Розділ З. УКРАЇНСЬКЕ КОЗАЦТВО У МІЖНАРОДНИХ ВІДНОСИНАХ (до 1648 р.)

Різка відповідь королівському посланцю, впевнена поведінка запорожців і загроза розсварити Польщу з Туреччиною, — усе це змушувало польський уряд ужити рішучих заходів для приборкання козаччини. Час, правда, для цього був не найкращий — позиції козацтва суттєво зміцнилися з укладенням союзу з Кримом. Але перспектива нової війни зі Швецією змусила Польщу поспішати з наведенням "ладу" на українських землях. Польний гетьман Станіслав Конєцпольський задався ціллю розбити козацько-татарський союз, і це йому вдалося — Крим був задобрений сплатою данини за два роки і, як наслідок, татари не надали очікуваної допомоги. Це відбувалося на фоні примирення Криму та Туреччини — 1626 р. хан Мехмед ПІ навіть сам запропонував новому султану Мураду IV відбудувати фортеці по обох боках Дніпра, з метою стримати козаків від морських походів. Відтак, запорожцям доводилося самотужки, не розраховуючи на татарську допомогу боротися проти поляків.

Натомість примирення поляків з татарами стало для перших неприємною несподіванкою — в лютому 1626 р. орда під проводом самого хана Мехмеда III раптово вдерлася на Поділля, а далі на Галичину і Белжчину. Цікаво, що брат хана Шагін вирішив вдати зі себе польського союзника і відправив до С. Конєцпольського ферман, яким султан наказував ханові напасти на Польщу. Поляки були спантеличені і вже не знали, чого чекати з півдня. Принаймні, польський уряд усіма способами намагався уникнути конфлікту з Туреччиною і стримати козаків від чергового морського походу. Французький посол у Стамбулі пояснював татарський похід інтригами іспанських та австрійських агентів, які хотіли спровокувати напад козаків на Стамбул, а відтак — відволікти увагу Туреччини на північ. Можливо, також, що самі турки прагнули так розсварити татар з Польщею. У Стамбулі почали боятися карального козацького нападу у відповідь — виникли фантастичні чутки про підготовку походу на 700 чи навіть на 1000 чайок, згадували пророцтва, що Османську імперію зруйнують люди з Півночі тощо.

Козацький гетьман Михайло Дорошенко намагався уникнути конфлікту з урядом і погодився стримати запорожців від нового морського походу. Проте частина козаків таки вирушила на море, але похід був невдалим — половина чайок потрапила до турків, а решта, під проводом козака Миська, опинилася біля гирла річки Ріоні (неподалік міста Поті в Менгрелії, Грузія), однак і там були розбиті турками. Крім того, та частина українських козаків, яка діяла спільно з донськими, напала на Трапезунд під командуванням Олекси Шафрана (колишнього каторжника в Кафі і майбутнього засланця в Сибір). Загалом, ці морські походи не мали вже такого ефекту, як кілька років перед тим.

Навесні 1628 p. М. Дорошенко, довідавшись, що урядові кола не заперечували б, якби козаки зруйнували відбудований татарами 1626 р. Ісламкермен і не допустили спорудження нових фортець, вирушив на Запорожжя. Акція вдалася, і козаки без особливих клопотів здобули замок. Це спричинило хвилю піднесення серед козаків, і вони вибралися на море.

Поряд з цими подіями, у скрутному становищі опинилися колишні союзники запорожців — брати Мехмед і Шагін Гіреї, проти правління котрих повстали кримські мурзи, а турки знову вирішили поставити ханом Джанібека. Шагін вдруге вдався по допомогу до козаків, і М. Дорошенко погодився на заклик, правда, без відома короля. Ця допомога дорого обійшлася для козацтва — під час походу вони втратили самого М. Дорошенка та давнішого гетьмана Олифера Голуба і близько тисячі осіб війська. Однак їхніми зусиллями був врятований Шагін, до котрого почали повертатися мурзи. Калга переконував запорожців іти далі — на Кафу, де переховувався його старий ворог — Кантемір, і хоча вони відмовлялися через значні втрати, Шагінові вдалося спокусити їх грішми. Похід козацько-татарського війська змусив Кантеміра втекти з Кафи, але самого міста союзникам здобути не вдалося — на заваді раптово став сам Мехмед III, побоюючись остаточно зіпсувати відносини зі Стамбулом. Крім того, дійшла звістка, що наближається велика турецька ескадра з Джанібеком, а сушею на допомогу Кантемірові йшли баші Гусейн і Кенан. Тоді Мехмед III покинув свого брата Шагіна з козаками і втік до Бахчисараю. Останнім нічого не залишалося як відступати. Таким чином, козаки зі Шагіном без великих втрат відійшли на Запорожжя, привізши зі собою польські гармати, відібрані в коронного війська Кантеміром ще під Цецорою.

