Розділ «Глава 1. ІСТОРИЧНИЙ ГЕНЕЗИС АДВОКАТУРИ ЯК СКЛАДОВА ЕВОЛЮЦІЇ СУСПІЛЬСТВА»

Патронат був свого роду перехідною формою від родинної до договірної адвокатури. Первинний патронат, що мав родинний характер, на перших порах свого існування більш-менш задовільно виконував своє призначення. Світоглядні та ідеологічні форми, вироблені в Греції на різних етапах її розвитку, виявилися придатними для використання новим античним суспільством із наповненням цих форм новим змістом. Що стосується адвокатури, то в античному Римі знання законів було прерогативою патриціїв" оскільки лише вони допускалися до управління в державі, відправлення правосуддя й патронату[6].

Відносини між патронами і клієнтами були побудовані за аналогією з родинними відносинами. Клієнт, обравши собі патрона з числа римських патриціїв, приписувався до його роду, прилучався до родового культу й одержував право називатися родовим іменем. Він вважався ніби усиновленим патроном. Клієнт був зобов'язаний ставитися до патрона з усією повагою, надавати йому послуги, обдаровувати його дочок, сплачувати за нього і за його дітей викуп у випадку, коли вони потрапляли у полон до ворога, брати участь своїм майном у виплаті боргів чи покритті витрат патрона на суспільну службу тощо. Зв'язок клієнта з патроном вважався постійним і навіть успадковувався. Патрон мав усіляко сприяти клієнтові, захищати його інтереси перед судом так, як захищав інтереси своїх родичів. Таким чином, патронат сам по собі не вніс нового в розвиток адвокатури: захист з боку патронів був результатом поширення родинної адвокатури на осіб, які перебували у відносинах, подібних до родинних[7]. Однак патронат був безпосереднім джерелом виникнення вільної адвокатури, що відбулося у такий спосіб.

Як відомо, знання і застосування права у древньому Римі перебували винятково в руках патриціїв. Лише вони допускалися до виконання жрецьких обов'язків; лише вони брали участь у державних справах, у відправленні правосуддя і судовому захисті своїх клієнтів. За відсутності писаних законів вони аж до видання XII таблиць і навіть пізніше були єдиними особами, які знали право.

Однак постійні завойовницькі війни Риму, підкорення багатьох народів і племен прискорили розпад інституту патронату. Сама система патронату збереглася, але була значно оновлена й наповнена новим змістом.

Патронат втратив свій обов'язковий характер. Зв'язок патронів із клієнтами ослабнув, і патронат, що являв собою цілісний суспільно-політичний інститут, розпався на дві складові. З одного боку, з нього виділився приватноправовий елемент у вигляді патронату пана над вільновідпущеними рабами, що продовжував існувати до пізніх часів, а з іншого — судово-процесуальний елемент, що дістав вияв у юридичному захисті, який знатний та впливовий патрицій надавав особам, котрі потребували його допомоги. Ці особи, як і раніше, називалися клієнтами, а їхній покровитель — патроном, але старі терміни позначали зовсім нове явище. Патрон звільнився від усіх обов'язків щодо клієнта, за винятком обов'язку судового захисту. Клієнт повинен був тільки оплатити послуги або зробити подарунок за допомогу в судовому процесі. Відносини між ними вже не були постійними, довічними і навіть успадковуваними, як це було раніше, — вони виникали тільки на час процесу і припинялися разом з ним. Отже, під виглядом патронату діяв прототип сучасної адвокатури.

Слід зазначити, що першим кроком до створення вільної адвокатури було видання XII таблиць, яке зробило загальнодоступним знання законів; однак патриції зуміли втримати у своїх руках ключ до застосування їх на практиці. Справа в тому, що закони XII таблиць стосувалися тільки матеріального права. Процесуальні форми, що складалися з розкладів днів і годин, коли можна було здійснювати правосуддя, і правила користування позовними формулами не були оприлюднені і становили як священний предмет таємницю колегії жерців, членами якої могли бути тільки патриції. Через це сторони не мали можливості обійтися без сприяння патриціїв. Тільки опублікування Флавієм (V ст. до н. е.), а потім Елієм (IV ст. до н. е.) таблиці процесуальних строків і позовних формул завдало остаточного удару юридичній монополії патриціїв. Вивчення і застосування права стало доступним для всіх бажаючих, а адвокатура — стала цілком вільною професією.

Першими юристами в Римі були патрони. У їх особі поєднувалися дві професії: юрисконсультів та адвокатів. Вони не тільки захищали своїх клієнтів в суді, а й роз'яснювали їм закони, давали юридичні поради, керували ними при укладенні угод. Коли патронат остаточно розпався і вивчення права стало можливим для всіх бажаючих, розвиток юридичної професії пішов двома різними шляхами. Юристи, які не володіли красномовством, зайнялися виключно юридичним консультуванням. Інші, навпаки, вдалися до адвокатури, причому іноді суміщали її з консультуванням. Перші мали назву юрисконсультів або правознавців. їх діяльність полягала в наданні юридичних порад (responderé), участі при укладенні угод для дотримання необхідних формальностей (cavere) і підтримки в суді адвокатів, які не завжди були знайомі з правом (agere). Консультації надавалися або вдома, або на форумі. У разі потреби вони приходили зі своїми клієнтами в суд і повідомляли адвокату, який проголошував промову, юридичні відомості, необхідні для даної справи і часто невідомі оратору. Однак не лише сторони радилися з юрисконсультами, а й самі судді зверталися до них, щоби, при прийнятті рішення можна було послатися на авторитет вченого юриста. Юрисконсультами звичайно були патриції, які, за загальним правилом, надавали послуги безоплатно. Вони могли отримувати винагороду лише у формі добровільної пожертви.

