Розділ «ТЕМА 26. Перебудова соціального захисту населення в період ринкової трансформації»

Схема 26.1. Основні принципи державної політики зайнятості

що здійснюється державними і соціальними інститутами і спрямована на забезпечення оптимального функціонування сфери соціально-трудових відносин. Головною її метою є створення умов для повної, продуктивної і ефективної зайнятості населення. Вона поширюється на всі фази відтворення робочої сили. Державна політика зайнятості в Україні формується і здійснюється відповідно до засад Конвенції Міжнародної організації праці "Про сприяння зайнятості та захист від безробіття" і законів України "Про зайнятість населення" та "Про загальнообов'язкове державне соціальне страхування на випадок безробіття". Змістом зайнятості є сукупність дій та заходів загальнодержавних і регіональних установ, спрямованих на зближення структури і пропозиції робочої сили та попиту на неї, тобто на досягнення відповідності між ними. Ці заходи та дії прямо чи опосередковано впливають на параметри функціонування ринку праці.

Державна політика зайнятості базується на таких принципах (див. схему 26.1).

Державним органом, що забезпечує реалізацію політики зайнятості, є Державна служба зайнятості. Вона створювалась в Україні виходячи із загальних її завдань, визначених Конвенцією № 88 Міжнародної організації праці. Відповідно до цих завдань виділені такі основні функції служби зайнятості: посередництво у працевлаштуванні, накопичення інформації про стан ринку праці, виплата допомоги по безробіттю. Нині Державна служба зайнятості - це розгалужена структура, до складу якої входять державні, обласні та районні центри зайнятості, яких налічується 663 одиниці. З 2003 року вона стала 92-м членом Світової асоціації суспільних служб зайнятості.

Схема 26.2. Заходи пасивної форми державної політики зайнятості

Політика зайнятості населення тісно пов'язана з його соціальним захистом. Вона спрямована на людину, створення необхідних умов для продуктивної зайнятості працівників, розв'язання проблем, які при цьому виникають, та співпрацю із соціальними партнерами на ринку праці. Виділяють дві форми політики зайнятості населення - пасивну і активну. Перша форма включає заходи, спрямовані на зменшення негативних соціально-економічних наслідків безробіття, передусім на підтримку доходів (див. схему 26.2).

Ця форма політики важлива, особливо в умовах кризового стану економіки, що зумовлює значні розміри безробіття. Але більш важливою для перспектив формування ринкової системи зайнятості і соціального захисту населення є активна форма політики зайнятості. Це сукупність соціально-економічних, адміністративно-організаційних та правових заходів, спрямованих на скорочення безробіття, формування ринкових форм зайнятості. Вона зорієнтована на ті процеси на національному ринку праці, що спричиняють незайнятість населення, і здійснення заходів для підвищення попиту на робочу силу, підвищення її конкурентоспроможності, забезпечення якісної відповідності між робочою силою і робочими місцями, залучення безробітних та незайнятих до активної праці. Активна політика зайнятості включає заходи, що збільшують попит на робочу силу та стимулюють розвиток самозайнятості і малого підприємництва. Особливе місце серед цієї групи посідають заходи щодо працевлаштування.

Основне місце серед заходів щодо працевлаштування належить створенню нових робочих місць та працевлаштуванню соціально вразливих верств населення, насамперед молоді. Створення нових робочих місць повинно відбуватись у тісному взаємозв'язку із структурною перебудовою економіки. Збільшення кількості робочих місць має бути орієнтоване на інноваційний розвиток економіки. Необхідно створювати нові робочі місця з такими характеристиками, що забезпечують високу продуктивність праці, а отже, і вищі доходи. Перевага повинна надаватись тим галузям, в яких забезпечуються конкурентні переваги економіки України, тобто її національні інтереси. Такий підхід передбачає виданий у 2005 р. Указ Президента України "Про вдосконалення державного регулювання у сфері зайнятості населення та ринку праці в Україні".

