Розділ З. УКРАЇНСЬКЕ КОЗАЦТВО У МІЖНАРОДНИХ ВІДНОСИНАХ (до 1648 р.)

Однак не досягнувши серйозних результатів у складі коаліції, козаки повернулися в Україну і розійшлися відповідно до своїх потреб. Частина пішла на Дніпро, а С. Наливайко, отримавши запрошення від Рудольфа II, вирушив до Угорщини, де до середини вересня воював у складі австрійських військ.

Формування антитурецької коаліції, до якої увійшли три турецьких васали, стривожило Стамбул. Польські урядові кола побоювалися наступу турків на Річ Посполиту та наказали козакам стерегти південний кордон від татар. Однак козаки, які відчули свою важливість і здобули впевненість у власних силах, відмовилися виконувати наказ, і на власний розсуд, пішли знову на Бендери (що аж ніяк не було в польських інтересах, а навпаки, могло пришвидшити турецьку агресію). Лише дипломатична хитрість Яна Замойського нейтралізувала ворожість Стамбула — компроміс був досягнутий через "молдавську карту" — господарем поляки поставили пропольсько- го Єремія Могилу, котрий влаштовував і турків.

Підтримка з боку австрійського цісаря та папського престолу лише переконала козаків у тому, що вони є могутньою і достатньо незалежною силою в регіоні. У зініційованому австрійцями антитурецькому виступі були зібрані практично всі можливі козацькі сили, ще ніколи до того часу не збиралося таке велике козацьке військо. Запорожці явно почали поводитися незалежно стосовно польського уряду, котрий відтоді задався ціллю привести свавільних козаків до послуху. Врешті це спричинило чергове протистояння з урядом, яке завершилося розгромом на р. Солониці.

Але амбіції козацтва у той час зросли настільки, що воно досить швидко оговталося від поразки і з новою силою заявило про себе на міжнародній арені. Про процеси, які відбувалися в козацькій свідомості того часу, свідчать відомості про те, що політична програма С. Наливайка, котрий очолював повстання 1594—1596 рр., могла містити певні претензії на незалежність. Принаймні його у цьому підозрював польський уряд. Зрештою,

легенда про страту С. Наливайка згадує про покладення йому на голову розпеченої корони, а польський мемуарист Пшонка повідомляв про те, що козацький ватажок буцімто наказував називати себе "царем Наливаєм". Хоч ці повідомлення є неправдивими і злостивими, однак вони свідчать про поширення незалежницьких настроїв серед козацтва.

Однак козаками як силою, здатною протистояти туркам, цікавилися не лише в Європі, а й в Азії — через понад два десятки років після місії Б. Лясоти, інтерес до запорожців виявив перський шах Аббас. Ініціатором козацько-перського зближення став італійський мандрівник і поет П'єтро делла Балле (1586—1652), котрий розробляв ідею створення Козацької республіки на турецькій території з центром у Трапезунді. Він добре вивчив відомості про козаків і дійшов висновку, що їхнє зближення з персами добре послугувало б справі антиту- рецької боротьби. Саме у той час, коли П. делла Валле перебував у Персії, козаки порозумілися з грузинськими князівствами (достеменно невідомо, з Гурією, чи Менгрелією), і останні запропонували козакам налагодити контакти з Персією.

Відповідно до цих домовленостей, до шаха вирушило посольство на чолі з козаком Стефаном. По дорозі його прийняв князь Імеретії Юрій III (1604—1639), який затримав при собі основну частину посольства, а до Персії відпустив лише одного Стефана. Надалі виявилося, що за теплим прийомом князя Імеретії чаївся підступ — козаки були видані в руки турків і ув'язнені. Натомість Стефан прибув до Ферахабаду, де в березні 1618 р. зустрівся з П. делла Валле. Зустріч відбувалася в дуже теплій атмосфері й італієць заопікувався самотнім козацьким послом, який, до того ж, не знав жодної мови, якою б міг порозумітися з персами. Шах Аббас зацікавився планами П. делла Валле та пропозицією Стефана, щоб козаки стали на службу Персії. Шах був зацікавлений у тому, щоб торгувати шовком з Європою не через володіння Османської імперії, а коротшим і безпечнішим шляхом. І тут у пригоді мала б стати Трапезундська республіка козаків. Досить швидко про це перський посол повідомив польського короля, і від імені шаха просив дати десять тисяч козаків, обіцяючи надати їм добре розташування й укріпити їхні позиції фортецями. Польський уряд, побоюючись конфлікту з Туреччиною, вирішив не відправляти козаків до шаха.

