Розділ IV. Захист прав людини — імператив зовнішньої політики України

Особливими подіями в культурній сфері можна вважати відкриття Російського культурного центру в Україні (постанова уряду РФ від 16 серпня 2003 p.), який має брати участь у розробці і здійсненні програм і проектів, пов'язаних із забезпеченням прав і законних інтересів співвітчизників за кордоном у соціально-культурній і освітній сферах, із зберіганням російської мови і національно-культурної самобутності, а також із розвитком усебічних зв'язків співвітчизників за кордоном із Російською Федерацією. Постановою створено також міжвідомчу раду Російського центру міжнародного наукового і культурного співробітництва при Міністерстві закордонних справ Російської Федерації, на яку покладено дорадчі функції.

Про необхідність боротьби за поширення і закріплення в країнах СНД російської мови як державної стверджують представники різних владних векторів РФ. Міністерство закордонних справ РФ, на яке покладено завдання вироблення концепції і реалізацію захисту прав співвітчизників за кордоном, неодноразово виступало з заявами про намір домагатися надання російській мові статусу офіційної на всій території колишнього Радянського Союзу. Так, у березні 2002 р. МЗС РФ виступило з заявою, в якій засудило тенденцію усунення російської мови з українського інформаційного простору. Заяви деяких депутатських груп російського парламенту вносять напруження в мовну ситуацію в Україні: від України вимагається в законодавчому порядку надання російській мові статусу другої державної, періодично згадується ідея об'єднаного слов'янства тощо. Така політика вносить дисонанс у міжетнічні відносини регіонів ризику, якими є східні області України і Крим, де мовна проблема набуває загрозливих ознак, перетворюється на розмінну монету під час парламентських і президентських виборів. Намагання підтримати російськомовне населення в Україні шляхом надання російській мові статусу другої державної можна класифікувати як спробу втручання у внутрішні справи, а також засіб тиску російського керівництва на Україну.

Закордонні українці

Дотримуючись міжнародних зобов'язань щодо забезпечення прав національних меншин у своїй державі, Україна розраховує на адекватну політику стосовно дотримання прав мільйонів етнічних українців, які проживають в інших державах. Оскільки більшість із них є автохтонним населенням у зарубіжних країнах, то визначення "діаспора" є некоректним стосовно цієї частини українського етносу і не відповідає сутності питання. Україна всіляко намагається захистити закордонних українців. Для надання допомоги у вирішенні культурно-духовних, освітніх і соціально-економічних питань зарубіжних українських громад Уряд України у 1996 р. прийняв спеціальну Державну програму. Завдяки концепції цієї Програми, що базується на правових засадах, Україна цілком законно підтримує етнічних українців за кордоном і через міжнародні організації та угоди захищає їх. У своїй політиці щодо української діаспори держава неодмінно керується загальновизнаними нормами міжнародного права, зокрема принципом непорушності територіальної цілісності і невтручання у внутрішні справи інших держав.

На формування етнічної території українців, а також утворення ареалів їх компактного і дисперсного розселення за її межами великою мірою позначились три чинники: природний рух населення, міграційні та етнічні процеси. Чисельне співвідношення між основним етнічним масивом українців і його діаспорними утвореннями постійно змінюється, особливо це виявляється в регіональному аспекті. Так, питома вага українського населення в межах сучасних кордонів країни зменшилась: з XIX ст. по 1989 р. — з 85,6 % до 81,1 %, а в країнах Європи — з 6,6 % до 1,1 %. Водночас на Американському континенті цей показник збільшився з 0,6 % до 3,1 %. За загального зростання чисельності українців у світі негативний вплив на цей процес мали такі чинники, як відсутність власної державності, об'єктивне розмежування у складі різних держав, значні втрати внаслідок війн, голоду та ін. За чотири роки (1933—1937) чисельність населення УРСР скоротилася з 31,9 млн. осіб до 29,4 млн., тобто на 7,8 %. Значні втрати були спричинені голодомором, наслідками Другої світової війни: на окупованій території загинув кожний шостий житель, понад 2 млн. були вивезені до Німеччини, з 4,5 млн. мобілізованих до Збройних Сил СРСР 1,3 млн. загинули. Близько 2 млн. громадян були евакуйовані у східні райони країни, поповнивши українську діаспору СРСР. Лише в 1960 р. була досягнута довоєнна чисельність населення України — 42,1 млн. осіб. Процес скорочення українського населення відбувається й надалі: після перепису 1989 р. його чисельність зменшилася з 51,452 млн. осіб до 48 млн.

Більшість українців розселена у межах основного етнічного масиву: в Україні проживає понад 81 % усіх українців. Однак у колишньому СРСР внаслідок проведення національно-територіального розмежування та "врегулювання" проблем польсько-радянського прикордоння мільйони українців опинилися за межами України, в суміжних районах — на Кубані, Північному Кавказі, у Приазов'ї, Центрально-Чорноземному районі тощо.

Основна маса українського населення за межами сучасної України проживала на території нинішньої Російської Федерації. На початку XX ст. до неї додався Казахстан і деякі території Закавказзя. Доволі численним було українське населення в суміжних районах сучасних Білорусі й Молдови. В інших республіках СРСР українців налічувалося порівняно мало. На українцях прикордоння, що здавна мешкали на стику етнічних масивів різних народів, а також тих, які дисперсно розсіяні по інонаціональних масивах, істотно позначилися асиміляційні процеси. Вихідці з України, що виїздили групами й оселилися компактно (так звані аграрні українці), вирізняються досить стійкою етнічною самосвідомістю.

