Розділ З. УКРАЇНСЬКЕ КОЗАЦТВО У МІЖНАРОДНИХ ВІДНОСИНАХ (до 1648 р.)

Плани Вишневецького — об'єднати зусилля Литви та Московії у боротьбі проти татар — знайшли повну підтримку в Москві, яка прагнула розсварити литовців і хана. Тому на початку 1558 р. Москва вирішила організовувати велику кампанію проти Криму. На допомогу Д. Вишневецькому мав прибути кабардинський мурза Канклич і об'єднатись із ним під Ісламкерменом. Паралельно цар вислав до Литви посольство, котре мало переконати великого князя у необхідності оборонити християнські народи від "бусурман" і запевнити у відсутності будь-яких претензій на литовські землі. У Москві хотіли використати тимчасову неприязнь Великого князівства Литовського до Криму за попереднє нищення татарами Брацлав- щини. У литовських колах були особи, котрі залюбки підтримали московську ініціативу — кн. Острозький, Радзивіл, С. Збаразький. Але, з іншого боку, були небезпідставні побоювання, що користь від знищення Орди матиме лише Москва, чия позиція стосовно Литви зміцниться ще дужче. Крім того, литовсько-польський уряд розумів, що за татар може заступитися Туреччина і тягар боротьби з нею ляже на Польщу, а от Москва в такій ситуації невідомо як поведеться.

Попри значні вагання, Литва погодилася відправити у відповідь своє посольство до Москви, котре прибуло туди наприкінці 1558 р. Московська сторона вимагала укласти "вічну угоду", що мала б закріпити існуючий стан володінь. Але це вже не влаштовувало Литву, бо означало б зречення претензій на Сіверщину та Смоленськ. Так перспектива литовсько-московського союзу зійшла нанівець і Велике князівство Литовське повернулося до спілки з татарами проти Москви.

Під час кампанії 1558 р. Д. Вишневецький дійшов до Перекопу, не зустрічаючи татарських загонів по дорозі, — хан стягнув їх у Крим, щоб підготуватися до оборони. Після отримання від Московії підмоги на чолі з дяком Ржевським, Д. Вишневецький планував піти вглиб Криму аж під Козлов (Гезлев, сучасна Євпаторія), але йому надійшов наказ повертатися до Москви, залишивши своїх козаків під московським командуванням. Чомусь, коли наступного 1559 р., Москва вдруге організувала похід на Крим, то керівництво знову належало московитам — цього разу воєводі Адашеву. Натомість Д. Вишневецький отримав другорядну роль — іти на Дон і вже звідти організувати напад на Крим. Акція 1559 р. мала на меті лише демонстрацію сили перед татарами, щоб ті на певний час облишили в спокої московську територію, і ця ціль була досягнута. Далі царський уряд відмовився від походів на Крим (переорієнтувавшись на Лівонську війну), і Д. Вишневецького 1560 р. взагалі було відправлено на Кавказ до черкесів.

У 1561 р. розпочалася війна литовсько-польської держави та Московії за Лівонію, і Д. Вишневецький фактично опинявся в ролі зрадника, а тому вже влітку 1561 р. він знову з'явився на Запорожжі. Литовський уряд мусив змиритися з його попередньою діяльністю і, прийнявши його "під свою ласку", закликав козаків взяти участь у Лівонській війні. Однак невдовзі Д. Вишневецький втрутився в молдавську міжусобицю, що закінчилося для нього трагічно — стратою у Стамбулі 1563 р. Д. Вишневецький в українській історії виступає як перший реальний (а не легендарний) організатор козаччини, який вивів її на міжнародну арену та провадив досить незалежну зовнішню політику, на відміну від своїх попередників, коли козацтво діяло переважно в межах допомоги прикордонним старостам і панам. Не останню роль у ствердженні самостійної політики козацтва на міжнародній арені відіграли запевнення литовського уряду перед володарями інших держав (передусім Криму та Туреччини) про те, що козаки їм не підвладні.

У 70—80-х роках XVI ст. козацтво стає поважним чинником на міжнародній арені, зміцнюється і його позиція всередині Речі Посполитої. У 1578 р., у зв'язку з підготовкою до війни проти Московії, король С. Баторій розширив реєстр козацького війська до 600 чол. (спроби сформувати реєстрове козацьке військо на державній службі відомі й раніше — невдала спроба 1524 р. і частково реалізована — 1572 р.) та обдарував козаків низкою привілеїв. З'явилося поняття "козацьких воль- ностей", яке назавжди увійшло до козацької свідомості, правда у дещо ширшому вигляді, ніж це собі уявляв король. Етнічний склад козацтва стає ще більш розмаїтим — як видно з реєстру 1581 р., серед козаків було чимало вихідців з білоруських земель, траплялися також німці, серби, татари, вихідці з Кафи і "п'ятигорці" (ймовірно, представники кавказьких народів, — загалом цей етнонім був досить поширений в українських степах).