Козаки запитували коронного стражника Стефана Хмелець- кого, що далі робити зі Шагін-Гіреєм. Стражник уважав за потрібне використати кримські події з користю для Речі Посполитої, це ж радили королю і багато авторитетних політиків, а також молдавський господар. Однак польський уряд вирішив обмежитися лише усною підтримкою такої ідеї, і жодних письмових рекомендацій не давав ані запорожцям, ані опальним братам Гіреям. Шагін і Мехмед обіцяли козакам дати у володіння "Ногайську державу" та кожному козаку по 10 червоних золотих і кожуху, пильнувати українські та польські землі від татарських нападів тощо. На козацькій раді хан Мехмед і Шагін склали присягу щодо цих обіцянок.

Шсля цього козаки здійснили кілька походів на Крим з метою повернути владу Шагінові та Мехмедові. Але між запорожцями не було єдності і походи не були добре продумані, що стало причиною воєнних невдач. Під час весняного походу 1629 р. козаки запідозрили Мехмед-Гірея у зраді і вбили. Це, однак, не зіпсувало відносин із Шагіном, з яким вони далі залишилися союзниками. Згодом Шагін кудись зник і через певний час стало відомо, що турки ув'язнили його на о. Родос. За однією версією Шагін там і помер, а за іншою — поселився на Січі і став козаком під іменем Шах-Гірей, котрий, як кор- сунський полковник, брав участь у повстанні Богдана Хмельницького.

Наступного 1630 р. козаки, облишивши на певний час татарські справи, продовжили звичні морські походи на турецькі землі — нападали на Ізмаїл, Кілію, Мідію (Кийїкьой, сучасна Мідьє), Балічку (поблизу Варни), Сізеболі (тепер — Созопол). І це все відбувалося одночасно із так званою переяславською кампанією — боротьбою козаків під проводом Тараса Федоровича і Антона Бута проти наступу польського війська. Подальші заходи польського уряду щодо стримування козаків від морських виправ не давали результатів — уже 1632 р. вони здійснили експедицію на Синоп.

Але вже з середини 30-х років козацтво повернулося до участі в військово-політичному житті Кримського ханства. У 1635 р. демократичний та освічений хан Джанібек-Гірей виявився надто пасивним щодо виконання султанських розпоряджень і був відправлений на заслання на о. Родос. Його наступником став Інаєт-Гірей, однак із новим ханом Туреччина отримала ще більші клопоти, оскільки він виявився до певної міри продовжувачем незалежницької політики Мехмеда III Гірея. Інає- тові не подобалася поведінка Кантеміра, котрий стояв на чолі буджацьких татар — цей мурза не визнавав зверхності кримського хана, а підпорядковувався безпосередньо султанові. На ґрунті ворожнечі з Кантеміром, хан розраховував на порозуміння з польським урядом і козаками, оскільки саме буджацькі татари найбільше докучали українським землям. Крім того, Інаєт не поспішав брати участь у перських кампаніях Стамбула і взагалі провадив незалежну від Туреччини політику.

Восени 1635 р. Інаєт спробував налагодити стосунки з козаками, але старшина, котра намагалася залишатися лояльною до польського уряду, не пішла на допомогу ханові, а лише обмежилася запитом до уряду щодо того, як поводитися в такій ситуації. Ідея сподобалася С. Конєцпольському, котрий прагнув, аби Польща відкрито взяла Крим під свою протекцію і, об'єднавшись з Молдавією, Валахією та Семигороддям, розпочала війну проти Туреччини, котра була зайнята війною з персами. Однак ні шляхта, ні навіть войовничий король Владислав не виявили готовності до реалізації такого амбітного плану. Уряд вирішив діяти перевіреним способом — таємно дозволити козакам взяти участь у внутрішньотатарській боротьбі, але не виявляти жодної офіційної участі у цій справі.

Тому хан запросив до спілки певну кількість козаків, і в січні 1637 р. напав з ними на татар Кантеміра. Татарські політики, бачачи перевагу Інаєта, почали відступатися від Кантеміра, тому останній з двором та синами вирушив до Туреччини. Інаєт взяв в облогу Білгород, Кілію, згодом Кафу, і скрізь вимагав видавати прихильників Кантеміра. Після успішного придушення опозиції та зміцнення свого становища, Інаєт висунув вимогу видачі ногайського мурзи до самого дивану, інакше погрожував піти походом на Стамбул. Султан, залучений до війни з Персією, був змушений реагувати досить стримано та вдавати, що ситуація перебуває під контролем. Водночас султан звинуватив Польщу в сприянні через козаків Інаєтові. Заносилося на турецько-польську війну і козаки перестали зважати на реєстрові обмеження, а частина запорожців вирушила на допомогу донським козакам, які вирішили здобути Азов.

До речі, під час війни кримського хана проти Кантеміра козацтво не було одностайне у ставленні до союзу з татарами — якщо частина козаків погодилася допомагати ханові, то інша, навпаки, — вчиняла напади на татарські кочовища. Козацька анархічність виявила себе і під час бунту ногайських татар, коли їх примусово переводили до Криму (цей захід був давньою мрією як кримських ханів, так і польських королів) — серед співучасників заворушення згадуються і козаки. Це послабило позиції Інаєта, брати якого загинули тоді від рук ногайців. Хан вирушив на зустріч до султана, але останній розпорядився задушити його, як зрештою, і Кантеміра, чим вичерпав багатолітній конфлікт між кримськими ханами і ногайським мурзою. Новий хан Бахадир, поставлений Стамбулом, уже не виявляв ворожих намірів щодо Туреччини і українсько-татарський союз припинив своє існування.

