Розділ IV. Захист прав людини — імператив зовнішньої політики України

"Романс", кримськотатарський музичний театр у Сімферополі, угорський театр у Береговому Закарпатської області. Задоволенню культурно-мистецьких потреб російської меншини сприяють ЗО російськомовних театрів. Близько двох тисяч музичних, фольклорних, танцювальних та інших самодіяльних колективів створено при національно-культурних товариствах. Пропаганді духовної спадщини національностей сприяє проведення вже традиційного всеукраїнського фестивалю національних меншин "Всі ми діти твої, Україно!".

Відповідно до Закону України "Про національні меншини в Україні" від 25 червня 1992 p., який гарантує право на збереження життєвого середовища у місцях історичного й сучасного розселення національних меншин, розгорнувся процес повернення історичних назв населеним пунктам у місцях компактного проживання національних меншин. За рішеннями органів виконавчої влади та органів місцевого самоврядування 27 населеним пунктам Закарпатської і 4 населеним пунктам Чернівецької областей повернуто історичні назви. Така робота здійснюється й в інших областях України.

Ефективним механізмом забезпечення прав національних меншин України, як і засобом захисту прав зарубіжних українців, є укладання міждержавних і міжвідомчих двосторонніх угод з країнами, спорідненими з меншинами України єдиним етносом. Такі угоди дають змогу впливати на вирішення окремих питань життєдіяльності своїх етнічних меншин у сусідній країні. Угоди про співробітництво з питань міжнаціональних відносин зі спорідненими за функціями відомствами підписано з Угорщиною, Республікою Молдова та Литовською Республікою. Обговорюються угоди з відповідними органами виконавчої влади Російської Федерації, Азербайджанської Республіки, Республіки Казахстан. Розробляються міждержавні угоди про співробітництво в забезпеченні прав осіб, які належать до національних меншин, з Грузією, Республікою Узбекистан, Республікою Білорусь, Азербайджанською Республікою та Республікою Казахстан.

Особлива увага приділяється роботі міжурядових двосторонніх комісій з питань забезпечення прав меншин, наприклад двосторонньої українсько-словацької комісії з питань національних меншин, освіти і культури та українсько-угорської комісії з питань забезпечення прав національних меншин.

Динамічний розвиток етнополітичних процесів в Україні вимагає і певних законодавчих змін, зокрема у визначенні сутності Й статусу національних меншин та переселенців, правового статусу етноскладових українського суспільства: української нації, корінних народів, національних меншин, мігрантів-іноземців тощо. Відомо, що можливості для збереження етнічної ідентичності та культурної самобутності у різних груп неукраїнського населення неоднакові. У цьому зв'язку певної уваги потребують концепція розвитку корінних народів України і формування відповідної державної політики; питання розвитку бездержавних меншин (наприклад циганів), захищати права яких мають спеціальні міжнародні угоди. Доопрацювання вимагають закони України "Про національні меншини в Україні", "Про реабілітацію та забезпечення прав осіб з числа національних меншин, що зазнали репресій та були депортовані з території України", "Про біженців", "Про мови в Україні", "Про корінні народи України", "Про притулок" тощо.

Міжнародні структури і захист прав національних меншин

Значну підтримку Україні в реалізації міжнародно-правових норм захисту прав представників національних меншин надають міжнародні організації. Особливу позицію щодо питань задоволення потреб національних меншин в Україні посіла Організація з безпеки і співробітництва в Європі (ОБСЄ). На початку своєї роботи в Києві 24 листопада 1994 р. та в Сімферополі у квітні 1996 р. місія ОБСЄ зосередила увагу на питаннях підтримки суверенітету, територіальної цілісності та непорушності кордонів України відповідно до основоположних принципів післявоєнного устрою світу. Місії також доручалось для запобігання конфліктам і суперечкам установити контакти з владними структурами, політичними партіями, представниками громадських організацій.

Водночас представники ОБСЄ досліджували питання статусу АРК як автономного утворення на теренах України. Зокрема "круглі столи" у травні 1995 р. в Локарно (Швейцарія) та в березні 1998 р. в Нордвіку (Нідерланди) були присвячені узгодженню політико-правових аспектів статусу Кримської автономії та проектів Конституції АРК. У грудні 1997 р. Постійна рада ОБСЄ скоротила чисельність працівників місії в Криму, а в грудні 1999 р. припинила її діяльність.

За результатами переговорів щодо пошуку нових форм співробітництва України з інституціями ОБСЄ було прийнято рішення ввести з 1 червня 1999 р. посаду координатора проектів

Надсилаючи свого часу постійних представників в Україну, керівництво організації дещо перебільшувало конфліктогенність в АРК. Якщо ситуації з розподілом Чорноморського флоту та визначенням статусу м. Севастополя справді потрапляли у площину питань, які потрібно вирішувати на міжнародному рівні, то внутрішньополітична та національно-етнічна ситуація в Криму залишалася стабільною, до того ж це було суто внутрішнім питанням України. Працівники місії ОБСЄ в Криму відкрито заявляли про реальність збройного конфлікту на півострові в результаті повернення кримських татар, що було вочевидь перебільшенням.

