Розділ «Глава 1. ІСТОРИЧНИЙ ГЕНЕЗИС АДВОКАТУРИ ЯК СКЛАДОВА ЕВОЛЮЦІЇ СУСПІЛЬСТВА»

До першої відносилися ті, котрі не могли вести ні чужих, ні своїх справ, а повинні були брати собі адвоката. Це, наприклад:

1) неповнолітні, тобто особи, які не досягли 17 років;

2) глухі, у зв'язку з тим, що вони не в змозі чути розпоряджень суду.

Якщо вони не мали адвоката, то претор сам призначав їм його. До другої категорії осіб належали ті, що могли вести тільки свої справи, а саме:

1) сліпі на обидва ока, у зв'язку з тим, що вони не могли бачити знаків преторської влади;

2) жінки, у зв'язку з тим, що "вони не повинні, в силу правил пристойності для їхньої статі, втручатися у чужі справи і братися за чоловічі заняття". Однак історія зберегла відомості про те, що, попри заборону, існували дві жінки, які, хоч і не займалися безпосередньо адвокатурою, але були наділені ораторським талантом. їх звали Амезія Сентія і Гортензія.

Перша виголосила блискучу промову в свій захист і була майже одностайно виправдана судом від висунутого проти неї обвинувачення, а друга, дочка знаменитого оратора Гортензія, виступала перед тріумвірами проти податку, яким були обкладені римські жінки, і завдяки її чудовій промові податок було значно зменшено.

До третьої категорії належали особи, які могли виступати адвокатами не всіх позивачів, а тільки: своїх батьків, дітей, патронів, чоловіків і жінок, вільновідпущених, родичів, свояків і тих, у яких вони були опікунами чи піклувальниками. Іншими словами, вони могли виступати тільки у випадках родинного захисту. Крім того до цих осіб належали: позбавлені цивільної правоздатності, особи, до яких застосовувалося кримінальне покарання, особи, що займалися ганебними ремеслами, наприклад гладіатори, і взагалі всі ті, яким за законом, рішенням народних зборів, сенатською постановою і едиктом претора дозволено було клопотати тільки за визначених осіб.

Як уже зазначалося, умови та гарантії адвокатської діяльності рідко піддавалися законодавчій регламентації і в основному регулювалися звичаями.

Однак така гарантія адвокатської діяльності, як гонорар піддавалася законодавчій регламентації. У 204 р. до н. е. був виданий закон Цинція. Від нього дійшов до нас один тільки заголовок: "Закон про дарунки і приношення". Оскільки цей Закон не зберігся повністю, то важко чітко визначити його суть. Деякі вчені вважають, що він забороняв особам, які займали публічні посади або діяли в публічному інтересі, приймати за це подарунки як гонорар. Інші, навпаки, дотримуються тієї думки, що цим Законом пропонувалося "розглядати все отримане або обіцяне за такого роду дії як подарунки, тобто необов'язкові і добровільні приношення". Більшість вчених вважають, що цим Законом було, безумовно, заборонено адвокатам отримувати будь-яку винагороду. Але існує інша думка, яка полягає в тому, що заборона адвокатові приймати винагороду тривала до закінчення процесу, а після його закінчення адвокатові було дозволено приймати запропонований гонорар. Таке визначення заборони адвокатського гонорару видається правильним. Крім того сам мотив абсолютної заборони гонорару був би досить незрозумілим, оскільки представники всіх вільних професій у Римі мали право на винагороду за свою працю.

Римське законодавство республіканського періоду торкнулося ще одного аспекту адвокатської діяльності — такої як тривалість судових промов. Спочатку остання визначалася на розсуд суду. Але незадовго до завершення періоду республіки Помпей "наклав вузду на красномовство". Час промови вимірювався водяним годинником, який мав назву "клепсидра". Втім, обмеження тривалості промови визначеним часом існувало недовго. З падінням республіки закон Помпея було скасовано, і визначення тривалості промови знову надавалося суду.

