Розділ З. УКРАЇНСЬКЕ КОЗАЦТВО У МІЖНАРОДНИХ ВІДНОСИНАХ (до 1648 р.)

3.5. Спроби залучення козаків на службу до європейських та азійських монархів

Як уже згадувалося, з XVI ст. козаків неодноразово залучала місцева адміністрація Литовсько-польської держави для оборони кордонів, а також для каральних походів проти загрози з півдня. З одного боку, прикордонні старости потребували козацької збройної сили для реалізації цих заходів, з іншого — самі козацькі загони шукали, до кого б стати на службу. Козаки сприймали себе як людей, що живуть з походів та "здобувають хліб щоденний зброєю". Однак в уряду Речі Посполитої регулярно не вистачало коштів навіть для такого невибагливого війська як козаки.

Воєнні дії, пов'язані з обороною кордонів, були шляхетними за своєю суттю, однак не надто оплачуваними. І тут ішлося не лише про банальну жагу до грошей — треба було подбати про закупівлю зброї (особливо гармат), про старих, калік, козацьких вдів та сиріт. Для цього козакам доводилося шукати інші шляхи до заробітку. Самостійні походи, передусім морські, частково задовольняли потреби козацтва, однак військова і здобичницька діяльність без згоди уряду часто могла бути потрактована як елементарний розбій чи грабіжництво. З правового погляду, значно коректніше було стати на службу до котрогось із монархів, який готовий був платити достатньо коштів, і служити йому як наймане військо. Попри періодичні сумніви у лояльності козацтва до Речі Посполитої, польський уряд ставився загалом поблажливо до таких випадків, коли козаки наймалися до сусідніх володарів. Ці акції уряд часто трактував як менше зло — для нього це була нагода позбутися надлишку козацької енергії та спрямувати її назовні.

Однією з перших країн, якій козацтво запропонувало свої військові послуги, стала Московія. Як уже згадувалося, ще Д. Вишневецький наймався на службу до московського царя. Після спільного козацько-московського наступу на Крим наприкінці 50-х років XVI ст. настав кількарічний період затишшя у союзних відносинах з Москвою через участь козаків у Лівонській війні. Але після завершення першого етапу війни на початку 70-х років козацький гетьман Богдан Ружинський (виходець з князівського волинського роду), подібно до Д. Вищ- невсцького, підтримував тісні відносини з царським урядом. Незважаючи на те, що козаки кілька років активно воювали проти Москви в Лівонській війні, цар узимку 1575—1576 рр. прислав козакам подарунки і обіцяв допомогу, якщо козаки підуть навесні на Козлов.

Б. Ружинський справді організував 1576 р. напад, який мав яскраво диверсійний характер — його метою було змусити татар повернути з походу на московські землі. Однак замість іти на Козлов, козаки вирушили на татарські замки в нижній течії Дніпра. В цій кампанії, спільно з українськими козаками, ймовірно, брали участь також севрюки*28 та донські козаки. Для Б. Ружинського похід на дніпровські фортеці закінчився трагічно — під час підкладання міни під укріплення Ісламкермену (Аслан-городку) він загинув. Однак враження на татар справили — замок був зруйнований, хан забрав звідти артилерію та поскаржився на козаків польському королю С. Баторію.

*28: {Севрюки — мешканці Сіверської землі в XIV—XVI ст.}

Наступник Б. Ружинського на гетьманстві — Яків Шах — також продовжував підтримувати стосунки з Москвою, і відомо, що козаки восени 1576 р. отримували від царя гроші та провіант. Але з наступного року відбувається згортання козацько- московських відносин через активізацію дій на півночі (відновлення Лівонської війни). Однак менш масштабна співпраця таки відбувалася — український отаман Михайло Черкащанин перейшов на Дон, де виконував завдання московського уряду. Фактично, це був час, коли українське козацтво відігравало важливу роль у формуванні донського. Надалі московський уряд підтримував відносини з козацькими ватажками Яном Ори- шовським, Михайлом Ружинським, його братом Кириком тощо. Отримуючи гроші з Москви, козаки все інтенсивніше нападали на татарські та турецькі поселення. Смерть короля С. Баторія викликала сплеск ще більшої військової активності козаків.

