Розділ IV. Захист прав людини — імператив зовнішньої політики України

Невирішення проблеми зі статусом кримськотатарського населення що більше нагнітає негативну обстановку у ставленні до місцевих і центральних органів влади з боку як місцевих жителів, так і приїжджих нащадків кримських татар. їхні лідери, поза заявами з вимогою встановити власну автономію, вдаються до практичних заходів, що дестабілізує ситуацію на півострові.

Винесення кримськотатарської проблеми на широкий міжнародний загал завдає шкоди іміджу України. При цьому методи, що використовуються (дезінформація, підтасовування і фальсифікація фактів), можуть свідчити про розгортання навколо зазначеного питання справжньої інформаційної і пропагандистської війни. Участь представників міжнародних структур, передусім ОБСЄ, начебто у врегулюванні кримських проблем було нічим іншим, як неадекватним втручанням у внутрішні справи суверенної держави.

Водночас було б помилкою вважати, що цю проблему можна усунути з допомогою сили. Необхідна політична реформа, спрямована на залучення етносу в політичне й суспільне життя (ідеологи ж пантюркізму вимагають гарантії рівних прав учасникам політичного процесу з числа меншин, які сповідують іслам).

Неприпустимим є ігнорування проблеми кримських татар з позиції стратегічної перспективи держави. Якщо тактичне питання співпраці з кримськими татарами поступово вирішується, то стратегія щодо їхньої адаптації ще не вирішена. Залишаються складними питання збереження принципу права кримських татар на самовизначення, що суперечить громадянським правам решти жителів Криму. Конституційне закріплення різниці в правах між "корінною" і "некорінною" частинами кримського населення також становить небезпеку державі. Не слід забувати, що рішення, прийняті Курултаєм і Меджлісом в 1991 р., не тільки дістали стриману оцінку державних органів, а й зустріли негативну реакцію нетатарського населення Криму.

Політика захисту співвітчизників РФ за кордоном І позиція України

Своєрідну загрозу безпеці України може становити політика сусідніх держав, які під приводом захисту прав співвітчизників втручаються у внутрішні справи України. Особливо складною є проблема з так званим російським чинником. Статистичні дані свідчать: за переписом 1929 р. в Україні проживало 3 млн. росіян, 1959 р. — 7 млн., 1989 p. — 11,4 млн., 2002 p. — 8 млн. росіян. Із загальної кількості 4 млн. є мігрантами, які прибули в Україну за останнє десятиліття. Якщо врахувати, що чимало населення країни визнає російську мову своєю рідною, можна дійти висновку про наявність певної загрози для України з боку російського чинника.

Істотне збільшення кількості іншомовного населення не могло відбутися природним шляхом — завдяки збільшенню народжуваності і скороченню смертності, а було досягнуто внаслідок далекосяжної політики радянського керівництва, яке посилювало російський елемент у всіх регіонах СРСР. Більшість росіян проживає у прикордонних з Росією регіонах та в Криму. Специфічну ситуацію в автономній республіці можна пояснити заселенням її території росіянами за часів царського режиму, виселенням кримськотатарського населення з півострова в радянські часи й поселенням там партійних чиновників і військових пенсіонерів. У результаті в Криму у 90-ті роки налічувалось 67 % росіян, на Слобожанщині — 27 %, у Приазов'ї та Донбасі — по 36,8 %. Зазначимо, що проживання росіян в Україні Росія використовує як засіб тиску на нашу державу. Офіційну позицію щодо цього питання зафіксовано у стратегічному курсі РФ стосовно держав СНД, який затверджено указом російського Президента від 14 вересня 1995. р. У документі вся територія колишнього СРСР розглядається як простір "найважливіших життєвих інтересів Росії в галузі оборони, безпеки, економіки, захисту прав росіян". До того ж російські парламентарі вимагають вносити в усі тексти договорів з іншими державами СНД положення про надання подвійного громадянства всім росіянам, що проживають в інших країнах СНД.

Політика захисту співвітчизників за кордоном завжди була в центрі уваги російських владних структур. Від середини 1990-х років на державному рівні в РФ розроблено і прийнято програми щодо надання допомоги й захисту прав співвітчизників, утворено спеціальні відомства, державні й недержавні фонди фінансової підтримки започаткованих програм. У російському парламенті 1994 р. було створено комітет у справах СНД і зв'язків із співвітчизниками, а указом Президента РФ затверджено концепцію державної політики стосовно співвітчизників за кордоном і створено спеціальну комісію. У федеральному бюджеті 1995 р. вперше були закладені кошти "на підтримку співвітчизників за кордоном". Президент РФ В. Путін назвав роботу з діаспорою найважливішим пріоритетом державної політики, що є вагомим чинником піднесення іміджу Росії, розширення її впливу в світі, а також закликав співвітчизників повертатися на батьківщину.