У травні 1618 р. Стефан, щедро обдарований Аббасом, був відправлений додому і просив вислати наступне посольство, в якому були б знавці східних мов, аби можна було спільно розробити детальний план дій. Але, довідавшись про підступний вчинок князя Імеретії, шах наказав завернути Стефана назад до Персії і затримати його там надовше. Згодом, коли персько-турецькі відносини змінилися на краще, Аббас навіть слухати не хотів про організацію козацько-перської боротьби проти турків. Крім того, до Ісфагану прибуло ще 8 козаків, яким удалося втекти з турецького ув'язнення. Шах прийняв їх прохолодно і не давав нічого на прожиття, як і самому Сте- фанові. Тоді європейці, що перебували в Персії, заопікувалися ними і навіть розробляли план, як таємно переправити козаків через Індію до якоїсь християнської країни. Так був втрачений шанс для амбітної ідеї створення козацької колонії на турецьких землях. Через кілька років шах Аббас усе ж повернувся до цих планів — 1624 р. через кримського калгу Шагін-Гірея він намагався схилити польського короля до спільного виступу проти Туреччини, але момент був уже невідповідний. Натомість, відомо, що якісь загони козаків за посередництвом Шагін-Гірея таки вступили до лав перського війська.

Наступна спроба залучити козацький фактор для вирішення своїх зовнішньополітичних і воєнних планів була здійснена під час Тридцятилітньої війни. Вже через рік після її початку імператор Фердинанд II Габсбург, який потребував дієвого війська проти гусарів семигородського князя Габора Бетлена, звернувся по допомогу до польського короля Сигізмунда. Останній не був готовий втягувати Польщу в війну і вирішив обмежитися висланням козацьких загонів як найманців для імператора (короля це влаштовувало — з'явилася нагода позбутися лісовчиків і козаків, які залишилися без справи після завершення московської кампанії). Процес набору козаків на службу пришвидшився, коли семигородські війська підійшли до Відня. Тоді граф Юрій Гомоннаї-Другета, котрому була доручена ця справа, поспішно навербував 6 тис. козаків П. Сагайдачного. Для семигородців це виявилося несподіванкою — вони не вірили, що вдасться так швидко перекинути козацькі сили на допомогу австрійцям і не подбали про перекриття карпатських перевалів.

Тож уже наприкінці жовтня 1619 р. козаки перейшли через Карпати. Діяли вони скоординовано з лісовчиками, маючи спільне з ними командування. 23 листопада 1619 р. відбулася битва під Гуменним (Пряшівщина), в якій лісовчики та козаки під командуванням Валентина Рогавського розбили переважаючі сили семигородського воєначальника Юрія Ракоці. Це, фактично, врятувало Відень, оскільки після поразки Юрія Ракоці, Габор Бетлен мусив зняти облогу з міста.

Після перемоги військо розійшлося по території Словаччини, де взялося грабувати місцеве населення. Згодом у ньому виникли суперечки щодо того, що робити і куди йти далі. Залишатися у Словаччині було небезпечно — загони козаків і лісовчиків не були до цього підготовлені. Як наслідок, у грудні 1619 р. перемогла партія, що виступала за повернення на батьківщину.

Однак наймані загони, котрі повернулися на територію Речі Посполитої, були прийняті прохолодно і не отримали жодної платні, а тому далі вирушили у вир Тридцятилітньої війни. На початку лютого 1620 р. в Чехії згадується 800 козаків, які, ймовірно, перебували під командуванням полковника Станіслава Іваницького і діяли в інтересах Габсбургів. Чеський король Фрідріх V протестував проти їхньої присутності на території Моравії та намагався чинити збройний опір, який виявився малоефективним з огляду на мобільність козацьких загонів.