Слід зазначити, що не всі вимоги до організації римської адвокатури визначалися звичаями, були вироблені практикою чи встановлені законодавством. Більшість вимог потребувала додаткової регламентації. Однак незважаючи на все це республіканський період повинен бути визнаний кращим періодом римської адвокатури.

З падінням республіки адвокатура, як і взагалі судові установи, зазнала значних змін. Судова влада перейшла від представників народу до імператора, верховної ради та урядових чиновників. Принципи гласності і змагальності стали обмежуватися. З'явилися зачатки слідчого процесу і письмової апеляції, а разом з тим розвивалося заочне судочинство. Збільшувалася законодавча регламентація адвокатури. Однак спочатку, до перенесення столиці з Риму до Константинополя, вона торкалася переважно питань адвокатського гонорару, що цілком зрозуміло: жадібність і безцеремонність адвокатів наприкінці республіканського періоду досягли тепер колосальних розмірів. У цей період було прийнято ряд постанов Сенату та інших актів, які регулювали питання гонорару. В основному вони стосувалися умов виплати гонорару. Зокрема, чи мав виплачуватися гонорар і відбуватися попереднє його одержання у межах такси? Або ж треба залишити колишній порядок і визначити тільки максимальний розмір винагороди після закінчення процесу? Наприклад, варто згадати сенатську постанову, про яку йдеться у Плинія. Вона буквально повторювала закон Клавдія, забороняючи продавати і купувати судовий захист, і дозволяла після закінчення справи брати гроші в розмірі не більше 10 тисяч сестерціїв. Потім, при спадкоємці Клавдія — Нероні, теж була видана сенатська постанова щодо гонорару, але про неї існували дві, очевидно суперечливі думки. Тацит стверджує, що Нерон відновив закон Цинція, а Светоній стверджує, що він дозволив адвокатам брати "визначену" (тобто, ймовірно, визначену таксою) і "справедливу", тобто таку, що відповідає справі, плату. Якщо поєднати ці положення, то вийде ні що інше, як закон Клавдія, який, не скасовуючи закону Цинція, встановив таксу, що сплачували клієнти. Розбіжність думок, висловлених Тацитом і Светонієм, пояснюється тим, що кожен з них повідомляв тільки ту частину закону, яка була йому вигідна, або яка здавалася важливішою.

У такому стані питання про гонорар, очевидно, перебувало до часів Олександра Сєвєра, при якому, як вбачається з уривків, що дійшли до нас, колишній порядок речей було принципово змінено. Умови про гонорар, встановлені до судового засідання, як і раніше, були недійсними, але вони набирали чинності, якщо узгоджувалися після закінчення справи, хоча б до постановления рішення. Ще однією новелою було те, що адвокати одержали право позову про гонорар. Остання постанова найбільш важлива, тому що вона йшла врозріз з колишніми законами і звичаями й запроваджувала новий порядок. Право позову здійснювалося шляхом екстраординарного процесу. Якщо адвокат встановив собі після закінчення справи визначений гонорар, то він міг його вимагати в суді з тією лише умовою, щоб сплачена йому сума разом з обіцяною не перевищувала 100 золотих (10 000 сестерціїв), тобто такси Клавдія. Якщо ж не було встановлено ніякої умови, то суд за вимогою адвоката повинен був присудити йому винагороду, "залежно від суті справи, таланту адвоката, звичаїв адвокатури і важливості судової інстанції, у сумі, що теж не перевищує такси". Таким чином, законодавство визнало оплатність адвокатури.

Дійшовши загального висновку щодо гонорару в римській адвокатурі, ми зауважуємо, що через усю його історію проходить червоною ниткою одна тенденція, а саме тенденція "відносної безплатності адвокатури", тобто прирівнювання гонорару до добровільного, почесного дарунка з боку клієнта. Ґрунтуючись на традиціях древнього патронату, вона була вперше втілена у правовій нормі законом Цинція. Наступні законодавці не раз поверталися до неї і підтверджували її, так що можна без перебільшення стверджувати, що безплатність була основним принципом римської адвокатури починаючи з найдавніших часів аж до Олександра Сєвєра, коли їй був нанесений рішучий удар визнанням за адвокатами права позову про гонорар. Оскільки таке визнання відбулося і гонорар з дарунка перетворився на винагороду за послугу, принцип безплатності був порушений і адвокатура втратила свій первісний характер.

