Розділ З. УКРАЇНСЬКЕ КОЗАЦТВО У МІЖНАРОДНИХ ВІДНОСИНАХ (до 1648 р.)

Урешті після успішних дій польсько-козацького війська, Москва була змушена підписати 4 (24) червня 1634 р. Полянов- ський договір, який і завершив московсько-польську війну 1632—1634 рр., звану "Смоленською". Земельні здобутки затверджено за Польщею, але за це Владислав зрікався титулу московського царя і обіцяв повернути соборну грамоту, котрою його було обрано на царя. Сторони дійшли думки, що царський титул "всея Руси" не стосується руських земель Речі Посполитої.

Войовничий характер польського короля Владислава IV та невирішеність територіальних проблем із сусідами наштовхували його до розв'язування все нових і нових воєн. Завершивши Смоленську війну та щасливо уникнувши війни з Туреччиною (яку ще 1633 р. намагалася спровокувати Московія), король зосередив свою увагу на майбутньому конфлікті зі Швецією (1635 р. термін перемир'я завершувався, а Стокгольм не поспішав його поновлювати). Польський уряд знову вдався

до випробуваного методу — перекинути козаків з півдня на північ — щоб забезпечити спокій від Туреччини та зміцнити одночасно свої позиції у війні зі Швецією. Крім того, треба було зняти напругу в козацькому середовищі, яке було розчароване в політиці уряду після Смоленської війни.

Цього разу уряд вирішив використати морський досвід козаків для дій на Балтиці — з огляду на відсутність належного польського флоту. Ідея була не новою — ще 1626 р. козаки самі пропонували уряду проект війни на Балтійському морі, але тоді таку пропозицію не підтримали — скептики аргументували свою позицію труднощами у транспортуванні чайок на Балтику, необізнаністю козаків із цим морем, небезпекою підводних скель. Але 1635 р. уряд переглянув свої погляди на цю справу та доручив Костянтинові Вовку набрати для пруської кампанії півтори тисячі "випищиків". Козацькі майстри зробили для них 30 човнів на Німані. Ще 500 козаків мав отримати для литовського війська князь К. Радзивілл.

Але справа затягнулася — не без вини Вовка, котрий довго не давався чути. Крім того, човнів зробили замало — 15 замість 30, а тому, за наказом короля, "арештували" в Кенігсбергу човни, які козакам видалися схожими на чайки, щоб збільшити так кількість кораблів. Козаки йшли дуже дисципліновано, але доки вони дійшли, то змінилися політичні обставини — англійський та французький посли вже майже залагодили відносини між Польщею та Швецією. Козакам закидали, що через спізнення їхня допомога вже неактуальна. Однак один раз вони таки встигли показати своє військове мистецтво — напали насвітанку на шведський корабель, наповнений провіантом, захопили його та розібрали харчові запаси. Після укладення перемир'я поляки були змушені повернути цей корабель шведам. Далі, наприкінці серпня король звелів К. Вовку повертатися в Україну, але коли на певний час переговорний процес загальмувався, то козакам було наказано затриматися. Аж наприкінці вересня козакам знову дозволили повернутися додому. Однак човни і припаси було віддано на збереження до Ковна — ймовірно, король сподівався їх таки ще використати.

Отже, політика польського уряду щодо козаків полягала у такій формулі — використовувати їх як дешеве та невибагливе

військо, і при цьому позбуватися надлишків войовничої енергії козацтва. Але така політика виявлялася недалекоглядною — на час залучення козаків для участі у війнах уряд забував про кількісні обмеження козацького реєстру та згадував про них одразу ж після закінчення бойових дій, наївно сподіваючись, що населення, котре відчуло всі переваги свободи, смиренно повернеться у стан звичайного підданства.

3.3. Відносини українських козаків із Кримським ханством і Туреччиною

Саме виникнення козацтва безпосередньо пов'язане з протистоянням кочовому та мусульманському світові, уособленням якого були татарські орди Криму та Північного Причорномор'я, а також їхній сюзерен — Османська імперія. Кримське ханство як незалежна держава виникло 1449 р. в час правління Хаджі- Гірея Ангела (Мелека), хоча досить швидко потрапило у васальну залежність від Османської імперії (1475 р.). Однак кримські татари виявилися не єдиними сусідами козаків на півдні — в середині XVI ст. в українських степах з'явилися ногайські татари*24 — племена, що належали до кипчацької мовної групи (на відміну від кримських татар, які представляли огузьку мовну групу).