У Росії співвітчизниками вважають не тільки етнічних росіян, що з різних причин опинилися поза межами своєї держави, а й громадян різних національностей, що проживали на території Росії. В деяких випадках співвітчизниками вважаються всі колишні громадяни радянського простору, що проживають майже в усіх країнах світу. Певний інтерес у зв'язку з зазначеним викликає заява Держдуми РФ "Про права руського народу на самовизначення, суверенітет на всій території Росії і возз'єднання в єдиній державі", де територією Росії було названо весь пострадянський простір. Основні положення політики щодо співвітчизників викладені в федеральному законі "Про державну політику Російської Федерації стосовно співвітчизників за кордоном" від 13 листопада 1998 р. Зазначимо, що інститут російського громадянства співвіднесений із принципом неперервності, тобто континуитету російської державності. Закон передбачає, що співвітчизники мають право розраховувати на підтримку Російської Федерації у здійсненні своїх громадянських, політичних, соціальних, економічних і культурних прав, збереженні самобутності. Наголошується, що діяльність РФ у сфері відносин із співвітчизниками за кордоном має відбуватися відповідно до загальновизнаних принципів і норм міжнародного права, міжнародних договорів РФ з урахуванням законодавств держав проживання співвітчизників.

23 травня 2000 р. створено департамент у справах співвітчизників і прав людини МЗС РФ. У результаті проведення адміністративної реформи указом Президента РФ від 16 жовтня 2001 р. було ліквідовано міністерство у справах федерації, національної і міграційної політики Російської Федерації, функції якого передано МЗС, міністерству економічного розвитку і торгівлі та МВС РФ. У дипломатичних представництвах РФ в країнах Співдружності створені спеціальні групи з проведення моніторингу серед співвітчизників.

2002 р. на потреби співвітчизників з федерального бюджету було надано 135 млн. рублів, у тому числі країни СНД і Балтії отримали 1267 назв підручників накладом понад 763 тис. примірників на суму 25 млн. рублів і 1342 назви художньої і довідкової літератури накладом понад 187 тис. примірників на суму 8 млн. рублів. У листопаді 2002 р. уряд РФ затвердив "Основні напрями підтримки Російської Федерації співвітчизників за кордоном на 2002—2005 pp."— нормативний документ, що визначає пріоритети практичної роботи зі співвітчизниками на найближчу перспективу. Загальний обсяг коштів для роботи зі співвітчизниками за кордоном на 2003 р. становив 210 млн. рублів. Майже половину цієї суми витрачено на юридичну і термінову гуманітарну допомогу, інформаційну підтримку, проведення шкільних олімпіад, конкурсів тощо. Активну роботу в цьому напрямі проводить уряд Москви. У зв'язку з тим, що природний приплив мігрантів із країн СНД скорочується, Росія постала перед проблемою залучення трудових ресурсів іншими методами. Поліпшити демографічну ситуацію в Росії має й запрошення молоді на навчання в російські вузи, на контрактну службу в російську армію.

Тенденційне ставлення РФ до співвітчизників простежується у формуванні відповідної законодавчої бази щодо закріплення і розширення їхніх прав, у тому числі в нових змінах до закону про громадянство. "Закон про поправки до закону про громадянство", прийнятий Державною Думою РФ 17 жовтня, а Радою Федерації 29 жовтня 2003 p., значно спрощує порядок отримання російського громадянства колишніми громадянами СРСР, зареєстрованими за місцем проживання в Росії на 1 липня 2002 p., ветеранами Великої Вітчизняної війни, дітьми і недієздатними особами, що є іноземними громадянами або особами без громадянства. Крім того, спрощений порядок одержання громадянства передбачений для громадян колишнього СРСР, що здобули середню або вищу професійну освіту у вузах Росії після 1 липня 2002 p., а також для тих, хто не менше трьох років служив за контрактом у російських збройних силах. Цим громадянам не потрібно проживати щонайменше п'ять років на території Росії, а також пред'являти довідки про джерела існування і складати іспит на володіння російською мовою.

За підрахунками, закон дасть змогу залучити в Росію шляхом отримання громадянства за спрощеною схемою 20—25 млн. осіб. Наступним кроком стало рішення Верховного Суду РФ (19 листопада 2003 р.) продовжити на необмежений термін дію паспортів колишнього Радянського Союзу зразка 1974 р.

Таким чином, репатріацію співвітчизників російського походження з регіонів СНД оголошено в Росії чи не основним завданням на найближчу перспективу. Серед засобів залучення етнічних росіян у Росію є надання російського громадянства особам, які проживають і в Україні (за російською конституцією це не вимагає виходу з українського громадянства). У зв'язку з зазначеним можна прогнозувати, що перед Україною постануть нові гуманітарні проблеми через виїзд у Росію нової хвилі українських громадян завдяки заохочувальній політиці РФ.

Не відповідає інтересам Української держави і пропозиція акумулювати кошти на потреби російських співвітчизників шляхом відрахування певних квот від грошових сум, які надходять від погашення державних боргів колишніх республік СРСР Російській Федерації.

