Розділ З. УКРАЇНСЬКЕ КОЗАЦТВО У МІЖНАРОДНИХ ВІДНОСИНАХ (до 1648 р.)

Як бачимо, служба царю нейтрально, а інколи навіть позитивно, сприймалася польським урядом, який, однак, пильнував, щоб зближення між козаками та Московією не було надмірним. І тут варто згадати кілька випадків, які виходили за межі звичайної служби козаків. По-перше, ще під час козацького повстання 1591—1593 рр., Олександр Вишневецький

звинувачував Криштофа Косинського у тому, що останній планує передати Московії усі прикордонні території. Москва справді мала відносини з К. Косинським — навесні 1593 р. йому була відправлена царська грамота з дорученням пильнувати разом із донськими козаками за кримськими татарами для Москви. Натомість, згадка Вишневецького про те, що "князь московський писав себе вже царем запорозьким, черкаським і низовським", імовірно, потрактована помилково, оскільки тоді в царському титулі могло йтися про "черкеські землі" (кавказьких черкесів) і "низовські" (йдеться про Волзький Низ). Попри урядові підозри, козаки не переставали отримувати московських грошей і навіть після поразки повстання 1594—1596 рр.

Натомість у середині 20-х років XVII ст. відносини українського духовенства та козаків із Москвою активізувалися настільки, що польському уряду справді було чого хвилювалися. У серпні 1624 р. під час загострення козацько-польських відносин митрополит Іов написав листи до московського царя, його батька, патріарха та керівника московської дипломатії дяка Івана Тарасовича Грамотіна. Митрополит Іов рекомендував їм свого посла Ісакія Борисковича (номінального луцького владику) і просив, щоб Ісакія як надійну людину допустили до особистого побачення з царем. Аудієнція у царя відбулася щойно в січні 1625 р. Крім того, на зустрічі з боярами, князем Черкаським і дяком І. Грамотіним І. Борискович переказав їм секретне доручення, передане йому митрополитом. Автентичний текст митрополичої заяви не зберігся, але ймовірно, митрополит указував на утиски православ'я від поляків і на можливість польського походу на Україну, висловлював побоювання, що козаки своїми зусиллями не зможуть обронити України від польського війська, а тому просив прийняти Україну та військо козацьке "під свою руку", пробачивши козакам їхні давнішні пустошення Московщини.

Бояри зауважили, що між українцями немає одностайності та геть не всі думають так, як митрополит. До того ж, дивним їм видалося прохання захистити від поляків козаків, якщо останні взагалі вибираються у морський похід проти турків. Поза тим, послу від митрополита повідомили, що давніші провини козаків пробачаються, але на майбутнє козаки повинні служити царю. У разі релігійних утисків, нехай українці повідомляють Москву, а там уже подумають, як зарадити в такій ситуації. І. Борсикович і його супутник протосинкел Памво Беринда були багато обдаровані та відправлені в Україну. Відтак, не встигло ще повернутися від царя посольство митрополита Іова, як на початку січня 1625 р. до Москви вирушила нова делегація, цього разу уже зі Запорожжя, — у справі Олександра Яхії*31, якого супроводжували козаки Іван Гиря й Івашко Мартинович. Однак у ньому вже не згадувалося прохання підданства України, а йшлося лише про організацію антитурецької коаліції. Проблема ж підданства України виходила, мабуть, з ініціативи духовенства, та спостереження московських бояр були правильними — далеко не все суспільство жило схожими настроями. Інша річ, що ініціатор цих посольств Іов Борецький мав чималий вплив на козацтво (насправді значно більший, ніж він афішував це перед польським урядом).