У сучасних умовах дедалі більшої актуальності набуває проблема працевлаштування молоді. Показник безробіття в цій соціальній групі перевищує його середній рівень. Причинами є, з одного боку, високі запити з боку молоді до рівня заробітної плати і умов праці, а з іншого - у відсутності достатнього рівня її кваліфікації. До того ж, більшість роботодавців віддають перевагу досвідченим фахівцям, не бажаючи витрачати час і кошти на фахову підготовку студента або випускника. Усунути названі причини покликаний прийнятий у 2004 р. Закон "Про забезпечення молоді, яка отримала вишу або професійно-технічну освіту, першим робочим місцем з наданням дотації роботодавцю". Дотація надається роботодавцю в разі прийняття на роботу за направленням Державної служби зайнятості молоді, якій надається перше робоче місце строком на два роки. Кошти на дотацію асигнує Державний бюджет України. Рівень дотації визначається розміром основної і додаткової оплати випускникам. Закон набрав чинності 2006 р. Однак радикальних змін у сфері зайнятості молоді на відбулося. Головна причина - рівень пропонованої заробітної плати не відповідає запитам молодих людей. Це свідчить про необхідність удосконалення державної політики зайнятості. При цьому необхідно виходити з того, що критерієм повинно бути не просто зменшення безробіття, а визначення його оптимального рівня. Слід враховувати і ту обставину, що значна частина безробітних не може влаштуватися на роботу не тому, що в країні дефіцит робочих місць, а через такі фактори, як недосконалість системи підготовки робочої сили, низька мобільність населення і, головне, низький рівень заробітної плати.

26.3. Рівень і диференціація доходів. Боротьба з бідністю

Однією з цілей соціального захисту населення є гарантування певного рівня життя. Останній як забезпеченість населення необхідними матеріалами, благами і послугами, рівень їх споживання та ступінь задоволення раціональних потреб насамперед вимірюється рівнем доходів і їх диференціацією між різними прошарками населення.

Держава здійснює соціальний захист, насамперед гарантуючи певний рівень доходів. Для працездатних зайнятих найманою працею, основним засобом регулювання державою певного розміру доходу є заробітна плата, а для непрацездатного - пенсії та інші види соціального забезпечення і страхування.

У працівників найманої праці зміна доходу прямо чи опосередковано здійснюється через оплату праці. Тому в усіх країнах питання регулювання оплати праці розв'язується через активний вплив держави. В ринкових умовах державне втручання необхідне для встановлення і забезпечення виконання умов і принципів розподілу доходів. Воно має опосередкований характер і спрямоване на забезпечення соціальних гарантій і умов для заробітку коштів і підвищення ефективності використання праці. Згідно із Законом України "Про оплату праці" держава здійснює регулювання оплати праці працівників підприємств усіх форм власності шляхом встановлення розміру мінімальної заробітної плати та інших норм і гарантій, а також шляхом оподаткування доходів працівників. Важливу роль відіграє держава і в переговорах між роботодавцями та найманими працівниками щодо соціально-трудових відносин, зокрема щодо рівня заробітної плати. Ця діяльність здійснюється на підставі Закону "Про колективні договори і угоди". В механізмі регулювання заробітної плати базовим є встановлення її мінімального розміру.

Мінімальна заробітна плата є одним із найважливіших соціальних нормативів системи соціального захисту населення. Метою встановлення мінімальної заробітної плати відповідно до рекомендацій Міжнародної організації праці є надання особам, які працюють за наймом, необхідного соціального захисту щодо мінімально допустимих рівнів заробітної плати. Згідно із Законом "Про оплату праці" мінімальна заробітна плата - це законодавчо встановлений розмір заробітної плати за просту, некваліфіковану працю, нижче якого не може проводитися оплата за виконану працівником місячну, годинну норму праці, обсяг робіт. Мінімальна заробітна плата є державною соціальною гарантією, обов'язковою на всій території України для підприємств усіх форм власності та господарювання.

Безпосередню матеріальну основу мінімальної заробітної плати становить вартість життєвих засобів особи, яка працює, що є необхідним продуктом у даних суспільних умовах. У рекомендаціях Міжнародної організації праці щодо визначення мінімальної заробітної плати наголошується на необхідності врахування потреб не лише працівників, а й членів їх сімей, тобто виконувати функцію утримання і відтворення сім'ї працівника. В Україні умови та критерії обчислення розміру мінімальної заробітної плати регулюється Законом "Про оплату праці".

