Розділ З. УКРАЇНСЬКЕ КОЗАЦТВО У МІЖНАРОДНИХ ВІДНОСИНАХ (до 1648 р.)

З огляду на те, що в Польщі тривав "рокош" (бунт) Миколая Зебжидовського, король пішов на примирення з В. Шуйським, але коли на боці останнього виступила Швеція, то перемир'я було розірване. Оточення польського короля розробило план, за яким необхідно було здобути Москву, посадити там царем самого короля, а тоді вже намагатися повернути собі ще й шведську корону. Такі амбітні задуми були прохолодно сприйняті польським загалом, тим паче, що казна була порожньою. Виникала потреба в дешевому війську та вибір короля впав знову на козаків і наприкінці 1609 р. козаки були відправлені на Сіверщину.

Після поразки московських військ у червні 1610 р. під Клу- шином і скинення царя Василія Шуйського, перехідний московський уряд — семибоярщина — погодилася на те, щоб царем став Владислав, син Сигізмунда (за умови прийняття королевичем православ'я). Однак король Сигізмунд надто переймався здобуттям Смоленська і через це втратив нагоду для вінчання сина на московське царство. Тим часом новий сейм не ухвалив потрібних коштів на продовження війни і після невдалого походу Яна Ходкевича на Москву 1612 р. козаки від'єдналися від нього та розійшлися по території Московії, чимало з них рушили на північ — на Вологду, Тотьму (сучасна Вологодська область), Сольвичегодськ (сучасна Архангельська обл.) і впродовж двох років пустошила цей край. Козаки доходили аж до Холмогор, фактично під Біле море, об'єднувалися для спільних акцій із шведськими військами, а козацькі ватаги під проводом О. Лісовського діяли там до 1615 р.

Російсько-польська війна відновилася 1617 р., коли королевич Владислав рушив на Московію з 11 тис. війська. Поляки заволоділи Дорогобужем, Вязьмою, але не змогли здобути Мо- жайськ, після чого вирушили на Москву. Біля Тушино у вересні 1618р., до коронного війська приєдналися козаки під проводом П. Сагайдачного та відбили московське військо. Після невдалого штурму Москви і Троїце-Сергієвської Лаври поляки погодилися на переговори. Однак сам королевич і козацький гетьман виступали проти поспішного перемир'я і планували після зими продовжити наступ. Однак П. Сагайдачний, створивши добру базу для переговорів, відмовився від облоги Москви (можливо, гетьман не надто прагнув зміцнення польських позицій, хоча, за легендою, він розчулився, почувши церковний дзвін у Кремлі, і зжалився над одновірцями). Врешті дійшло до примирення і 1 (11) грудня 1618 р. було укладено Деулінське перемир'я на 14,5 року. Москва повертала Речі Посполитій Смоленщину та Сіверщину, а на час дії перемир'я Владислав відмовлявся від претензій на царський престол. Однак, про всяк випадок, поляки уникли обіцянки виведення козацьких військ із території Московської держави.

Після повернення коронних військ з московської кампанії, канцлер і коронний гетьман Станіслав Жолкєвський запропонував сеймові, котрий займався здебільшого справою оборони південних кордонів, далекосяжні плани — збільшити чисельність польського війська до 100 тис., використати козацькі сили для здобуття чорноморського побережжя і Подунав'я (у тому числі Тягиню, Білгород і Кілію) та повернути у васальну залежність Молдавію. Сейм погодився виділити значні кредити на оборону кордону та висловив готовність до великого походу на випадок потреби, але до решти амбітних пропозицій С. Жолкєвського поставився з прохолодою. Все ж навесні 1619 р. коронний гетьман почав громадити на південному кордоні війська, але паралельно під прикриттям походу на турків, готувався вдарити на козаків. Несподіванки з цього не вийшло, бо козаки перехопили переписку С. Жолкєвського з Іскандер- башою, в якій коронний гетьман обіцяв розправитися з козаками. Тому полякам довелося розпочати переговори з козаками й укласти з ними в жовтні 1619 р. над р. Раставицею угоду, за якою останнім заборонялося здійснювати походи на турецькі (але не татарські) землі, потрібно було позбутися випадкових людей, проживати лише в королівщинах тощо. Уряд, зі свого боку, зобов'язувався підвищити платню. Поза тим, С. Жол- кєвському вдалося укласти угоду з Іскандер-башею, однак ні цей договір, ні Раставицька угода з козаками, не давали полякам підстав для спокою і весь 1620 р. минув у тривозі. І справді, турки готувалися до масштабної війни проти Польщі. Формальним приводом для неї мав стати напад "лі- совчиків"*21 на Угорщину, де розбили військо семигородського воєводи Габора (Габріеля) Бетлена, ставленика Туреччини. Ця акція відбулася зі згоди польського короля Сигізмунда, котрий погодився віддати лісовчиків у розпорядження чесько-угорського короля ФердинандаІІ Габсбурга. Тому ця напівофіційна участь Польщі в боротьбі проти турецького васала, а також чутки про приготування козаків до чергового морського походу, спричинили проголошення Стамбулом війни Польщі. Похід козаків справді відбувся 1620 р. і виявився дуже руйнівним та зухвалим — були знищені околиці Стамбула та спалена Варна.