*31: {Під час боротьби кримського хана Мсхмеда ІП Гірея у спілці а козака* ми проти Османської імперії на Україні з'явився авантюрист Олександр Яхія, котрий пропонував надати антитурецькій боротьбі більшого масштабу, залучивши до неї інші православні країни, передусім Московію. Яхією певний час опікувалися козаки та митрополит Іов, якому сподобалися його ідеї.}

На завершення огляду стосунків козаків з урядами інших держав, варто згадати про службу запорожців у лавах французької армії. Попри те, що 1635 р. частина козаків воювала проти французів на боці австрійського імператора, французький уряд зацікавився запорожцями і спробував їх найняти до себе на службу вже наступного 1636 р. Прийнято також уважати, що козаки перебували на французькій службі в середині 40-х років XVII ст. Хоча деякі дослідники висловлювали сумніви у правдивості такого твердження (як щодо перебування козаків узагалі на території Франції у той час, так і щодо окремих епізодів їхньої діяльності), можна навести в загальних рисах поширену версію перебігу тогочасних українсько-французьких відносин.

Відповідно до неї, 1644 р. французький посол у Польщі граф де Брежі порадив кардиналу Джуліо Мазаріні взяти на службу козаків і дав позитивну характеристику Б. Хмельницькому, котрий тоді був просто чигиринським сотником. Де Брежі провів з останнім переговори, які завершилися в березні 1645 р., після чого Б. Хмельницький, І. Сірко та Солтенко з Гданська вирушили морем до Франції. Там, у Фонтенбло, у квітні 1645 р. Б. Хмельницький домовився з французьким військовим командуванням про вступ 2600 козаків на службу до французького уряду. Восени того ж року запорожці прибули до Кале.

Козаки-найманці взяли участь у війні Франції проти Іспанії за Фландрію, під час якої відзначилися при облозі Дюнкерка1, який називали "ключем від Ла-Маншу". У цьому випадку козаки виступали як самостійна військова частина і разом із французькою армією брали участь в урочистому вступі до Дюнкерка. Чи брав участь у цій кампанії Б. Хмельницький, невідомо — існують згадки лише про полк І. Сірка. Здобуття Дюнкерка, до речі, на певний час знешкодило місцеву "піратську державку", котра, на замовлення іспанського уряду, докучала голландським та іншим мореплавцям. Незважаючи на успішну діяльність козацтва, французьке командування, очевидно, порушувало попередні домовленості, що викликало невдоволення запорожців. Частина з них була відправлена до Лотарингії, деякі загони перейшли до іспанців, а решта повернулася додому чи знову влилася до складу французької армії.

Аналізуючи зовнішню політику козацтва XVI — першої половини XVII ст., варто пам'ятати, що козацької держави як такої не існувало. Однак це не означало, що козацтво не могло мати зовнішньої політики. Недержавні актори в міжнародних відносинах, як це не дивно, не є винаходом кінця XX ст.

До усвідомлення козацтвом власної сили доклався певною мірою польський уряд, який проводив набір козаків на військову службу за певну платню, котру виплачував нерегулярно і недостатньо, чим, фактично, дозволяв козакам дбати про себе самостійно, а отже — діяти на власний розсуд, у тому числі щодо найближчих сусідів. Крім того, уряд сам неодноразово відрікався від впливу на козаччину перед володарями інших держав. Усе це сприяло формуванню незалежної позиції козацтва щодо питань міжнародного життя.

З козаками рахувалися як сусіди, так і більш віддалені країни, але здебільшого лише як із військовою силою, яку можна найняти, чи якої варто остерігатися. Про розбудову рівноправних двосторонніх відносин складно говорити — великі держави не могли опуститися до рівня офіційних контактів із козаччиною. Виняток — спроба Швеції встановити прямі відносини з запорожцями, та й то за умови проголошення незалежної козацької держави. Натомість простіше справа виглядала з напівнезалежними васальними державами — Кримським ханством, Молдавією чи Валахією (татари і козаки взагалі укладали повноцінні двосторонні угоди). Слава про збройну силу козаків ширилася як у Європі, так і в Азії, а розмах діяльності козацтва сягав від Франції та Іспанії на Заході до Ірану на Швденному Сході.

Рекомендована література