З перенесенням столиці з Рима до Константинополя законодавча регламентація помалу охоплює всі сторони адвокатської діяльності і стає певним чином організованою професією. З IV ст. у законодавчих пам'ятках з'являється термін "стан адвокатів" (ordo, collegium, consortium advocatorum, causidicorum, togatorum). При імператорі Леві встановлюється іспит для кандидатів до адвокатури (V ст.); обмежується кількість штатних адвокатів у кожній провінції; надаються різні привілеї як усьому стану, так і деяким з його членів, словом, законодавство прагне докладно визначити всі сторони цієї професії".

У Зводі Юстініана визначено чітко організовану систему адвокатури. Основний принцип цієї організації — прирівнювання адвокатської професії до державної служби. Допуск до адвокатури залежав від начальника провінції або міста (у столицях), тобто від вищого адміністративно-судового чиновника. Негативні умови прийняття до стану адвокатів були ті ж самі, що й у республіканський період. Як і раніше, не допускалися до адвокатури неповнолітні, особи з деякими фізичними вадами (глухі, сліпі), жінки, особи, позбавлені цивільної правоздатності, особи, які підлягали кримінальному покаранню, і ті, які займалися ганебними ремеслами. Разом з тим, до кандидатів в адвокатуру ставилися деякі інші обов'язкові умови, а саме: 1) закінчення курсу в одній з юридичних шкіл і 2) іспит. З передмови до Дигест видно, що до Юстініана весь навчальний матеріал, що викладався в цих школах, був розподілений на чотири роки. Юстініан додав ще один рік, причому ухвалив, що перші чотири роки мають присвячуватися проходженню Інституцій і Дигест, а п'ятий — спеціальному вивченню шостої та сьомої частин Дигест і Кодексу. По закінченні цього курсу кандидати до адвокатури мали скласти державний іспит. Екзаменатори повинні були засвідчувати під присягою, чи отримав кандидат достатні знання, чи ні. Кандидат, який склав іспит, міг бути допущений з дозволу начальника провінції до заняття адвокатурою.

Адвокати вносилися в списки (rotula) по префектурах у порядку їхнього допущення до професії. Перший за списком називався старшиною (primas). Усі адвокати поділялися на два розряди: штатних (statuti) і понад штати их (supernumerarii). Різниця між ними полягала в тому, що число перших було обмежено визначеною кількістю і вони мали право виступати в усіх судах, а число других не було обмежено, але вони практикувалися в нижчих судах. Штатні призначалися начальником провінції з числа понадштатних. Кількість штатних була визначена для кожної префектури окремо. Дисциплінарний нагляд за адвокатами належав так само, як і прийняття в їх число, начальникові провінції. Для адвокатів була встановлена особлива професійна присяга, яку вони повинні були промовляти не при вступі в стан, а на початку кожної справи.

2. Організація адвокатури на території України за Литовськими статутами та за "Правами, по которым судится малороссийский народ"

В Україні, як і в інших слов'янських державах, адвокатура існувала досить тривалий час, але не у вигляді самостійної професії, а у зв'язку з судовим представництвом, що спочатку допускалося тільки як виняток для деяких категорій осіб (дітей, жінок, людей похилого віку, ченців, глухих) і одержало згодом вільне застосування, перетворившись на професійне заняття особливого класу осіб, які, будучи краще за інших ознайомлені з нормами права і процесу, стали водночас виконувати роль і правозаступників. Однак ніякої організації цей клас не мав, тому до судово-правової реформи 1864 року судове представництво, поєднане з адвокатурою, продовжувало залишатися абсолютно вільною професією. Слід зазначити, що до цього моменту адвокатура в Україні пройшла ряд етапів формування адвокатської діяльності як професії.