Козаки також брали участь у битві під Білою Горою 8 листопада 1620 р., де відіграли важливу роль у перемозі імператорських військ. На час цієї битви, на службі у Фердинанда II перебувало близько 11 тис. осіб. Серед них був і сотник Тарас Трясило, майбутній гетьман, який тоді командував групою козаків чисельністю до 5 тис. Але згодом лісовчиків і козаків було закликано назад до Речі Посполитої, з огляду на поразку коронного війська в битві під Цецорою (фактично, завдяки залученню цих найманців став можливим реванш Польщі під Хотином 1621 р.). Однак навіть тоді не всі козаки покинули Австрію — частина з них разом з хорватськими гренцерами приєдналася до війська Католицької ліги. В 1622—1623 рр. до послуг австрійській владі зголосилися лише лісовчики — без козаків, але через свою жорстоку та грабіжницьку поведінку лісовчики потрапили в немилість польського уряду, котрий спробував їх розпустити. Частина з них подалася на службу до баварського герцога Максиміліана, а частина влилася до лав запорожців.

Козацький спосіб ведення бойових дій помітно вплинув на військове мистецтво європейських країн. Під час протистояння шведської армії та військ Альбрехта фон Валленштайна, зросло значення маневрових загонів. А. фон Валленштайн високо цінував козаків, і з кінця 1630 р. збереглися відомості, що він звернувся до польського уряду з проханням надати 10 тис. козаків. Уже влітку 1631р. калуський староста збирався з трьома тисячами козаків і тисячею гусарів іти на допомогу австрійському імператору ФердинандуІІ у боротьбі проти Швеції. Згодом, 1635 р., козаки (переважно запорозькі) далі перебували на службі у цього імператора, але їхні дії тоді були спрямовані вже проти Франції.

Стокгольм урахував те, що козацькі загони мали бути використані проти шведів. Тому він намагався порозумітися з козаками і взагалі з православною опозицією в Речі Посполитій. Початково його метою було завдати якомога більше клопотів польському урядові як союзнику Габсбургів. Розглядалися такі варіанти — спровокувати війну Польщі з Московією або Туреччиною, підняти всередині країни повстання або й утворити незалежну козацьку республіку. Однак у ситуації, коли йшлося про наймання козаків проти шведів, Стокгольм інтенсифікував свої зусилля. Шведський король Густав II Адольф (1611— 1632) надіслав до козаків таємне посольство, яке їхало до України через Москву та прибуло в товаристві царського агента Григорія Гладкого (Путивльця). Посланці мали випитати в православного духовенства, як вийти на контакт з нереєстровими козаками (тобто вороже налаштованими щодо польського уряду). Але чомусь трапилося так, що вони натрапили власне на реєстрове військо під проводом Івана Кулаги-Петра- жицького.

Посольство привезло лист, який, однак, не вміщував суттєвих деталей, а був лише спробою зав'язати відносини між Швецією і козаками. Лист був написаний 25 червня 1631 р.

у Ризі французом Яковом Русселем, таємним радником шведського короля*29. Лист доставили два французьких офіцери. В листі Руссель заохочував козацьке військо ввійти у безпосередні відносини зі шведським королем як великим прихильником грецької віри і ворогом єзуїтів. За його словами, шведському королю порадили звернутися до козаків патріархи, особливо константинопольський — Кирило Лукаріс (1621— 1638). Лояльні реєстровці вирішили видати послів С. Конєц- польському*30, а той відправив їх до Варшави. Однак польський уряд демонстративно відіслав послів до Швеції — на сором шведській дипломатії.

*29: { Яків Руссель (Розеллій) був французьким гугенотом, дипломатом-добровольцем, який займався польськими, українськими та московськими справами, певний час виконував доручення семигородського князя Габора Бетлена при шведському королю, а далі перейшов на службу Густава П Адольфа, готуючи його кандидатуру на польський трон у разі смерті Сигізмунда.}

*30: { За легендою, козаки хотіли напоїти їх горілкою, але коли посли відмовилися, то вирішили мнапоїти їх водою" — втопити, називаючи їх зрадниками, але врешті передумали і відправили до коронного гетьмана.}

Висилаючи загони на службу до європейських монархів, утягнутих у Тридцятилітню війну, козаки продовжували періодично пропонувати свої послуги московському царю. Ця практика набула такого поширення, що під час укладення Поляновського мирного договору між Річчю Посполитою та Московією 1634 р., поляки, хоч це може видаватися нонсенсом, з погляду польських інтересів, зажадали, щоб у трактат було внесено пункти про щорічну платню козакам від царя, як це було раніше (і козаки мали на доказ цього відповідну грамоту). Напевно, це відбулося на вимогу козаків, які брали участь у війні. Московські посли заявили, що цієї справи ближче не знають, але вважають, що козаки отримували гроші від Москви лише тоді, коли служили царю (і далі в таких випадках будуть отримувати).