*21: { Лісовчики — польські загони легкої кінноти, сформовані 1616 р. під керівництвом полковника О. Лісовського для участі Польщі у війні проти Московії. В умовах хронічного браку державних коштів на ведення війни, польський уряд погодився на створення загонів, які мали служити без платні, а лише за право забирати собі майно противника. Загони лісовчиків діяли від Рейну до Білого Моря і користувалися великою популярністю в Європі.}

Турки вирішили розпочати наступ проти Польщі походом на Молдавію, оскільки тамтешній господар Гаспар Граціані перейшов на бік поляків. С. Жолкєвський, зі свого боку, поспішав увійти на територію Молдавії, щоб не вести бойові дії на своїй території. Такий крок був поспішним, оскільки військо С. Жолкєвського було незначним — близько 5 тис. осіб, малими були й сили Г. Граціані, а допомогою козаків коронному гетьману заручитися не вдалося (хоча, вирушаючи в похід, він написав листа до короля, в якому казав, що війну з турками треба вести з допомогою козаків, які на той час були дуже сильними). С. Жолкєвський отаборився на Цецорських Полях*22. Турецько-татарське військо становило близько 20 тис. осіб, і після перших двох боїв багато поляків почало втікати, а молдавани переходили на бік турків. Урешті під час відступу поляків турки і татари їх легко розпорошили і розгромили. Убили С. Жолкєвського, загинув і Михайло Хмельницький (батько майбутнього гетьмана), а польський гетьман С. Конєц- польський, як і багато інших учасників (зокрема і Богдан Хмельницький) потрапили до турецького полону. І це була поразка лише від розвідувального походу Іскандер-баші — основне турецьке військо на чолі зі султаном Османом II ще не підійшло. Якби турки тоді перейшли Дністер, то Польща, позбавлена війська, була б переможена.

*22: { Цецора (Цуцора) — село біля Ясс.}

У польських колах нарешті почали визрівати думки, що цецорська катастрофа стала можливою через те, що уряд проігнорував козацький фактор. Тому вирішено було найняти 20 тис. осіб козацького війська, а для більшої переконливості було вислано посла з листом до єрусалимського патріарха Феофана, котрий перебував тоді в Україні, щоб той вплинув морально на козаків. І патріарх дійсно видав грамоту для козаків, в якій закликав боротися проти турків, однак від поляків вимагалося відновити православну ієрархію на українських землях (на це уряд не міг погодитися і тоді Феофан самостійно провів висвячення єпископів).

Після цецорської битви польський уряд уже сам заохочував козацтво до морських походів. Як наслідок, козаки пішли на Білгород, а потім на Стамбул. Останній похід настільки вразив турків, що їхнє військо пасивно спостерігало, як козаки грабували околиці Стамбула. Французький посол повідомляв, що у турецькій столиці бачив небувалий переполох.

Було домовлено про об'єднання польського та козацького війська для походу проти турків. Але коли поляки тільки наближалися до Дністра, то загони Якова Бородавки вже пустошили молдавські землі й не поспішали об'єднуватися з коронним військом. Однак нерозсудлива політика Я. Бородавки спричинила загибель розрізнених груп козаків, які стали легкою жертвою турків. І лише з прибуттям до війська П. Сагайдачного запанував порядок, Бородавку було скинуто з гетьманства і страчено. Далі, восени 1621 р., дійшло до головної битви — під Хотином, в якій козаки відіграли вирішальну роль, і це визнавали польські вояки. Тому пізніше, під час польсько- турецьких переговорів із приводу укладення перемир'я, поляки відмовилися видати козаків на покарання. Результати угоди були подані до відома козацької ради та цілком її задовольнили (козаки навіть змирилися з пунктом про заборону походів на море, бо розуміли, що без неї не буде укладено угоди, а виконувати пункт і так не планували).

Після Хотинської битви козаки здобули велику славу — сучасники порівнювали їх із 300-ма спартанцями під Фермопілами, але слова похвали вщухли і до реальних поступок козацтву з боку польського уряду не дійшло. Релігійні утиски залишилися, реєстр обмежувався до 3 тис. осіб, гетьмана далі мала призначати королівська влада, питання служби козаків передавалося на розгляд сейму, а єдиним кроком уперед стала згода на незначне збільшення платні — та й то лише на папері.

Водночас, король був зацікавлений у дотриманні миру з Туреччиною, щоб уникнути нових морських походів козаків, вирішено було перекинути їх на північ — на війну зі Швецією. Козаки виявили готовність служити в Лівонії, і в лютому 1622 р. вислали послів до князя Радзивілла. Князь погодився, але опір вчинила литовська шляхта, побоюючись спустошень. Тому було набрано лише незначний полк "старих" козаків на службу до князя.