Активні асиміляційні процеси українців відбувалися в XX ст. в українсько-російському прикордонні — на території Курської, Воронізької і Бєлгородської областей. Якщо у Воронізькій і Курській областях наприкінці XIX ст. налічувалось, відповідно, 887 тис. осіб (36 % усього населення) і 502 тис. (22 % всього населення), то на початку 1980 р. їх чисельність значно зменшилась, відповідно, до 5,4 % і 1,4 % населення. В зарубіжній Європі чисельність українців також скоротилася — з 900 тис. осіб до 500 тис. Особливо інтенсивно відбувалася масова асиміляція українського населення в Закарпатті (зазвичай у формі словакизаиії), що мала природний характер, і мадяризації, що насильнииьки впроваджувала Угорщина. За підрахунками українських дослідників, наприкінці XIX ст. український етнос утратив на Закарпатті 214 поселень: в 176 з них мешканці перейшли на словацьку мову. На початку 1990-х років у зарубіжній частині Закарпаття (Пряшовщині) проживало менше 50 тис. українців. Особливо помітно зменшилась чисельність українців у Європі в середині 40-х років XX ст., коли із західноукраїнських земель, що опинилися у складі Польщі, на територію УРСР було депортовано близько 500 тис. українців. У Польщі залишились близько 150 тис. українців, які були переселені на західні землі, що до 1945 р. належали Німеччині. Українські етнічні групи в Польщі, Румунії, Угорщині, Чехії і Словаччині, колишній Югославії належать до автохтонних, тобто корінних народів, пращури яких проживали тут століттями.

Особлива ситуація склалася навколо українців Росії. Ядром української етнічної групи в Російській Федерації є автохтонні українці, тобто корінні жителі. На історичних землях, які увійшли до складу Росії, предки українців жили споконвіку. З розпадом СРСР українці, що проживали за межами республіки, опинились у становищі неорганізованої спільноти. Усвідомивши себе діаспорою, етнічні українці в країнах СНД і Балтії почали процес самоорганізації. Цьому сприяла й демократизація внутрішньополітичного життя країн Співдружності. В Росії у червні 1996 р. був прийнятий закон "Про національно-культурну автономію", згідно з яким громадським об'єднанням етнічного спрямування надається право самостійно вирішувати питання збереження самобутності, розвитку мови, освіти, національної культури. Після другого з'їзду Конгресу українців Росії (жовтень 1997 р.) було зареєстровано національно-культурну автономію "Українці Росії", презентація якої відбулася за участі представників українського уряду в листопаді 1998 р. у Москві під час офіційного відкриття Культурного центру України.

Усього в 47 регіонах Росії діють 50 українських об'єднань, з них 36 входять до складу Об'єднання українців Росії (ОУР), 14 — до Федеральної національно-культурної автономії "Українці Росії" (ФНКА). Ці утворення за метою та характером діяльності є національними Й національно-культурними організаціями широкого профілю. Основні напрями їхньої діяльності передбачають:

· участь у розробці питань, що стосуються правового й соціального стану громадян українського походження, розвитку української культури;

· сприяння висуванню представників українських громадських об'єднань до роботи в органах законодавчої та виконавчої влади;

· взаємодія з органами державної влади РФ, іншими громадськими організаціями;

· захист інтересів та надання допомоги українцям, які хочуть повернутися в Україну;

· сприяння в реалізації громадянських прав, розвитку української мови, культури та української національної школи в РФ;

· розповсюдження української літератури та преси, розвиток бібліотечної справи, створення можливостей для задоволення релігійних потреб;

· встановлення й розвиток контактів з українцями та українськими організаціями в інших державах.

Отже, метою українських громадських об'єднань у Росії є відродження, вивчення, розвиток та пропаганда української культури, формування національної свідомості українців, налагодження тісних зв'язків з Україною, українцями світу, сприяння зміцненню довіри та взаєморозуміння, співробітництва між народами й державами.

Нині спостерігається тенденція активізації українських громад в автономних республіках Росії, що можна пояснити передусім багатонаціональним складом населення окремих регіонів та авторитетом керівників українських громад, які безпосередньо працюють у місцевих органах державної влади. До того ж окремі українські організації є ініціаторами розробки угод про співробітництво регіонів РФ з Україною, а також регіональних програм розвитку української культури та освіти.

Водночас у системі українських об'єднань і поза ними відбувається формування нових, більш локальних громадських структур. Зокрема, в Москві успішно діють об'єднання Салон української музики, Український історичний клуб, Українська народна хорова капела, товариство шанувальників української музики; в Омську — культурний центр "Сірий клин"; у Пермі — "Український дім" тощо. Національно-культурний центр українців Башкортостану "Кобзар" успішно реалізує державну програму розвитку української освіти Й культури, яка фінансується з місцевого бюджету. В республіці активно діють Союз українок Башкортостану "Берегиня", Союз української молоді "Беркут", державні середні школи з вивченням української мови в усіх навчальних класах тощо.