Розділ IV. Захист прав людини — імператив зовнішньої політики України

Нові ускладнення для поляків України постали у зв'язку з набуттям членства Республікою Польша в Європейському Союзі. Введення з 1 вересня 2003 р. візового режиму з Україною, Росією і Білоруссю (кордон у польському напрямку щорічно перетинає понад 13,5 млн. громадян) не сприятиме кращому порозумінню між народами. Хоча для представників національних меншин польська сторона розробила спрощене одержання віз, та особливе занепокоєння з цього приводу виявили польські організації в Україні. Введення візового режиму вони розглядають як прагнення відчужити поляків від своїх коренів: адже ті поляки, що виїхали з Польщі на Захід, мають право без візи відвідувати Польщу, а ті, хто з країни ніколи не виїжджав (кордони були перенесені), змушені оформляти візу. Позитивним результатом стала домовленість на вищому рівні про введення пільгового візового режиму для обох країн: при цьому поляки не оформлятимуть візи, а українці оформлятимуть її безкоштовно. Зрозуміло, що така візова політика Республіки Польща є тимчасовою, оскільки вимоги Євросоюзу до країн, які незабаром набудуть повноправного членства в організації, є однаковими для всіх.

Спроби окремих центральноєвропейських країн пом'якшити для України наслідки набуття членства в Євросоюзі пояснюються економічними важелями: Євросоюз, незважаючи на свої запевнення розширюватися за рахунок країн Центральної Європи, негласно закриває ринок для їхніх товарів. При цьому тільки підготовка до вступу в ЄС потребує серйозних структурних змін в економіці і ставить на межу банкрутства цілі галузі. Щоб "вижити", польські, чеські, словацькі та угорські компанії вимушені орієнтуватися на російський і український ринки.

Отже, членство в Євросоюзі країн — сусідів України, з одного боку, є захистом від нелегальних мігрантів, боротьбою з транскордонною злочинністю тощо, а з другого — необхідністю впровадження нового механізму для перетину кордону громадянами сусідніх країн.

Останнє питання вимагає розробки спеціальних програм щодо надання допомоги в рамках ЄС (принаймні прикордонним регіонам) з метою стабілізації ринків праці, розвитку контактів між етнічними меншинами й родичами. Аналіз подій, що відбуваються в Централь-но-Східній Європі (ЦСЄ), свідчить про формування на її теренах субрегіону внутрішньої периферії. У процесі інкорпорації (приєднання до ЄС) субрегіональні зв'язки в межах ЦСЄ можуть бути розірвані, що призведе до створення двох регіонів — Центрально-Західної Європи та Центрально-Східної Європи, а це може становити нову небезпеку для реалізації євро інтеграційного курсу України.

Українсько-німецька співпраця в гуманітарній сфері

Значною мірою саме завдяки гуманітарному співробітництву Україна і Німеччина змогли подолати стереотипи минулого, кардинальним чином активізувати двосторонні контакти. Поступово врегульовується проблема реституцій культурних цінностей. З українського боку позитивно вирішено питання про передачу кірхи Святої Катерини в Києві лютеранській громаді України. Президент України звертався до німецького керівництва з пропозицію шодо участі ФРН у відбудові Свято-Успенського собору Києво-Печерської лаври. При цьому наголошувалось, що спільна реалізація проекту сприяла б остаточному подоланню негативних стереотипів минулого, надала б імпульсу у розв'язанні особливо вразливої для Німеччини проблеми повернення до ФРН культурних цінностей, вивезених під час Другої світової війни. Допомога Німеччини у відбудові українських святинь, зруйнованих у воєнні роки, сприяла б позитивним змінам громадської думки. Німецька сторона вимагала повернути 275 пам'яток з Національного музею історії України, 14 — 3 Національної академії мистецтв і два альбоми — з Київського музею західного і східного мистецтва. Німецькій стороні були передані офорти німецьких майстрів XVI11—XIX ст., копії рукописних нот німецьких музикантів та ін. Україна запропонувала поетапно розв'язувати проблему реституцій культурних цінностей в рамках українсько-німецької комісії та укласти з цього питання тристоронню угоду між ФРН, Україною та Росією.

