Розділ IV. Захист прав людини — імператив зовнішньої політики України

Слід зазначити, що Україна багато зробила для облаштування колишніх депортованих та їхніх нащадків. Державою надано понад 800 млн грн, побудовано 375 тис. кв. м житла, що дало можливість забезпечити 32 тис. кримських татар. Прокладено 1130 км ліній електропередач, 715 км водопровідних мереж, 100 км доріг, понад 100 км газопроводів.

За даними МВС України, після 13 листопада 1991 р. в Україну прибуло 105 677 осіб з числа депортованих кримських татар та їхніх нащадків. З-поміж них 82 785 осіб були громадянами інших держав, решта — особами без громадянства. В результаті отримання українського громадянства у 1998 р. в Криму проживало кримських татар 252 051 особа, з яких 12691 особа залишилася без громадянства. Найбільшу кількість тих, що повернулися, становили громадяни Республіки Узбекистан (62714 осіб), громадяни Російської Федерації (10801), Таджикистану (2683), Казахстану (2689) і Киргизії (1561). Громадянами інших держав (Грузії, країн Балтії, Азербайджану) були 2347 осіб. Частка приїжджих у складі Автономної Республіки Крим сягала 11,6 %.

22 серпня 1998 р. Президент України розпорядженням "Про заходи щодо вирішення питань громадянства депортованих осіб та їх нащадків, які повертаються з Республіки Узбекистан в Україну" доручив визначати порядок реалізації домовленості між Україною та Узбекистаном щодо співробітництва у вирішенні питань громадянства. Було досягнуто домовленості про спрощення процедури виходу з громадянства Узбекистану; про запобігання випадкам подвійного громадянства. У вересні 1998 р. між Україною і Республікою Узбекистан домовлено про вирішення питань громадянства депортованих осіб та їх нащадків (їх було звільнено від сплати обов'язкових зборів та мита, необхідних для підтвердження факту неналежності до громадянства Республіки Узбекистан). Реалізація основних положень цієї домовленості дала змогу понад 70 % репатріантів, що повернулися з Узбекистану і проживають у Криму, розв'язати проблему набуття громадянства України.

Є кілька загальних підходів до розв'язання проблеми повернення кримських татар у Крим. Перший можна охарактеризувати як адаптацію до наявних проблем та інтеграцію кримськотатарського народу в суспільство, уникаючи асиміляції. Другий підхід — це адаптація до наявних умов, але без інтеграції та асиміляції. Третій підхід полягає у відмові від адаптації та асиміляції й адаптуванні наявних умов до потреб кримських татар. Українське законодавство передбачає адаптацію кримськотатарського народу до наявних умов, інтеграцію його в сукупність народів України. Загальнодержавною є концепція народу України, до якого належать наявні у ньому етноси, в тому числі представники корінних народів. Концепція ж кримськотатарського Меджлісу — навпаки, спирається на перевагу прав свого народу.

Меджліс не підтримав кампанію з набуття репатріантами українського громадянства. Нагадаємо, що Курултай на своєму референдумі 20 січня 1991 р. висловився проти утворення Кримської АРСР. Деякі представники кримськотатарського народу (зокрема керівник політико-правового відділу Меджлісу Н. Бекіров) і досі вважають, що закони в Україні використовуються для дискримінації кримських татар, утиску їх та недотримання прав людини. З його позицією збігаються думки голови Меджлісу М. Джемільова: "Неможливо вирішити проблеми, спираючись на закон про національні меншини в Україні. Слід враховувати й колективні права народу. Негативна ситуація, що склалася, полягає не в тому, що кримські татари володіють меншими правами, а в тому, що Україна не забезпечила їм рівних умов"1. Вимогами нащадків депортованих є: визнання серед офіційних мов автономії мову кримськотатарського народу, забезпечення адекватного представництва в органах влади. Серед інших проблем називається земельне питання. Керівництво Меджлісу закликає владні структури розробити механізми, які б забезпечували кримських татар земельними наділами так само, як й інших громадян — мешканців Криму. Водночас кримські татари покладають надії на прийняття закону "Про відновлення прав осіб, депортованих за національною ознакою".

