. ІСТОРИЧНИЙ ГЕНЕЗИС АДВОКАТУРИ ЯК СКЛАДОВА ЕВОЛЮЦІЇ СУСПІЛЬСТВА»

Обов'язки приватних повірених випливали з договору доручення. Адвокатської присяги вони не складали. Про їхні професійні обов'язки закон не згадує. Але ці прогалини заповнив Сенат, що виходячи з "однорідності діяльності присяжних і приватних повірених" визнав "однорідність гарантій, встановлених законом щодо непорядних дій повірених" і поширив на приватних повірених усі правила професії.

Кримінальна і цивільна відповідальність приватних повірених визначалася загальною для всіх повірених, які діяли на підставі договору доручення.

Дисциплінарна влада над приватними повіреними належала тим судам, до яких вони були приписані. Приводом до порушення дисциплінарного провадження були "неправильні та негожі дії", тобто не тільки порушення професійних обов'язків, а й аморальні вчинки, скоєні як після набуття статусу приватного повіреного, так і до цього.

Як показує статистика, кількість адвокатів у нашій державі була досить значною, що, безумовно, свідчить про розвиток інституту захисту прав людини в той період.

В округу Харківської судової палати у 1886 р. налічувалося 168 присяжних повірених і 53 помічники, в Одеській — відповідно 125 і 63, Київській - 120 і 54. У 1913 р. у Харківській - 339 і 461 помічників, присяжних повірених в Одеській — 441 і 467, Київській — 492 і 417. Щодо приватних повірених, то на цей рік в окрузі Харківської судової палати їх було всього 5,8% до загальної кількості присяжних повірених, Одеської — 7,1% і Київської — 10,7%.

Кількість населення, що обслуговувалося адвокатами судових округів України, була різною. У 1897 р. один адвокат обслуговував 55,3 тис. населення Харківського округу, 23,7 тис. — Одеського й 32,3 тис. — Київського, а в 1910 р. відповідно 26,9 тис, 17,4 тис, 16,1 тис.

Українська адвокатура того часу відрізнялася демократичними принципами організації. До неї вступили багато прогресивних вчених, громадських діячів (М. Жученко, О. Гольденвейзер, О. Александров та ін.) 19 жовтня 1865 р. прийнято "Положення про введення в дію Судових Статутів". Положення встановлювало порядок проведення судової реформи. Відповідно до Судових Статутів, нагляд за діяльністю присяжних повірених було покладено на Раду присяжних повірених, яка ними обиралася при судовій палаті.

Присяжні повірені організовували свою діяльність на засадах самоврядування шляхом обрання при окрузі судової палати рад присяжних повірених, які обирали голову ради та його заступника (товариша). В Україні до Жовтневої революції існували тільки три округи судових палат — Харківський, Київський та Одеський, де й діяли ради присяжних повірених. Щодо інших судових округів, то царський уряд висловив думку про "передчасність" створення там таких рад, і згадані контрольні, дисциплінарні та адміністративні функції довірив окружним судам.

На раду присяжних повірених покладалися: розгляд заяв про вступ або вибуття з числа присяжних повірених; нагляд за дотриманням ними законів, установлених правил; призначення повірених для надання безкоштовної юридичної допомоги; накладення дисциплінарних стягнень (попередження, догана, заборона займатися адвокатською практикою строком до одного року, виключення з числа присяжних повірених, віддання до суду) тощо.

Матеріальні кошти ради становили: вступний внесок при прийомі до адвокатури, а також обов'язковий щорічний внесок, який сплачували присяжні повірені, їхні помічники та приватні повірені. Розмір цих внесків встановлювався радою й коливався від 10 до 30 крб. Для контролю за фінансовою діяльністю рад наприкінці XIX — початку XX ст. був утворений інститут нинішньої ревізійної комісії.

Зарахованому до числа присяжних повірених рада видавала відповідне свідоцтво, й після приведення даної особи до присяги її заносили до списків, які щороку публікувалися в офіційній пресі для загального відома[5].

6 травня 1874 р. створено Харківську раду в складі семи чоловік (І. О. Клопов (1835-1907), С. Ф. Морошкін (1844-1900), М. В. Жученко (1840—1880), О. М. Зайцев (1840—1904) та ін.), її першим головою було обрано відомого адвоката Михайла Жученка.

Головою Ради тривалий час був Сергій Федорович Морошкін. Він народився у 1844 р. у сім'ї відомого професора Московського університету. Після закінчення в 1865 р. цього Університету С. Ф. Морошкін деякий час працював при московському архіві Міністерства юстиції, в канцелярії Московського Окружного Суду. У 1867 р. він був призначений товаришем прокурора в Харків, а згодом залишив службу і присвятив себе адвокатурі. Майже двадцять років він займався адвокатською діяльністю. Значну частину цього часу був головою Ради присяжних повірених Харківського округу. У 1887 р. міністр юстиції запропонував Сергію Федоровичу місце члена Харківської Судової палати. Сучасники С. Ф. Морошкіна підкреслювали його відданість громадському служінню, професії та відносили його до тих адвокатів, духовний облік яких прикрашав адвокатуру. "Мягкий и чрезвычайно деликатный в личных отношениях, настойчивый ревнитель и насадитель нравственных требований, которые должны быть предъявляемы адвокату в разных областях его работы, и упорный труженик по сословным делам и вопросам, Морошкин пользовался обидим и безусловным уважением", — так характеризував його А. Ф. Коні у книзі "Отцы и дети судебной реформы", виданій у 1914 р. до 50-річчя Судових статутів.