Водночас серед нових тенденцій простежується ставлення Росії до співвітчизників не як до потенційних переселенців, а здебільшого як до "опорних пунктів" у країнах перебування. В розвитку потужної діаспори Росія вбачає своєрідний чинник впливу. Досвід провідних демократичних держав Заходу свідчить про надзвичайно успішну лобістську діяльність найактивніших діаспор світу (наприклад єврейської та вірменської). До такої думки схиляється й керівництво провідної організації російських співвітчизників — Конгрес російських общин (КРО): "За десять років Росія прийняла понад 8 мільйонів переселенців з країн СНД. Велике переселення триває. 20 мільйонів потенційних мігрантів залишаються в найближчих зарубіжних країнах. Повинна Росія допомогти їм і прийняти нові мільйони людей? Що для нас є важливішим: захистити їх права в республіках СНД? Всі, хто потрібен, в Росію вже повернулися. Сенс нововведень (щодо обмеженого надання російського громадянства) полягає в тому, щоб чинити перепони на шляху тих, хто нам не потрібен"1. Отже, політика Російської держави щодо співвітчизників за кордоном формується вибірково: в одних країнах реалізується програма заохочення виїзду, в інших — програма боротьби за права діаспори, де масовий відтік спровокує негативні наслідки — послаблення впливу Росії.

Привертає увагу положення про те, що дискримінація громадян РФ, які проживають за кордоном, може слугувати підґрунтям для перегляду політики РФ щодо іноземної держави. Такий підхід криє в собі певну загрозу національним інтересам іншої країни і може розглядатись як зазіхання на внутрішні справи держав, де проживають російські співвітчизники. До того ж формування зовнішньої політики РФ на основі ставлення до російських співвітчизників становить потенційну загрозу стабільності двосторонніх відносин і може спричинити порушення норм міжнародного права.

Проводиться активна російська політика із залучення на навчання української молоді. Правовим підґрунтям є угода між урядами України та Росії про співробітництво в галузі культури, науки та освіти, підписана 26 липня 1995 р., та угода про взаємне визнання та еквівалентність документів про освіту і вчених звань від 26 травня 2000 р. і протокол до неї від 28 січня 2003 р. указом Президента РФ у 2002 р. було збільшено квоту на безкоштовне навчання в російських вузах студентів із СНД. Згідно з даними мерії Москви, в середньому щорічно в Росії навчається близько 10 тис. українських громадян (з яких оплачують навчання — 2 тис), з них у 400 вищих закладах освіти — 7 тис. студентів і в 300 середніх спеціальних навчальних закладах — майже тисяча. Престижність навчання, порівняно високий рівень підготовки викладацького складу, подальші перспективи сприяли тому, що в 90 навчальних закладах Москви на кінець 1990-х років здобували освіту близько 3000 українських громадян (оплачувану — 300 осіб). На різних факультетах Московського державного університету — 400 українських громадян, індустріального університету — 130, технічного університету — 140, академії управління — 100, геологорозвідувальної академії — 90, університету Дружби Народів — 100. За популярністю і якістю навчання першість в Україні віддають Московському державному університету ім. М. Ломоносова. У стінах університету безкоштовно навчаються на цей час понад 400 студентів з України, яким університет сплачує стипендію та надає гуртожиток, а для найкращих студентів засновано понад 125 іменних стипендій (ім. М. Ломоносова, М. Вавилова, В. Вернадського, Л. Толстого та ін.).

Майже у 70 навчальних закладах вищої і середньої ланки Санкт-Петербурга навчалося 1000 осіб, з них 900 — у вищих закладах освіти. Найбільша кількість студентів — у Санкт-Петербурзькому державному університеті, в морській та лісотехнічній академіях. У вузах Ростовської області в 16 вищих та 28 середніх спеціальних навчальних закладах навчалося понад 1000 громадян України. Значна кількість учнів і студентів здобувають освіту в навчальних закладах Красноярського краю, Курської, Бєлгородської, Воронезької областей. Навчаються українські діти й у віддалених куточках Росії. Так, в Омській області навчається понад 100 студентів і учнів, у Томській, Новосибірській — по ЗО, Камчатській, Амурській — по 20, в Алтайському, Красноярському, Приморському та Хабаровському краях — від 10 до 20 учнів і студентів.

Збільшення квоти українських студентів на навчання в російських вузах, а також викладачів, що працюють у Росії, є одним із засобів залучення українських громадян у Росію на постійне проживання. Так, у постанові уряду РФ від 4 листопада 2003 р. "Про співробітництво з зарубіжними країнами в галузі освіти" йдеться про збільшення кількості студентів і викладачів, відповідно, до 7 тисяч і 150 осіб на рік. На жаль, не всі громадяни України по закінченні російських вузів повертаються в свою країну: залишившись в РФ, вони змушені приймати російське громадянство. В односторонньому порядку (з огляду на фінансові потужності Росії) розширюється співпраця в галузі освіти. Хоча підписано двосторонню угоду про створення і функціонування філіалів вищих навчальних закладів Росії на території України і філіалів вищих навчальних закладів України на території Росії, угоду про співробітництво в сфері молодіжної політики, але російські навчальні заклади й науково-дослідницькі центри відкриваються в основному в Україні зусиллями російських вузів (фонд академіка РАН Ж. Алфьорова, філіали Московського університету, наприклад у Кримському університеті в Севастополі тощо).