Потреба польського уряду в дешевій та реальній військовій силі змушувала його до поступок козакам, до розширення їхніх прав. Якщо на початку XVI ст. козаками називали, зазвичай, гультяїв чи степових загарбників, й афішувати свою причетність до козацтва було небажаним, то у другій половині цього ж століття ситуація суттєво змінилася — бути козаком стало престижно (принаймні для вихідців із селян та міщан). Водночас, роздаючи привілеї для козацтва, польський уряд не був готовий ретельно виконувати свої зобов'язання — передусім це стосувалося вчасної видачі платні (як відомо, навіть коронне військо мало постійні проблеми із вчасною виплатою "жол- ду", через що в ньому ширилися бунти і погіршувалась боєздатність). Таким чином, надання нових прав козакам та паралельна неготовність їх шанувати і виконувати свої обов'язки з боку уряду, створювали умови для ширшого та своєвільного трактування власних привілеїв з боку козацтва.

Згодом козацтво почало себе трактувати як незалежну військову формацію напівдержавного типу. Так, 1594 р. в грамоті Богдана Микошинського козацтво окреслюється як "вільне військо запорозьке". Впроваджується практика "продавання" своєї служби сусіднім володарям, не відрікаючись від формального підданства польському королю. Але й у відносинах з останнім козаки провадили досить незалежну політику, і коли 1620 р. польський уряд вимагав, щоб вони не порушували своїми походами миру Речі Посполитої з Туреччиною, то отримав досить різку відповідь: "Знаємо, що король помирився з цісарем турецьким, але ми — ні!". Цей вислів можна вважати квінтесенцією самостійності козацтва на міжнародній арені початку XVII ст.

3.2. Залучення козаків урядом Речі Посполитої до воєн із сусідніми державами

Козацьке військо, яке добре показало себе в обороні південних кордонів під командуванням місцевої адміністрації, привернуло увагу литовського уряду під час Лівонської війни. У 1558 р. Московія, яка прагнула здобути вихід до Балтійського моря, розпочала війну проти Лівонського ордену, котрий у той час переживав кризу, пов'язану з Реформацією та низкою поразок. Натомість Московія поступово зміцнювала свої позиції після перемоги над Казанським і Астраханським ханствами, після приєднання Кабарди. У складних умовах 1559 р. магістр Лівонського ордену Готард Кетлер прийняв протекторат Великого князівства Литовського, а наступного року орден фактично розпався, чим перетворив конфлікт на литовсько-москов- ський.

Литовський уряд усвідомлював складність цієї війни, і вже 1561 р. розпочав пошук добровольців. Особливі сподівання покладалися на козаків, які були дешевим та досвідченим військом, а до того ж козацьку енергію потрібно було звернути з півдня на північ. Тобто, козаки таким чином мали перестати докучати татарам і відмовитися від оборони південних рубежів Московії. Уряд розсилав листи до місцевої адміністрації, котра мала взятися за вербування козаків. Особливо на початковому етапі війни відзначилися загони державця остерського староства Філона Кміти, котрий з козаками пройшов усю Чернігівщину та розбив кількох московських воєвод. Активно діяли козацькі загони на чолі з ротмістрами Семеном Бірулею, Богданом Телицею та Григорієм Оскеркою. Загалом козаки добре показали себе на війні, й уряд узяв це до уваги. Водночас, упродовж 1559—1568 рр. через участь козаків у війні проти Москви, південний кордон України був майже незахищений, що спричинило напади татар. У новій війні проти Московії, яку розпочав наприкінці 70-х років XVI ст. С. Баторій, козаки теж брали участь, тим більше, що новий польський король робив особливу ставку на паче війська. І цього разу козаки діяли не як організована єдина сила, а як досить аморфна маса найманців, які зголосилися під час вербунку на службу.

Під час війни 1681 р. (так звана Псковська кампанія) було постановлено, що козаки-найманці під загрозою кари смерті повинні діяти не хаотично, а під командуванням спеціально визначеної для цього людини. Здебільшого козаки зважали на цю заборону, але траплялися й винятки — козаки, зокрема, здійснювали рейди на території, захоплені союзною полякам Швецією, що спричинило певні непорозуміння. Козацтво, крім участі у звичайних боях, активно залучалося до розвідувальних та диверсійних акцій, займалося супроводом послів і гінців для переговорів між сторонами. Козацький ротмістр Вінцентій погодився стати московським шпигуном, але насправді про все повідомляв польське керівництво і подавав московським послам неправдиву інформацію.

Основна мета кампанії 1581 р. — захоплення Пскова, — виявилася для Речі Посполитої недосяжною — Псков був ретельно укріпленим і здобути його було нелегко. Активну участь в обороні Пскова виявив козацький отаман Михайло Черкащанин, який колись перейшов на службу до царя. Після тривалої облоги поляки, щоб не втратити успіху у війні, виявили готовність до переговорів, і в січні 1582 р. було підписано Ям-За- польський мирний договір, який загалом був перемогою Сте- фана Баторія. Правда, вже після того, як було наказано всім королівським частинам повертатися з московських земель, трапився цікавий інцидент — частина козаків (близько 800 осіб), уважаючи, очевидно, війну завершеною, вирішили перейти на службу Москві. Відправлений до них гонець вжив відповідних аргументів, і козаки відмовилися від свого задуму.