*24: {Етнонім походить від імені золотоординського темника Ногая, котрий жив наприкінці ХІП ст.}

Ногайська орда сформувалася з розпадом Золотої орди в північній частині Центральної Азії та в середині XV ст. и володіння розширилися до Приазов'я. В 1549 р. від Великої Ногайської орди на заході відокремилася Мала Ногайська орда, що за десятиліття перемістилася до Дністра. Згодом це утворення розпалося на дрібніші орди — Буджацьку (інакше — Білго- родську або Добрудзьку), Джамбуйлуцьку, Єдичкульську (Джедишкульську) та Єдисанську (Джедисанську), які прийнято називати збірною назвою "ногайські орди". Паралельно існували менш стабільні та радше ситуативні утворення — Очаківська, Азовська та Перекопська орди (хоча часто Очаківську орду ототожнюють з Єдисанською, а Перекопську — з Джамбуйлуцькою).

Єдисанська орда була найчисельнішою, а бєлгородські татари характеризувалися великою агресивністю і одночасно більшою осілістю порівняно з іншими ногайськими ордами, хоча взагалі усі "ногайці" були класичними кочівниками порівняно з відносно осілими кримськими татарами півострова. Тому "ногайські орди" були надзвичайно активними в нападах на сусідні землі і їх інколи звинувачують у нещастях землеробського населення України (це, зрештою, досить вигідно з погляду "політкоректності", адже ногайські татари, на відміну від кримських, практично не збереглися на українській території). Ногайські орди визнавали зверхність як Криму, так і Туреччини, однак західні орди — Білгородська та Єдисанська — віддавали перевагу прямій підпорядкованості султану, що спричинило протистояння з кримськими ханами. Крім татарських кочовищ, у Північному Причорномор'ї існувала низка власне турецьких фортець — Очаків (інші назви — Езі, Джанкермен, Каракермен, Ачі-Кале, Ача-Кьой, колишній Дашев) і Кінбурн (Кильбурун) біля Дніпровського лиману, Бендери (Тегиня, Тягин) і Аккерман (Білгород) на Дністрі, Кілія та Ізмаїл на Дунаї, Ісламкермен (Аслам-Городок) на Таванській переправі. Біля останнього наприкінці XVI і в першій половині XVII ст. було добудовано ще три фортеці — Казикермен, Мустридкремен та Мюбареккермен, що мало сформувати оборонну систему з чотирьох міст, які мали перекривати доступ козакам до моря.

Прийнято вважати, що у перші роки існування незалежного Кримського ханату татари поводилися досить стримано щодо українських земель, і лише після переходу під турецьку зверхність, Крим розпочав агресивну політику на північному напрямку — адже перший великий напад татар на Київ відбувся 1482 р. (однак відомо, що менш значні набіги відбувалися і раніше). Туреччина була зацікавлена в прибутках від работоргівлі та доклалася до загарбницьких наскоків татар, але крім того, в Криму існувала тривала місцева традиція торгівлі живим товаром уже в часи генуезького панування. Работоргівля була важливою складовою економіки півострова, що впливало безпосередньо на татарську зовнішню політику, і в цій галузі ногайські татари тісно та злагоджено співпрацювали з кримськими.

Не видається випадковістю поява козацтва вже через кілька років після перших значних нападів татар на українські землі. В першій половині XVI ст. козаки діяли майже в межах "держзамовлення" — литовсько-польського чи московського урядів. У другій половині XVI ст. спостерігається вироблення власної позиції козацтва щодо татарського чинника. З початку 1576 р. напади козаків і турків стають майже безперервними. Дійшло до того, що комендант Ісламкермену повідомляв ханові, що всі татари повтікали в Крим за Перекоп. Тоді ж відбулася інша знаменна подія — татари, побоюючись нападу козаків, уперше відмовилися від походу на Литву. Але це не відвернуло козацького наступу, і того ж 1576 року був здобутий і вщент зруйнований Ісламкермен (при цьому загинув козацький ватажок Богдан Ружинський). Невдовзі спустошень від козаків зазнали передмістя Тягині та Очакова.

Упродовж Псковської війни козаки не переставали втручатися у татарські справи. Під час боротьби хана Мехмеда II проти свого брата Алп-Гірея, на бік останнього перейшли також інші брати Мехмеда — Алі та Селямет, які, однак, були змушені переховуватися в українському степу. Обидва брати були впіймані 1581р. на Дніпрі козаками Яна Оришовського та віддані в розпорядження Стефана Баторія. Під час облоги Пскова до королівського табору прибув турецький посол, який вимагав видачі ханських братів, але король відмовився це зробити, відклавши питання до завершення кампанії, правда, забігаючи наперед, запропонував посадити котрогось із цих братів на ханство. С. Баторій вважав за потрібне використати таку ситуацію для того, щоб назавжди вирішити питання, але натрапив на недалекоглядність свого оточення і нагода була втрачена.