Попри дружні відносини з татарами у 1635—1637 рр., козаки продовжували набіги на турецькі володіння при Чорному та Азовському морях — і найгучнішою акцією стало так зване азовське сидіння, коли запорожці спільно з донцями захопили й утримували впродовж п'яти років фортецю Азов. Прелюдією до цієї акції стала спроба запорожців Івана Сулими (з незначною підмогою від донських козаків) здобути Азов 1634 р., коли після двотижневої облоги турецька фортеця була за крок від поразки і її врятувало лише наближення ногайської орди. Однак козаки зробили висновок, що здобуття Азова є цілком можливим, і впродовж кількох наступних років не полишали цього задуму. Справа набула міжнародного розголосу — Туреччина почала здійснювати тиск на Москву, а остання — на донських козаків, які виправдовувалися, що у поході з їхнього боку брав участь лише незначний загін.

Однак уже наступного року донські козаки виявили більше зацікавлення здобуттям Азова. Сам І. Сулима запалився ідеєю здобути Азов настільки, що, за переказами, збирався переселитися з Дніпра на Дон. До зміни вектору козацької експансії доклалася побудова впродовж весни-літа 1635 р. Кодацького замку, який мав на меті зміцнити контроль польського уряду над Запорожжям (у справах переміщення населення між Січчю і "волостю", контролю за морськими походами та стосунками запорожців із донцями). Після зруйнування Кодака реєстровцями на чолі з І. Судимою у серпні 1635 р., фортеця поступово відбудувалася. Це лише посилило відхід частини українських козаків на Дон і надало Азову надзвичайної стратегічної значущості для козаків.

Урешті 1637 р. дійшло до нової облоги Азова. Цього разу козаки скористалися війною Туреччини проти Персії, і у другій половині квітня 1637 р. розпочали облогу фортеці, що протривала близько дев'яти тижнів і завершилася успішним її здобуттям. Азов перейшов під спільне володіння українського та донського козацтва. Цю подію російські дослідники часто подають, як суто донську акцію, максимум із незначною допомогою запорожців. Однак останні відіграли важливу роль у здобутті фортеці та становили неабияку військову силу. Здобуття Азова поставило під сумнів турецьку присутність у регіоні. Але ні Московія, ні Річ Посполита не скористалися з доброї нагоди витіснити Туреччину з Приазов'я.

Доки Азов перебував у руках козаків, вони встигли організувати чотири морських походи, на три з яких виходили Доном. Першого ж року панування в Азові — 1637 — вдалося понищити околиці Кафи. Натомість у наступних морських виправах далася взнаки проблема проходження крізь Керченську протоку (1640 р. під проводом Дмитра Гуні та Кіндрата Бурляя). У 1641 р. козаки Миська Тарана здійснили похід до Різи, але зіштовхнулися з турецькою флотилією і були перебиті.

На початку 1641 р. до Азова підступив хан Бахадир-Гірей, але йому не вдалося змусити козаків покинути фортецю. Запорожцям, на чолі з отаманом Іванцем (імовірно, Іваном Богуном), вдалося розбити розвідувальний загін кримських татар. Улітку 1641 р. козакам удалося відбити наступ турецько-татарського війська. Попри те, що козаки давали відсіч ворожим нападам, було очевидно, що триваліший час вони самостійно не зможуть втримати місто. Тому було вирішено звернутися до Московії з проханням прийняти Азов "під високу царську руку". Однак Москва, побоюючись конфлікту з Туреччиною, відхилила цю пропозицію. Земський собор ухвалив у січні 1642 р. рішення, що козаки повинні покинути захоплену територію і відправив до Азова посланця з відповідним розпорядженням. Козаки мусили змиритися з таким рішенням, і в червні 1642 р. залишили місто, зруйнувавши вщент укріплення та провівши "на прощання" спільний з донцями морський похід.

Але досить швидко Москва вирішила далі використовувати запорозько-донську спілку для боротьби проти татар. Для цього навіть було відправлене московське посольство до Варшави, щоб переконати польський уряд дозволити українським козакам здійснювати походи на Крим. Самі поляки вирішили приєднатися до організації морського походу. Однак усе обмежилося спільною виправою запорожців, донців та царських вояків на Азов 1646 р. Похід був доволі успішним — вдалося розбити на морі турецькі кораблі, котрі пливли з провіантом до Азова.

Підсумовуючи, можна зазначити, що відносини козаків з турками і татарами не завжди були ворожими. Траплялися моменти співпраці у вигляді козацько-кримських союзів, зазвичай, під час кризи кримсько-турецьких відносин. Решта ж часу була заповнена дрібними сутичками між козаками і татарами. Натомість більшого розголосу набували морські походи на турецькі землі. Ці виправи викликали зацікавлення далеко поза межами чорноморського світу — до новин про такі козацькі напади дослухалися навіть венеційці, іспанці і французи.

3.4. Молдавський напрям діяльності козацтва