При визначенні мінімальної заробітної плати повинні враховуватись такі фактори: вартісна величина споживчого бюджету, загальний рівень середньої заробітної плати та продуктивності праці, рівень зайнятості та інші економічні умови. Вона не повинна бути нижчою за вартісну межу величини малозабезпеченості в розрахунку на працездатну людину. Розмір її встановлюється Верховною Радою України за поданням Кабінету Міністрів України, як правило, один раз на рік у Законі "Про Державний бюджет України" з урахуванням пропозиції), вироблених шляхом переговорів представників профспілок, власників або уповноважених ними органів, які об'єдналися для ведення колективних переговорів, і укладення генеральної угоди. Розмір мінімальної заробітної плати може переглядатися залежно від зростання індексу цін на споживчі товари і тарифів, на послуги за угодою сторін колективних договорів.

При визначенні розмірів мінімальної заробітної плати необхідно враховувати стимулюючу роль оплати праці, тому дуже важливим є дотримання пропорцій між показниками мінімальної і середньої заробітної плати, щоб не допускати зрівняльних тенденцій, оскільки це знижує стимули до підвищення кваліфікації працівників і зростання продуктивності праці. Метою запровадження мінімальної заробітної плати є захист найбільш низькооплачуваних робітників, найбільш уразливих категорій осіб, які працюють за наймом, запобігання падінню рівня заробітної плати нижче прожиткового мінімуму. Недопущення зменшення заробітної плати нижче прожиткового мінімуму є головною методологічною посилкою щодо встановлення її рівня. Такий підхід має велике значення для відтворення трудового потенціалу, оскільки дає можливість підтримувати нормальне відтворення та розвиток особистого фактору виробництва - людини, створювати для неї умови для трудової та ділової активності. Велике значення має мінімальна заробітна плата і для визначення ряду важливих мікро- і макропоказників, а саме: для визначення розміру коштів, що направляються на споживання, обсягу фондів заробітної плати по народному господарству і окремих підприємствах, рівня диференціації заробітної плати найманих працівників тощо.

Мінімальна заробітна плата, що діє в Україні в період незалежності, не повністю виконує своє соціально-економічне призначення. Про це свідчить порівняння мінімальної та середньої заробітної плати і прожиткового мінімуму. Протягом 1996-2006 років середньомісячна мінімальна заробітна плата зросла в 5,9 разу, а середньомісячна середня заробітна плата - у 7,8 разу. Однак мінімальна заробітна плата суттєво відстає від прожиткового мінімуму. Навіть у 2006 р. вона становила 84,5% прожиткового мінімуму. 1 лише в 2009 р. вона дещо перевищила прожитковий мінімум. Якщо з 1 грудня 2010 р. прожитковий мінімум склав 875 грн на місяць, то мінімальна заробітна плата - 922 грн на місяць.

Вона набагато нижча, ніж у країнах Центральної і Східної Європи, що мають транзитивну економіку. Якщо у 2006 р. середня заробітна плата в Україні становила 164 євро, то в Болгарії, де вона найнижча серед зазначених країн, - 181 євро, а в Словаччині - 1157 євро. При цьому розрив не зменшується, а збільшується. Не випадково Україна не ратифікувала жодної з конвенцій Міжнародної організації праці щодо мінімальної заробітної плати, в яких висувається вимога встановлення мінімальної заробітної плати на рівні, що гарантує задоволення основних життєвих потреб працівника і членів його сім'ї.

Низька ціна робочої сили є однією з причин бідності населення. Протягом першого десятиліття незалежності в Україні відбувалося стрімке зниження рівня доходів і умов життя, і істотно збільшилась бідність. Уже у 2000 р. 70% осіб, які працювали, жили нижче межі бідності, яка становила 56,6% прожиткового мінімуму. Бідність стала масовою, тому навіть офіційна влада змушена була звернути на неї увагу. Указом Президента України від 15 серпня 2001 р. було схвалено "Стратегію подолання бідності".