Згодом юрисконсульти поступово все більше і більше відмежовувалися від адвокатів, таким чином втрачаючи свій первинний характер. З простих радників вони, після видання XII таблиць, перетворилися у тлумачів права. Найголовнішим в їх діяльності стало тлумачення норм права, але тлумачення не буквальне, а поширювальне.

Імператор Август офіційно визнав за юрисконсультами право тлумачення і, розуміючи важливість їх діяльності, з метою впорядкувати її постановив, що думки таких юристів матимуть для судів силу закону. У тому випадку, коли думки юристів не збігалися, суд міг на свій розсуд вибирати будь-яку з цих думок.

Поряд з юрисконсультами діяли адвокати, які займалися судовим захистом. Вони, як і раніше, продовжували називатися патронами.

Сам термін "advocatus" (адвокат) з'явився в античному Римі в республіканські часи, але на початковому етапі він ще не мав значення ні правознавця-юрисконсульта, ні патрона, а характеризував зовсім інших осіб. Спочатку цим терміном називалися родичі й друзі позивача, які давали певні поради щодо судового процесу. Згодом цей термін було поширено на осіб, які сприяли стороні у підготовці доказів і матеріалів для патрона. Ось як визначалася різниця між різновидами судової діяльності в одній із хронік: "Хто захищає будь-кого в суді, той зветься патроном і є оратором; є адвокатом, якщо допомагає юридичними порадами (jus suqqeris) чи своєю присутністю виявляє дружню участь (praesentiam commodot amico); є повіреним, коли веде справу, і когнітором, якщо перебирає на себе справу присутнього і захищає, ніби себе".

Як і в Греції, у Римі адвокатура була тісно пов'язана з ораторським мистецтвом. Патрони піклувалися не стільки про представлення юридичних позицій, скільки про виявлення красномовства.

Крім того в Римі існували ті, що хвалять (laudatores), — особи, котрі як свідки розповідали в суді про заслуги і чесноти підсудного, відповідаючи грецьким параклитам; ті, що нагадують (monitores), — особи, що підказували оратору правові положення і навіть брали участь у дебатах; ті, що сповільнюють (moratores), завдання яких полягало у тому, щоб виголошувати промову в той час, коли головний оратор відпочиває, і законники (leguleii sive formulares) — юрисконсульти нижчого рівня. Усі ці різновиди юридичної професії не можуть бути визнані адвокатурою. Тільки патрони (patroni causarum) були адвокатами у повному сенсі цього слова.

Організація адвокатури включає порядок і форми діяльності адвокатів, вимоги, що ставляться до осіб, які набувають статус адвоката, права, обов'язки та гарантії діяльності адвокатів. Для римської адвокатури характерними були дві форми її організації. Умовно їх можна визначити як адвокатура республіканського періоду та адвокатура часів імперії. Ці форми організації адвокатури суттєво різнилися, що зумовлено, в основному, зміною форми державного правління, а у зв'язку з цим — і зміною підходів до організації адвокатури.

Республіканська адвокатура була повністю вільною професією. Законодавча регламентація майже її не торкнулася. Тільки практика і звичай виробили деякі правила, що стосувалися особливостей професійної діяльності адвокатів.

Віддавна існував звичай, за яким молоді люди, які набували статус адвоката, тобто "вступали до адвокатури", викликалися для презентації на форум у супроводі важливої особи, наприклад колишнього консула.

Умови для здобуття адвокатської професії: освітній ценз, практична підготовка, моральні якості тощо не були визначені. Молоді люди — кандидати в адвокати прослуховували курс риторики у фахівців ораторського мистецтва, були присутніми на консультаціях знаних правознавців, відвідували засідання судів тощо. Проте ні порядок, ні строк, ні навіть обов'язковість цих занять не були закріплені законом. Фактично кожна особа, яка відчувала потребу, мала здібності і досвід, могла надавати своїм співгромадянам юридичну допомогу.

Правозаступництво було відокремлено від судового представництва. У цей період адвокати здебільшого були ораторами. Адвокатура була прямим шляхом до зайняття вищих і почесних посад у державі.

Адвокатура у цей період висунула багато видатних судових ораторів, таких як Марк Антоній, Гай Гракх, Красс, Юлій Цезарь, Помпей, Цицерон.

Слід зазначити, що в Римі були спеціально передбачені окремі категорії осіб, які не могли стати адвокатами. Перелік цих осіб встановлювався преторським едиктом і в подальшому був включений до Зводу Юстініана. Едиктом передбачалися три категорії таких осіб.