З поверненням козаків із Псковської кампанії їхня діяльність на півдні активізувалася — особливо 1583 р. Ще в січні козаки на московській території розгромили татарське посольство, яке поверталося з Москви — було вбито посла та кількох його супутників, забрано царські "упоминки", а принагідно були пограбовані й турецькі купці, котрі супроводжували посольство. Справа була скандальною, і хан погрожував Польщі війною. Турки зі свого боку вимагали відшкодувати збитки своїх купців і погоджувалися надати підтримку ханові. Однак виявилося, що король готовий до опору, а татари неготові до наступу, тож після гучних заяв протистояння припинилося. Згодом трапилася одна з найгучніших справ того часу — козацький напад на турецькі фортеці на Дністрі влітку 1583 р. Ця подія була пов'язана з молдавською аферою Самій л а Зборов- ського — козацького ватажка (став ним випадково), кальвініста і представника могутнього шляхетського роду, який ворогував із канцлером Яном Замойським. С. Зборовський з козаками вирушив на Молдавію, але, не дійшовши до неї, військо повернуло на Бендери, зруйнувало там не лише місто, а й замок, знищило поселення на лівому березі Дністра — Ягорлик та Паркани (Паркань) — а формального погляду, турки неправомірно їх збудували на польській території. Вони у відповідь почали готувати каральний похід, і цього разу без жодних гучних заяв, що особливо насторожило поляків. Урешті королю вдалося організувати переговори, які відбувалися довго і важко — під час них турки звинуватили польського короля у підтримці козацьких акцій, на що були досить переконливі докази. Польський уряд усіляко відрікався від сприяння козакам і обіцяв, що винні будуть покарані.

Згодом войовничий запал турків зменшився з огляду на потребу війни з Персією та конфлікт із Кримом. У Кам'янці на Поділлі відбулася показова страта кількох випадкових козаків у присутності спеціально для цього визначеного чауша Мустафи. Одного з козацьких начальників (до речі, поставлених польським урядом) — Янчі Бегера — не було покарано — він подався під захист папського нунція кардинала Альбер- то Болоньєтті, котрий захищав його перед королем (згодом секретар кардинала Болоньєтті Кароль Гамберіні провів таємні переговори з козацьким ватажком Яном Оришовським про участь козацтва у загальноєвропейській боротьбі проти турків). Натомість Самійло Зборовський таки був страчений у Кракові в травні 1684 р., але вже через підозру у змові проти С. Баторія.

У 1685 р. козаки продовжили напади на татарські улуси, суть яких, щоправда, полягала в викраденні худоби (але варто пам'ятати, що в степових умовах така акція мала значно більше значення, ніж це може видатися сучасній людині). Однак досить швидко політика козацтва щодо Криму змінилася — козацький ватажок Ян Оришовський (з паралельним попередженням коронного гетьмана про свої наміри) вислав невелике посольство з чотирьох осіб до кримського хана Саадат-Гірея з пропозицією жити в мирі і запропонував ханові козацьку службу за гроші проти будь-якого володаря (за винятком польського короля). Це відбувалося на тлі протистояння хана Саадат-Гірея і Туреччини, яка намагалася поставити в Криму свого претендента — Іслам-Гірея. Однак міжнародна кон'юнктура склалася не на користь козацько-татарського союзу — Са- адат-Гірей був розбитий на р. Індол турецьким військом і мусив утекти з Криму.

Невдовзі козаки продовжили свої походи проти татар у межах домовленостей з Московісю, а татари на чолі з Іслам-Гіреєм 1586 р. пішли походом на Україну. Під час цього походу їх зупинили козацькі загони гетьмана Богдана Микошинського та вперше в історії велика татарська орда мусила повернути назад під тиском козацтва.

У грудні 1586 р. після смерті Стефана Баторія козаки почали поводитися ще впевненіше — їхній ватажок Ян Оришовсь- кий прибув 1587 р. на конвокаційний сейм з вимогами платні за службу. Відомо, що гетьман на сеймі був одягнутий "по- грецьки", а під час читання його петиції сів на землю "по-ту- рецьки". Козацька впевненість у межах держави доповнилася на міжнародному рівні розгортанням ще активнішого натиску на мусульманський південь. Наприкінці 80-х років XVI ст. козаки пограбували і спалили Очаків, спробували (невдало) посадити свого претендента в Молдавії, вчинили на чолі зі Захаром Кулагою похід під Козлов (Євпаторію), де здобули кілька турецьких кораблів, напали на Білгород та Азов, причому в останньому випадку козаки вдалися до ворожої практики, яку, зрештою, самі засуджували, — почали захоплювати в полон невільників.