У другій половині 80-х років XVI ст., після резонансного зруйнування Бендер, козацтвом зацікавилися у Ватикані. Папський нунцій у Польщі А. Болоньєтті заступився за одного з провідників козаччини перед королем, а його секретар Ка- роль Гамберіні зблизився з козацьким ватажком ("капітаном")

Я. Оришовським і провів із ним переговори про можливість участі козацтва у боротьбі проти Туреччини. К. Гамберіні зробив висновок, що можна зібрати 14—15 тис. добре вишколених козаків. Розробляли два варіанти дій — розгром Криму як союзника турків і постачальника невільників на турецькі галери, або ж прямий виступ проти Туреччини. Щодо другого варіанту, то Я. Оришовський наголошував, що поширена думка про військову могутність Османської імперії є явно перебільшеною, а, крім того, турки зайняті війною з Персією. За розрахунками гетьмана, до Стамбула козаки можуть дійти за 20 днів, тим паче, що в столиці немає великого війська, а союзниками можуть стати численні християнські невільники, що утримувалися в місті. Для справи було потрібно, на його думку, 25—ЗО тис. дукатів, і то лише для підготовки походу (закупівля зброї та припасів), а не як платня — козаки погоджувалися воювати безкоштовно.

Про такі задуми Я. Оришовський повідомив свого родича дипломата Криштофа Дзєржка, котрий добре знався в турецьких справах. Останній зустрівся з К. Гамберіні, однак вирішив, що перш ніж звертатися до Ватикану, варто порозумітися з Венецією, котра була дуже зацікавлена у боротьбі проти Туреччини (на цей час Венеція втратила Кіпр і подальші її перспективи у Східному Середземномор'ї вимальовувалися досить песимістично). К. Дзєржек склав для Риму та Венеції італійською мовою меморіал про минулу діяльність козаків і можливості застосування їхньої збройної сили в антитурецькій боротьбі. Правда, за його підрахунками, можна було зібрати лише до 10 тис. козаків, однак він високо охарактеризував бойові якості цього війська і для прикладу описав молдавські кампанії та зруйнування Бендер. На його думку, козакам потрібні були лише кошти і папська хоругва зі зображенням розп'яття.

Схоже, що К. Дзєржек сам планував узяти активну участь у цій акції, оскільки виявляв готовність прибути до союзників особисто для підтвердження вказаного в меморіалі та розроблення подальшого плану дій. Але К. Гамберіні зміг виїхати з Польщі щойно 1585 р. і, коли йому вдалося увійти в контакт з венеційським сенатором Єронімом Ліппомано, то виявилося, що такі ідеї спізнилися на кілька місяців — Венеція уклала договір

з Туреччиною і в той момент жадала з нею миру значно більше, ніж війни. Тоді К. Гамберіні звернувся до кардинала Марцел- ло, котрий передав відповідні відомості до Папи Сикста V, але справа чомусь на цьому й зупинилася — можливо, Ватикан насторожило те, що козаки домовлялися про війну в обхід дозволу короля.

Але невдовзі козаками в Західній Європі зацікавилися знову — під час назрівання конфлікту між Річчю Посполитою й Османською імперією 1590 р. Цього разу ініціативу виявила Австрія. Річ у тім, що вже 1568 р. Австрія сплачувала султанові щорічний "почесний дар", але австрійські політики розуміли, що мир є тимчасовим і за першої ж сприятливої нагоди турки продовжать свій наступ. І справді, на початку 90-х років XVI ст. в турецьких урядових колах почали готуватися до масштабного наступу на австрійські землі. В таких умовах цісарський уряд почав активно шукати союзників, однак виявилося, що західноєвропейські країни готові надати лише фінансову, та й то незначну допомогу. Тоді австрійський двір намагався заручитися підтримкою Московії, Польщі, Семигоррддя та Волоських князівств. Під час цих дипломатичних заходів австрійці детальніше довідалися про козаків.

На початку 1593 р. до австрійського уряду звернувся якийсь козацький посланець (ймовірно, хтось із козацько-шляхетських авантюристів), який заявив про готовність прийти в Угорщину і розпочати війну проти турків. Австрійці спочатку вирішили не діяти наосліп і відмовили йому, але, про всяк випадок, доручили своєму послу в Москві Вакеру розпитати в царського уряду, чи не заперечував би він проти залучення козаків до антитурецької боротьби. Ймовірно, звернення до царя, а не до польського короля, пояснювалося недостатньою обізнаністю австрійців у східноєвропейських справах. Москва, зрештою, слушно відповіла, що до козаків не має жодного відношення.

Тоді цісарський уряд знову доручив Вакеру довідатися більше про козаків — цього разу в Польщі, однак наразі таємно, щоб не викликати спротиву в тих польських колах, які були рішуче налаштовані проти війни з Туреччиною. Після цього, з розпорядження Януша Острозького, білоцерківський староста князь Курцевич узявся заохочувати козаків стати на службу до цісаря. Від козаків зголосився Станіслав Хлопіцький, котрий виїхав у Прагу, де на цісарському дворі заявив, що є посланцем від Низового козацтва, яке готове в кількості 8—10 тис. вояків виступити проти татар, що готують похід на Угорщину.