Інша проблема цієї площини — процес так званої мовно-культурної "українізації" кримського населення. Пильна увага до мовних проблем, прагнення втручатись у внутрішні справи, підтримка позицій іноземних держав у відстоюванні їхніх інтересів у Криму — все це поставило питання про доцільність присутності місії ОБСЄ в Сімферополі. Помилкові кроки місії ОБСЄ мали лише негативні наслідки для малодосвідченої української демократії та владних інститутів у створенні у складі держави фактично самостійного формування. Діяльність представників місії могла спричинити негативні наслідки для всієї держави — посилення загрози безпеці, прагнення відсторонення півострова від проблем України. Переселення значної кількості чужорідного населення без достатньої підготовки, відсутність матеріальних засобів, не вирішення юридичних питань щодо гарантування прав і обов'язків переселенців спричинило появу нових викликів стабільності в Криму. Це питання надання українського громадянства кримськотатарському населенню, фінансові труднощі, сутички за землю між місцевим і прийдешнім населенням, "походи" на столицю АРК Сімферополь тощо. Робота місії ОБСЄ в Україні негативно позначилася на загальнодержавному кліматі злагоди й цілісності Української держави.

Окремим питанням у забезпеченні прав і свобод людини, а отже "підтягуванням" країни до світових стандартів, є проблема відновлення історичної справедливості: повернення нащадків народів, виселених із території України, передусім кримськотатарського населення. Нагадаємо, що в травні 1944 р. сталінський режим здійснив депортацію кримськотатарського народу. Усього було вивезено до Узбекистану, деяких районів Казахстану, Киргизстану, Таджикистану та Росії близько 200 тис. осіб. Улітку 1944 р. такі акції було здійснено й щодо кримських болгар, вірмен, греків — загалом їх було виселено близько 38 тис. осіб. Ще в І941 р. з України депортували німецьке населення — понад 450 тис. німців та осіб інших національностей, які входили до складу німецьких сімей. Неодноразово виселялися й етнічні українці, особливо з західноукраїнських земель.

Зі здобуттям незалежності Україна сприяє поверненню

представників репресованих народів на батьківщину, постійно надає кошти на облаштування, розв'язує культурно-освітні проблеми. Затверджено спеціальну програму першочергових заходів для розселення та облаштування кримських татар та осіб інших національностей, що повернулися протягом останніх років до Криму. Україна активніше почала залучати країни СНД, інші держави, міжнародні організації та фонди до розв'язання зазначеної проблеми. Зусилля України в цьому напрямі підтримали міжнародні організації: Програма розвитку ООН, Управління Верховного комісара ООН у справах біженців і Міжнародна організація з міграції. Питаннями кримськотатарського населення опікувалися також данська рада у справах біженців, турецьке агентство "ТІКА", Міжнародний Червоний Хрест та інші міжнародні організації. Фінансову підтримку надавали країни та організації-донори.

Щодо громадянства кримських татар ситуація складалася таким чином: частина з них виявилася громадянами України або громадянами інших країн, передусім Узбекистану, або ж особами без громадянства. Для того щоб отримати громадянство України, необхідно вийти з громадянства інших країн: відповідно до Конституції України в нашій державі введено єдине українське громадянство. До Криму приїхали громадяни кримськотатарського походження з Узбекистану, Казахстану, Росії і Туреччини, які не вирішили питання про своє попереднє громадянство в країнах проживання у законодавчому порядку. Українська законодавча система дозволяє розв'язати цю проблему досить швидко.

До нормативних актів з питань повернення та облаштування депортованих громадян, прийнятих в Україні, увійшли постанови, розпорядження Кабінету Міністрів та інші документи, затверджені органами виконавчої влади. Тільки в 1995 р. було прийнято 11 постанов і розпоряджень уряду, а в 1996 р. — 18 документів. Серед них — надання довгострокового кредиту індивідуальним забудовникам житла, а також викуп житла за 10 % від капіталовкладень, які надаються на розв'язання проблем депортованих, тощо.

Закон України "Про правонаступництво України" від 12 вересня

1991 р. став вихідною точкою в розв'язанні проблем реабілітації жертвполітичних репресій. 8 жовтня 1991 р. Верховна Рада України прийняла закон "Про громадянство України", який набув чинності 13 листопада 1991 р. На підставі закону громадянами України стали всі депортовані особи, у тому числі 146574 кримські татари, які на той час повернулися в Україну. 16 квітня 1997 р. набула чинності нова редакція закону про громадянство, до якого внесено поняття депортованих народів. До законодавчої системи України зі згаданого питання входятьтакож укладені та ратифіковані нею міжнародні договори, зокрема Угода з питань, пов'язаних з відновленням прав депортованих осіб, національних меншин та народів, укладена країнами СНД 9 жовтня 1992 р. у Бішкеку. За конституційними нормами бішкекська угода є такою самою частиною національного законодавства, як і будь-який законодавчий документ України. На окремих осіб із числа депортованих поширено відповідні норми Закону України "Про реабілітацію жертв політичних репресій в Україні" (прийнятий 17 квітня 1991 p., внесено зміни й доповнення 15 травня 1992 p.).

Проблемні питання етнічної політики України та шляхи їх розв'язання

Головна відповідальність щодо вирішення кримськотатарської проблеми постала перед Україною на початку 90-х років. Незважаючи на скрутне фінансове становище, держава у 1990—1998 pp. фінансувала повернення та облаштування кримськотатарського народу, що становило 5 % загальної суми капіталовкладень на освіту, культуру й науку. (Тут доцільно нагадати, що кримські татари становлять в Україні 0,5 % населення.) Такі непомірні витрати пов'язані з тим, що процес повернення відбувався неконтрольовано.