ФРН категорично відхилила пропозицію щодо тристоронньої угоди, зважаючи на чітко заявлену позицію Росії (все, що перебуває на російській території, є власністю держави, тобто РФ). Позиція ФРН щодо повернення цінностей в Україну полягала в тому, що державні установи виконали свої зобов'язання, хоча у ФРН більша частина вивезених з України німецькими військовослужбовцями культурних пам'яток опинилась у приватних колекціях або на територіях третіх країн. Отже, здійснений німецькою стороною порівняльний аналіз реституції культурних цінностей є неповним. У цьому контексті Україна запропонувала ФРН врегулювати проблему шляхом проведення пошукових робіт з виявлення української власності та надання фінансової допомоги українським музеям, що повертають цінності, а також участі у відбудові українських церков, музеїв, бібліотек тощо.

Серед питань, якими Німеччина особливо опікується, є впорядкування німецьких поховань в Україні та компенсаційні виплати українським громадянам — жертвам нацистських переслідувань. Першу проблему врегульовано угодою про догляд за могилами загиблих воїнів в Україні та ФРН від 29 травня 1996 p., якою передбачалось облаштування п'яти цвинтарів німецьких військовослужбовців під Києвом, у Харкові, Криму, Волинській та Кіровоградській областях. Завдяки діяльності республіканського благодійного фонду "Південь" у Криму встановлено імена сотень військовослужбовців вермахту, які пропали безвісти під час Другої світової війни, споруджено меморіал.

Проблему компенсаційних виплат також було врегульовано. У квітні 1993 р. в Бонні відбулися чотиристоронні консультації міністрів закордонних справ України, Росії, Білорусі й Німеччини, які склали міждержавну угоду. В серпні того ж року в Мінську була досягнута домовленість між Україною, Росією і Білоруссю щодо розподілу коштів на суму 1 млрд. марок: по 400 млн. марок було передано Україні і Росії та 200 млн. марок — громадянам Білорусі. До фонду "Взаєморозуміння і примирення", сформованому в Україні, подали заяви понад 600 тис. громадян, яким було призначено компенсаційні виплати.

Налагоджено співпрацю з реалізації ініціативи України щодо переселення громадян німецького походження до південних районів країни, де вони проживали до депортації. У цій площині досить складною є проблема переселення німців із Казахстану. Нагадаємо, що за переписом 1989 р. в СРСР проживало понад 2 млн німців, 37 тис. із них — на території України. Систематичну роботу з підготовки та переселення громадян німецького походження було започатковано Указом Президента України "Про утворення Українсько-німецького фонду" від 23 січня J 992 p. Метою фонду було здійснення заходів для усунення деформацій і спотворень у сфері національної політики, допущених за роки радянської влади. Міністерство фінансів України для забезпечення роботи фонду надало 5 млн крб., а на початковий період процесу переселення — понад 500 млн.

Більшість німців мають намір переселитися на історичну батьківщину, проте ФРН за кілька років уже прийняла півтора мільйони емігрантів. У 1993 р. після набуття новим еміграційним законодавством чинності потік прибулих у країну зменшився. ФРН всіляко заохочувала своїх співвітчизників на переїзд до південних регіонів України, надаючи фінансову допомогу. Урядові кола ФРН передбачали, що щорічна кількість переселених не перевищить 5 тис. осіб на рік. Переселення пов'язане з безліччю проблем, у тому числі з адаптацією в нових умовах. В Україні було розгорнуто мережу центрів і філіалів з вивчення німецької мови, культури, літератури. У 1990-х роках німецьку мову вивчали у 9 тис. середніх шкіл, 10 університетах, 156 інститутах, 754 середніх спеціальних навчальних закладах. Активізувалася робота київського філіалу Інституту Гете та інших німецьких центрів.

Практичну реалізацію політичного рішення щодо переселення громадян німецького походження здійснювала українсько-німецька міжурядова комісія. За планом передбачалося переселити до 600 тис. осіб, але переселилися близько третини. Цей процес гальмується через нерозторопність бюрократичного апарату й нестачу коштів з українського боку. Проблема ускладнювалася тим, що німецька сторона наполягала, аби Україна взяла на себе зобов'язання прийняти не тільки депортованих з її території, а й тих осіб німецької національності, які хочуть переселитися в Україну з інших держав СНД. Попри всі негативні чинники, українська ініціатива щодо переселення депортованих німців у південні регіони України мала позитивне значення і стосовно розбудови двосторонніх німецько-українських відносин, і з огляду на поглиблення демократичних перетворень у нашій державі.