Австрійці вирішили не чекати на відповідь з Польщі і прийняли С. Хлопіцького на службу, привівши його до присяги і видавши цісарську хоругву, труби та лист із закликом до війни проти турків. Окремо був висланий Еріх Лясота з коштами, котрому було доручено детальніше порозумітися з козаками. Подорож послів з Австрії розтягнулася на кілька місяців і, доки вони ще не прибули, козаки вирішили продемонструвати свої можливості — ще в грудні 1593 р. загони Григорія Лободи напали на турецькі міста на Дунаї, зокрема на Джурдже- во (Юргіїв, тепер — Джурджу в Румунії), звідки щасливо і з великою здобиччю відійшли (мотиви цього далекого походу не до кінця зрозумілі, оскільки козаки офіційно не зізнавалися у своїй участі в цій акції). У березні 1594 р., коли нарешті надійшла грамота від цісаря Рудольфа II, вислана наперед С. Хлопіцьким, Г. Лобода здійснив морський похід на Білгород. У травні козаки під проводом Б. Микошинського намагалися зупинити на Дніпровському лимані татар, які планували через Молдавію піти походом в Угорщину (це мало відбутися відповідно до обіцянок С. Хлопіцького), однак орда виявилася завеликою і втримати її не вдалося.

Поряд із заходами австрійської дипломатії, активізувалася діяльність Ватикану — Папа КлиментУПІ восени 1593 р. доручив своєму нунцію — хорватському священику Олександрові Комуловичу (Комулею) — справу організації антитурецької ліги, і серед іншого, він мав увійти у зносини з козацтвом. З цією метою йому були видані дві булли — для гетьмана і для козаків, а також 12 тис. дукатів завдатку для початку бойових дій. Однак маршрут О. Комуловича був складений непродумано — він зустрівся з архієпископом Яном Дмитром Соліковсь- ким, далі з Янушем Острозьким, а до запорожців, які в той час перебували біля гирла Дніпра, він так і не потрапив, з огляду на страх перед татарами. Тоді О. Комулович пішов на контакт із козаками Северина Наливайка (козацького ватажка, котрий певний час стояв осторонь від запорожців), якому було запропоновано розпочати спільно з Молдавією війну проти Туреччини. Але молдавський господар відмовився від спілки з козаками, розуміючи весь ризик перебування козаків у Молдавії. Тоді папський представник передав привезені гроші снятинському старості Миколаю Язловецькому (котрий формально мав бути зверхником козаччини відповідно до рішення сейму 1590 р.) і доручив організувати або піти на татарські землі, або напасти на орду, котра повертатиметься з угорського походу.

Тим часом, у червні 1594 р. на Січ прибув Еріх Лясота, який привіз 8 тис. дукатів і просив, щоб козаки вирушили на Молдавію навздогін за татарами, яких вони упустили. Сума козаків не задовольнила, і до того ж вони вимагали формальної угоди про службу з річною платнею, а замість цього запропонували вирушити човнами на турецькі міста Кілію та Бабадаг. Попри певні протиріччя між Е. Лясотою і запорожцями, важливим було те, що Австрійська імперія звернулася до козаків як до незалежного актора на міжнародній арені — безпосередньо і в обхід польського уряду.

Натомість на вимогу Е. Лясоти піти на Молдавію зголосився С. Наливайко, котрий від осені попереднього року шукав когось, хто б найняв його на військову службу. Наприкінці липня С. Наливайко з чотирма тисячами козаків вирушив у похід на Молдавію, напав на Бендери і зруйнував їхні околиці, забравши велику здобич. Але при поверненні їх наздогнав молдавський господар Аарон Тиран та спільно з турецьким і татарськими загонами відбив здобич, а самі козаки зазнали значних утрат. Однак уже в жовтні С. Наливайко спільно з Г. Лободою, маючи зі собою дві хоругви від Рудольфа II, організували ще більший похід на Молдавію. Цього разу козаки розбили молдавське військо під Сороками і спалили Ясси. Господар утік до Валахії.

Це вплинуло на Аарона Тирана, котрий, порозумівшись з валахами Михая Хороброго та семигородцями Сигізмунда Ба- торія, став на бік австрійського цісаря. Для прийняття від господаря присяги на вірність Рудольфу II був посланий козацький сотник Демкович. На початку 1595 р. Аарон та С. Наливайко спільно з валаськими та семигородськими військами розгорнули активні бойові дії проти турків — штурмували Бендери, Білгород та Кілію, Браїлу та Ізмаїл, спалили місто Ісакчі на Дністрі. Частина козаків діяла навіть на території Болгарії, де об'єднала свої зусилля з болгарськими повстанцями. Однак, як повідомляв С. Наливайко, коалііцї дуже шкодили незгоди між волохами та семигородцями. Надалі майже на ціле десятиліття частина козацьких загонів залишилася в нижньому Подунав'ї, діючи в складі військ Михая Хороброго.