Наступного разу ідея залучити козаків до війни зі Швецією виникла на торунському сеймі восени 1626 р. Вже на початку 1627 р. з цією метою король доручив комісару з козацьких справ Томашу Шклінському зібрати 2 тис. козаків, які опинилися поза реєстром. Але цього разу гетьман М. Дорошенко рішуче відмовився від пропозиції комісара. Подальші спроби Т. Шклінського не увінчалися успіхом. Лише незначні групки "випшциків"*23 зголосилися на війну проти Швеції. І то, коли війна завершилася 1629 р., вони повернулися без платні, й їм загрожувало повернення до стану звичайних підданих. Тобто польський уряд проводив недалекоглядну та безвідповідальну політику, залучаючи у скрутному становищі козаків до своїх воєнних планів, не думаючи, що буде після цього. Повернення випищиків та розквартирування коронного війська на східній Україні для уряду призвело до потужного повстання 1630 р.

*23: {Вшшщики — козаки, котрі не потрапили до офіційного реєстру.}

Але невдовзі польський уряд знову відчув потребу в козацькій збройній силі — з нагоди загострення відносин із Москвою. Польсько-московські взаємини були напружені з підписання трактату в Деуліні (1618 р.), який впроваджував перемир'я на 14,5 року. Москва не могла змиритися із втратою територій і відмовою польської сторони визнавати за Михайлом Романо- вим царський титул. Війна весь час витала в повітрі і з наближенням завершення перемир'я (весна 1633 р.) видавалася неминучою. Влітку 1631 р. Москва розпочала приготування до війни на Смоленському пограниччі, а восени того ж року Польща почета мобілізацію козаків для походу на Сіверщину.

Козаччина отримувала свободу дій на волості, але за це гетьман Іван Кулага-Петражицький мав запобігти походам на море, щоб уникнути загрози з півдня. І. Кулага напрочуд легко домовився з нереєстровим козацтвом і домігся спалення човнів. Козаки подали нові прохання королю, і він, передчуваючи наближення смерті та з огляду на скрутну міжнародну ситуацію для Польщі, не відмовляв уже різко, як давніше, а дав згоду на тимчасове збільшення війська та обіцяв стримувати уніатів від кривд православними тощо.

Однак смерть короля Сигізмунда у квітні 1632 р. призупинила військові приготування попереднього року. Під час безкоролів'я Москва розпочала вже воєнну акцію в Смоленщині та в Сіверщині. Російські воєводи нападали на Батурин, Ромен, Іван-городище, Борзну, Мену, Миргород. Новий король Владислав поспішав завершити елекційні формальності та дати відсіч Московії. Заплановано було розпочати дії на Сіверщині зусиллями місцевого козацтва, щоб відтягнути московські війська. У листопаді 1632 р. сенат уповноважив Владислава взяти на службу певну кількість козаків і доручив підскарбію виплатити козакам для заохочення 20 тис. золотих. Через кілька днів король наказував козакам бути готовими для участі у московській війні. Головним начальником козацьких загонів призначено новгород-сіверського старосту Олександра Пісо- чинського — власне він мав організувати кампанію на Сіверщині. Активну участь у цій кампанії брали також чернігівський підкоморій та носівський староста Адам Кисіль і найбільший пограничний магнат Єремія Вишневецький.

Аж до 1633 р. козаки ніде на московському пограниччі не з'являлися. Через це й через розрахунок на промосковську агітацію серед козаків, Москва наказувала своїм військам не зачіпати українського пограниччя, розраховуючи на те, що козаки будуть прихильно нейтральні до Москви або й узагалі перейдуть на її бік. Однак ці сподівання не справдилися, і козаччина взяла дуже активну участь у польсько-московській війні на боці Речі Посполитої.

Хоча гетьманом у козаків тоді був Тиміш Орендаренко, крім нього, діяла низка менших "гетьманів" — наказних або командувачів окремих козацьких корпусів. Узагалі про участь козаків у смоленській та сіверській війнах 1633—1634 рр. збереглося небагато відомостей. Відомо, що в лютому 1633 р. ЗО тис. козаків перейшли Дніпро та вирушили далі на Північ. Навесні було кілька спроб здобути Путивль, але безуспішно і з великими втратами. Крім того, Яцько Острянин узяв Валуйку та намагався здобути безуспішно Віл город. У другій половині 1633 р. на сіверському пограниччі тривала дрібна війна, а її головним героєм виступив А. Кисіль. При цьому козаки чомусь розійшлися по домівках і їх довелося збирати знову.

Козаки впродовж усієї війни відігравали дуже важливу роль — великою кількістю свого війська (бо король мав лише 9 тис. осіб), також вони відзначилися в битвах, штурмах, партизанській війні. Одна частина козаків діяла в околицях До- рогобужа, інша облягала Смоленськ. Після цього московська армія Михайла Шеїна була відрізана від Москви, і це змусило його капітулювати. Поляки були більш активними у смоленській війні, в яку намагалися втягти козаків зі Сіверщини, однак останні не поспішали її покидати.