Важливу роль у розвитку українсько-німецьких відносин відіграє українська діаспора в Німеччині, яка є досить численною. Вона формувалась у два етапи: до початку Другої світової війни і після неї. Як відомо, у 1941—1944 pp. до Німеччини з України силоміць були вивезені близько 2 млн. осіб, які разом із військовими полоненими працювали на підприємствах та у приватних господарствах. Переселенці були сконцентровані в основному в західній частині Німеччини: у Рурському басейні, Баварії та на землі Баден-Вюртемберг (там міститься військове виробництво країни). Після війни почався масовий виїзд українців із німецьких земель. Дехто повернувся на батьківщину, а дехто подався до інших країн Європи. В результаті кількість українців у Німеччині зменшилася до 250 тис. осіб. Здебільшого це були представники галицької і буковинської інтелігенції, політичні емігранти, вояки Української повстанської армії, різних військових з'єднань.

Активізації українського руху в Німеччині у повоєнний час сприяли робота Українського вільного університету (УВД), який 1945 р. переїхав із Праги до Мюнхена, та діяльність Наукового товариства імені Т. Шевченка (НТШ). Було відкрито 16 українських шкіл, засновано більш як 100 греко-католицьких і православних громад. Проте й сьогодні єдності в українській діаспорі немає: тут представлені і послідовники гетьмана П. Скоропадського, тобто прихильники конституційної монархії, і ліберального крила ОУН (М), і радикального крила ОУН (Б).

Нині багато українців у Німеччині асимілювалися. Українцями визнають себе лише 20 тис. осіб, які об'єднані у 23 релігійні громади. Об'єднавчим центром залишається Мюнхенське центральне представництво українців Німеччини. У ФРН представлена й нова хвиля української еміграції, яка розпочалася наприкінці 80-х років XX ст. Це — понад 10 тис. громадян, більшість яких — євреї.

Важливою ланкою двостороннього гуманітарного співробітництва є діяльність Українського вільного університету в Мюнхені, який поступово перетворюється на ефективно діючий науково-інформаційний і навчальний центр міждержавних відносин та українознавства в Німеччині. Загалом українство ФРН не впливає на політичний клімат цієї країни і є слабким у політичному відношенні порівняно з осередками української діаспори в інших країнах.

Програма "Закордонне українство"

Українська держава проводить роботу із зарубіжними українцями за національною програмою "Закордонне українство". Створено певні правові засади для підтримки і розвитку зв'язків із українцями за кордоном, для сприяння збереження їхньої ідентичності, залучення до процесів, що відбуваються в Україні, а також для впровадження зарубіжного досвіду у сфері забезпечення національно-культурних прав українців, створення інформаційного банку даних про закордонне українство. У Києві проводяться форуми світової української громади — НІ конгрес Світової федерації українських лемківських об'єднань (2002), VIII Світовий конгрес українців (2003). Слід зазначити, що раніше такі форуми проводилися зазвичай у США і Канаді.

Україна намагається шляхом перегляду деяких законодавчих положень ввести спрощену схему отримання українського громадянства. Позитивним чинником, що впливатиме на поліпшення демографічної ситуації в Україні, можна розглядати прийняття Верховною Радою України Закону "Про правовий статус закордонних українців". Суть-закону полягає в кардинальних змінах у політиці стосовно осіб українського походження, що проживають за кордоном. Закон визначив правовий статус закордонних українців, дозволив в'їзд і перебування їх в Україні. Згідно з законом закордонний українець — це особа, що ідентифікує себе українцем, є громадянином іншої держави або особою без громадянства, до того ж має українське етнічне походження або є вихідцем з України. Він може проживати й за межами України, зберігати українську культурно-мовну самосвідомість і не бути громадянином України. Законом визначено також, що статус закордонного українця надається українцям за національністю або українського етнічного походження, тим, хто має культурно-мовну самосвідомість, бажання отримати статус закордонного українця і досяг 16-літнього віку. Закордонним українцям МЗС, дипломатичні представництва і консульські установи України за кордоном почали видавати спеціальне посвідчення.

Закордонний українець має право на оформлення візи для тимчасового перебування в Україні у приватних або службових справах на період до трьох років без пред'явлення будь-яких запрошень української сторони. Крім того, іноземний українець має право на оформлення візи для тимчасового перебування в Україні з метою навчання терміном на весь період навчання. Вирішують питання щодо закордонних українців Національна рада з питань закордонних українців та інші органи державної влади й місцевого самоврядування.