Одним із викликів національній безпеці України є ситуація в Криму, зумовлена політичними, ідеологічними, майновими і фінансовими чинниками. До ідеологічних чинників належить поширення світогляду пантуранізму, основою якого є теорія пантюркізму. Відповідно до цієї концепції Україна не може являти собою суб'єкт міжнародного права, оскільки частина її території, заселена здебільшого представниками татарського етносу, має бути об'єднана з могутньою державою

Великий Туран із кордонами від Адріатики до Монголії. Столицею цієї держави покликана стати Анкара. Просування до великої держави означене трьома етапами: перший — "туркизація" Туреччини, очищення від ісламізму; другий — об'єднання в єдину державу всіх земель, де проживає турецьке населення; третій — створення тюркської федерації з перспективою Великого Турану. Ця концепція є досить агресивною, оскільки передбачає розчленування наявних суверенних держав, анексію їхніх територій і як наслідок — геноцид корінних народів. Схожий експеримент уже проводився турками у Вірменії з геноцидом вірменського народу та анексією земель (північної частини країни з горою Арарат, яка стала турецькою) та ін.

У результаті появи нових держав на пострадянському просторі особливий шанс здобула Туреччина, на переконання якої вона може відіграти роль об'єднувача, регіонального лідера для всіх країн Кавказу і Центральної Азії (поки що за незначними винятками). Членство в НАТО, геополітичні важелі — об'єднавча ланка Європи — Азії (у цьому зв'язку економічні переваги транзиту енергопотоків), підтримка з боку США тощо — надають Турецькій Республіці переваги перед Україною. Додаткові важелі з'явилися з просуванням питання її членства в ЄС. Із нових позицій об'єднаної Європи Туреччина змогла б диктувати навколишнім країнам певну поведінку як у політичних, так і в економічних міжнародних проектах. Одним із обраних напрямів експансії пантюркізму є Кримський півострів, де впроваджується поступова туркизація й політизація місцевого кримськотатарського населення. Зі збільшенням негативної маси невдоволення політико-економічними умовами проживання в Криму, коли ця ситуація досягне критичного рівня, можливе проведення референдуму з ініціативи громадських організацій, які одним із етапів на шляху пантюркізму розглядають створення своєї автономії. Для досягнення цієї мети ведеться запекла боротьба за землю, фінанси, місця в кримському парламенті та інших органах державної влади.

Ознаками ускладнення ситуації є такі:

· Меджліс та інші організації постійно висувають до центральної і кримської влади претензії економічного характеру. Хоча лідери кримськотатарського руху добре усвідомлюють всі складнощі короткотермінового переселення чверті мільйона осіб для не досить сильної економіки України, водночас саме Меджліс ініціює повернення татар до Криму з місць депортації, не піклуючись про соціальні та економічні наслідки для держави й негаразди для самих переселенців;

· результатом політики представників кримськотатарської влади є витіснення нетатарського населення з АРК, що посилює позиції мусульманського населення (колишній депутат BP АРК Е. Меметов у 1993 р. заявляв, що першочерговим завданням є створення психологічної нестабільності в Криму, створення такої ситуації, щоб росіяни та українці самі бігли звідси, як з Таджикистану);

· розробка теоретичного підґрунтя для виправдання заходів: кримські татари претендують на титульність, заявляють себе нащадками народів, що проживали на кримській землі з античних часів. При цьому вкладають у поняття "корінний народ Криму" ознаки, що характеризують титульну націю, тобто державотворчий етнос. Мусульманське населення намагається довести свою автохтонність і на цих засадах — право на володіння землею, особливий національно-правовий статус і пов'язані з ним привілеї, аж до утворення власної держави;

· використання релігійного чинника — ісламу як засобу, що розділяє на своїх і чужих, мусульман і не мусульман (а це об'єктивно перешкоджає процесу інтеграції кримських татар в українське суспільство);

· нашарування історичного негативу у ставленні представників різних етносів одне до одного (слов'яни і кримські татари) створюють історичні стереотипи, зокрема співробітництво татар із окупаційною владою під час Другої світової війни. Внутрішня самоорганізація кримських татар із часів їхнього повернення до Криму, стратегія і тактика найрадикальніших сил кримськотатарського національного руху (КТНР) свідчать про чітку налаштованість на сепаратистські дії. КТН Р вивчає форми і методи боротьби в різних конфліктних зонах світу через спеціальну інформацію, що надходить на адресу Меджлісу з різних регіонів світу. Хоча відкритих офіційних підтверджень щодо підпільних воєнізованих організацій КТНР не оприлюднено, низка фактів, у тому числі оперативне перекидання осіб чоловічої статі з одного регіону до іншого лід час судакських подій 1995 p., організована охорона під час акцій протесту тощо, можуть свідчити про приховані механізми мобілізаційних заходів;