У листі від 2 листопада 1884 р., адресованому іншим радам присяжних повірених, С. Ф. Морошкін повідомляв про зустріч присяжних у Полтаві та Харкові з міністром юстиції. Міністр поінформував їх про свої погляди на завдання захисту у кримінальних справах, наголосив, що не суди мають здійснювати нагляд за присяжними повіреними, а ради, подальше відкриття яких — захід загальнодержавний. Міністр дав позитивну характеристику діяльності харківської ради і окремих присяжних повірених, а також наголосив на необхідності подальшого поширення корпоративної організації на Київський, Одеський округи, з яких надійшли клопотання про відкриття там рад присяжних повірених.

В адвокатській діяльності виникають досить складні організаційні, професійні, етичні проблеми, і ради присяжних повірених починають відігравати важливу роль у їх розв'язанні. Формується дисциплінарна практика, розробляються певні правила здійснення професії, дається тлумачення понять, пов'язаних з професійною етикою. Наприклад, Харківська рада присяжних повірених в одній із своїх постанов зазначила, що громадське завдання адвокатури полягає у служінні правді і за суттю цього громадського служіння особа адвоката має бути такою, щоб кожне слово адвоката викликало довіру. Розглядаючи іншу дисциплінарну скаргу, Харківська Рада наголосила, що присяжний повірений зобов'язаний уникати дій у справі, які не відповідають гідності присяжного повіреного[6].

Спроби відкрити раду присяжних повірених у Києві були категорично відхилені владою. Згодом (1874 р.) їх створення призупинили з посиланням на те, що нібито створені ради не здійснили покладених на них завдань нагляду за гідністю і моральною чистотою в діях присяжних повірених. Лише через тридцять років знов розпочалося формування рад присяжних повірених. Організовано Київську та Одеську ради присяжних повірених. Першим головою ради присяжних повірених округу Київської судової палати став відомий на той час адвокат Олександр Гольденвейзер (1855—1915 рр.).

В Одесі рада присяжних повірених була відкрита у 1904 р., і очолив її О. Я. Пергамент. В одному з рішень ради записано, що, за ідеєю законодавця, стан присяжних повірених має являти собою найбільш вірне поручительство моральності, знання, чесності переконань при захисті осіб, що беруть участь у справі. З метою досягнення такого високого ідеалу засновано корпоративний нагляд, що слугує засобом встановлення і підтримання між повіреними відчуття правди, гідності та усвідомлення моральної відповідальності перед урядом і суспільством.

Створення професійної адвокатури потребувало наявності висококваліфікованих фахівців-адвокатів, здатних надавати кваліфіковану юридичну допомогу і захищати в суді. Значна кількість осіб, які присвятили себе адвокатській професії, набувши відповідного досвіду, стали гідними адвокатами. Однак лише одиниці з них завдяки таланту і відданості професії змогли стати відомими адвокатами зі світовим іменем, з якими і сьогодні асоціюється адвокатура як така.

Одним із них був видатний судовий оратор, адвокат Федір Никифорович Плевако, якого сучасники прозвали "московським златоустом". До судової системи Російської імперії Плевако увійшов з перших днів проведення в життя прогресивних засад судової реформи 1864 року.

Народився Федір Никифорович Плевако 13 квітня 1842 р. Він був позашлюбним сином митного урядовця, що, втім, не завадило йому зробити успішну кар'єру. Після закінчення гімназії Плевако вступив до юридичного факультету Московського університету, після чого, одержавши ступінь кандидата права, став присяжним повіреним. Федір Никифорович брав участь у найвідоміших процесах того часу, в тому числі і політичних, зокрема у справі Морозівського страйку 1886 року. Але при цьому не гребував і захистом простих, як тоді казали, маленьких людей. Він блискуче виступав на цих процесах — анітрохи не гірше, ніж у гучних справах. Можна навести два найвідоміших приклади знаменитого красномовства Плевако. Одного разу він захищав немолодого священика, якого звинувачували в перелюбстві і крадіжці. Прокурор переконливо описав усю глибину падіння священнослужителя, що загрузнув у гріхах. Нарешті, із свого місця піднявся Плевако. Промова його була короткою: "Панове присяжні засідателі! Справа ясна. Прокурор у всьому, безумовно, правий. Усі ці злочини підсудний вчинив, і сам у них зізнався. Про що тут сперечатися? Але я звертаю вашу увагу ось на що. Перед вами сидить людина, яка тридцять років відпускала вам на сповіді ваші гріхи. Тепер він чекає цього від вас: чи відпустите ви йому Його гріх?" Немає потреби уточнювати, що священика виправдали.