Після закінчення війни козаки не отримали обіцяної платні у повному обсязі і вважали можливим діяти на власний розсуд — почали готуватися до нового походу на московські землі, попри сувору заборону. Частина козацтва залишилася охороняти службу на московсько-естонському кордоні. Далі польський уряд звертався по допомогу до козаків із приводу молдавської кампанії Яна Замойського 1600 р., в якій допомогли коронному гетьману повернути молдавське господарство для Єремії Могили. Після успішних дій козацтва, польський уряд поспішив завершити кампанію в Молдавії і "перекинути" їх на північ — на війну зі Швецією. Ця війна була спровокована дядьком польського та шведського короля Сигізмунда — Карлом, який 1699 р. позбавив племінника шведського престолу, захопив Естонію і готувався до здобуття польської Лівонії. В таких умовах польський сейм погодився навербувати козаків для війни зі Швецією та зняти для них баніцію, а також повернути їхні вольності.

Козацтво отримало наперед кошти, але вирішило їх потрак- тувати не як завдаток за майбутню війну, а як подяку за попередню молдавську кампанію (за яку вони нічого не отримали) і зволікали з висловленням згоди. Але пропозиція була досить спокусливою, і кілька тисяч козаків під проводом С. Кішки рушили на північ улітку 1601 р. Однак похід не виправдав сподівання козацтва — настала сувора зима, платня не надходила, що спричинило невдоволення як у козацькому, так і в польському військах. Загинуло багато козаків — у тому числі їхній ватажок Самійло Кішка був убитий під Фелліном (нині — Вільянді в Естонії)1. Однак, попри значні труднощі, все ж для польсько-козацького війська кампанія виявилася досить успішною — було здобуто замок Вайсенштайн (нині — Пай де в центральній частині Естонії). Далі війна почала затягуватися — шведи вміло трималися в приморських містах, а поляки не мали відповідного флоту, щоб їх блокувати. Тому після здобуття Вайсенштайну військо почало розходитися, і першими відійшли козаки, вирішивши по дорозі на Україну "відживитися" (після нелегкої кампанії) в білоруських землях.

Тим часом Річ Посполита дала себе втягнути ще в так звану московську авантюру. В 1601 р. у Києві з'явився монах-бого- молець, який згодом знайшов притулок у володіннях кн. Острозьких і поселився в Дерманському монастирі, після чого повернувся до світського життя, вивчив латинську й польську мови, а 1603 р. прийняв католицизм і став на службу до князя Адама Вишневецького. Згодом з'ясувалося, що цей чоловік буцімто є царевичем Дмитром*20, молодшим сином царя Івана Грозного, який нібито не загинув в Угличі 1591 р., а вижив. Доказами для цього стали відповідні документи та біологічні характеристики.

*20: {Уважається, що Лжедмитрій насправді був монахом Григорієм Отрєпьє- вим, тоді як справжній Дмитро загинув у семирічному віці.}

У другій половині 1603 р. Вишневецькі висунули його претендентом на царський престол, з чим, зрештою, мусив погодитися і польський король. В Україні почали вербувати охочих для походу на Москву, який мав на меті поставити Лжедмитрія І на царстві. Зголосилося чимало козаків, і основна їх маса вирушила в похід восени 1604 р. На них Лжедмитрій І покладав чималі сподівання та надіслав для переконливості свою хоругву. Згодом він розчарувався в козацькій допомозі та нарікав, що після битви під Добриничами у січні 1605 р. козаки його покинули. Це було не повною правдою, оскільки частина козаків залишилася при ньому, і до них далі приєднувалися все нові козацькі ватаги. Влітку 1605 р. Лжедмитрію І вдалося в'їхати до Москви і вінчатися на царя, але вже в травні наступного року він загинув від рук змовників, на чолі яких стояв Василь Шуйський.

Після загибелі Лжедмитрія І козаки вирішили підтримати повстання Івана Волотнікова на сіверському пограниччі, яке було спрямоване проти нового московського царя Василя Шуй- ського. Крім того, запорожці взяли участь у повстанні терських козаків, які зі свого боку висували на царський трон власного кандидата — царевича Петра (нібито внука Івана Грозного).

На смерті Лжедмитрія І епоха самозванців уМосковії не завершилася — ширилися чутки, що Дмитрій буцімто не загинув, а замість нього вбили іншу людину. Тоді почалися пошуки "врятованого царя", які увінчалися успіхом — знайшли відповідну особу (ім'я котрої достеменно невідоме), і нового Лжедмитрія підтримали польські політики кн. Роман Ружин- ський, Адам Вишневецький, Ян Сапіга та Олександр Йосип Лісовський. До них упродовж 1608 р. постійно приєднувалися все нові й нові ватаги козаків, а навесні 1609 р. до їхніх військ

влилася чергова велика група запорожців. Лжедмитрій II заклав табір у с. Тушино (тепер дільниця у складі Москви), за що отримав прізвисько "Тушинський вор". Козаки ж узялися за нищення околиць, мало переймаючись долею самозванця.