· на території АРК поряд із державними органами влади функціонує структура, що являє собою жорстку владну вертикаль від центрального Меджлісу до місцевих і регіональних меджлісів, оголошує себе органами місцевого самоврядування. Ця тенденція є нічим іншим, як намаганням утворити етнічний закритий соціум, що зможе протиставити себе офіційній владі. Поза тим існує низка кримськотатарських товариств і організацій (освітян, офіцерів, художників, письменників тощо). Фактично ця добре організована система, фінансована з-за кордону, є прообразом національних кримськотатарських органів виконавчої і законодавчої влади, міністерств і відомств, що намагаються контролювати всі сфери соціально-політичного життя кримських татар, ізолювати мусульманське населення і зберегти над ним повний контроль під приводом запобігання повній асиміляції корінного народу;

· з ініціативи Меджлісу ведеться дискусія про надання кримським татарам на території АРК національної автономії. Радикально налаштовані лідери КТНР заявляють про своє бажання створити незалежну державу. Опосередковано такі наміри підтверджуються намаганням компактного проживання. Отже, перехідним кроком до утворення автономії можуть стати райони з переважним тата-ро-мусульманським населенням (Бахчисарайський і Білогорський райони). Із загостренням ситуації саме до них безперешкодно можуть бути введені міжнародні сили підтримки (опосередковано це підтверджується веденням ізоляціоністських переговорів КТНР з представниками ОБСЄ і Ради Європи). З огляду на відсутність прямої історичної батьківщини, яка могла б надати допомогу ззовні, КТНР спирається на підтримку Туреччини як чинник проісламської геополітичної орієнтації кримських татар;

· до боротьби широко залучається студентська молодь через створювану турецькими та арабськими фондами освітню приватну національну систему (у вузах з кримськотатарською молоддю розповсюджуються листівки, плакати, націоналістична література, провадяться мітинги-протести, припиняються заняття тощо). Серед відомих інституцій — школи-медресе, що контролюються турецькими релігійно-політичними товариствами Накшбандія і Нурджулар. Здібні студенти направляються для подальшого навчання в Туреччину; викладацький склад добирається в основному з турецьких громадян, що виховують учнів у дусі пантюркізму, прихильності до Турецької Республіки й турецького способу життя. Таким чином цілеспрямовано формується верства національно налаштованої кримськотатарської інтелігенції, яка в майбутньому покликана посісти відповідні місця в політичному й господарському житті АРК. До зазначеного додамо, що в освіті Криму створюється виокремлена система вузів, куди вхід представникам інших етносів є досить ускладненим (наприклад Кримський державний індустріально-педагогічний інститут);

· завданням на перспективу політичні лідери кримських татар вважають етнодемографічне домінування, що досягатиметься високим рівнем народжуваності, приїздом мігрантів репродуктивного віку, а також витісненням місцевого населення. З цією метою передбачається: остаточне переселення кримських татар з місць депортації; залучення до переселення не тільки кримських татар, а й байкальських, казанських, а також можливість репатріації турецьких, болгарських і румунських татар, переселення інших представників тюркомовних народів (азербайджанців, узбеків), мусульман інших національностей (чеченців, дагестанців тощо). У зв'язку з перевагою народжуваності серед кримськотатарського населення його студентство кількісно збільшуватиметься (за прогнозами до 20 % у наступні роки).

Особливе занепокоєння викликає посилення в Туреччині ісламського екстремізму й пантюркістського шовінізму. Турецька влада таким чином намагається посилити свої політичні та економічні позиції в широкому регіоні, залучаючи євразійський простір для формування тюркської імперії на засадах просвітницького шаріату. Знову й знову порушується питання про об'єднання тюркських народів у єдину могутню державу зі спільними мовою, культурою, релігією. Видано "Карту тюркського світу", до якої внесено, поза Туреччиною, північний Кіпр, Азербайджан, Казахстан, Киргизстан, Узбекистан, Туркменістан. Не забуті й регіони Росії, України, Іраку, Китаю, Монголії, Афганістану та інших країн.

Підбиваючи підсумок, зазначимо, що недалекоглядна політика українського керівництва на початку 1990-х років (запрошення до Криму фактично всіх татар, без достатньої підготовки та фінансування) створила для країни регіональну проблему, яка може вилитися в глобальну, заторкнувши інтереси низки багатьох держав. Сьогодні Україна не може не зважати на процес наростання політичної кризи в Криму (це може призвести до серйозних ускладнень на півострові і в країні в цілому).