Із середини XVII ст. в академії існувала хорова школа. Хори, академічний і Братського монастиря, нараховували часом до 300 і більше чоловіків. Хор академічний і хор Братського монастиря були кращими серед усіх київських хорів (визнавалося це на щорічних змаганнях, які проводилися щороку на Контрактовій площі).
Утримувалася Києво-Могилянська академія за державний кошт і добровільні пожертвування населення. Навчальний рік починався першого вересня й закінчувався в середині липня.
Із самого початку працювали за класно-урочною системою. Уроки (лекції) тривали 1 год. З восьмої ранку до шостої вечора було вісім уроків з перервою на 2 год. Організацією навчання займався префект, він, як і ректор, мав право контролювати уроки та знання студентів. Зважаючи на те, що в граматичних класах завжди було багато учнів – до 100 і більше, учителю призначався помічник із старших студентів – аудитор. Обов'язком аудитора було перевіряти наявність учнів у класі та виконані ними домашні завдання – окупації. В окупаціях аудитор зазначав: s (scit) – знає, ns (non scit) – не знає, er – помилився, nt (non totam) – не все завдання, pns (prorsus non scit) – не знає нічого, ns (non scit) – не здавав урок. З поміткою "correcta" аудитор здавав зошити вчителю. Старшим над аудиторами був аудиторіє, також зі студентів.
Були й інші виборні посади серед студентів: дзвінник – будив бурсаків і дзвонив до початку й закінчення уроку; калефактор (від латин, "робити гаряче") – призначався зазвичай з ледачкуватих студентів, носив із собою щось на зразок сагайдака з різками й лінійками та за наказом учителя виконував дрібні покарання. Окрім того, він мав топити в класі й бурсі грубки.
Студенти повинні були одягатися просто та скромно, якщо хтось одягався модно, то це не давало йому права порушувати академічні звичаї та сміятися над одягом інших; одяг, обличчя, волосся завжди мали бути чистими; студенти повинні були дотримуватися певних правил: бути завжди людяними, шанобливо ставитися до професорів і наставників, виявляти повагу та пристойність у вітаннях, поставі, виразі обличчя; заборонялося вештатися ночами, брати участь у бійках і непристойних справах, носити в академію зброю, знущатися над меншими та слабшими.
За порушення правил студенти підлягали покаранню. Це було непростою справою. Більшість порушень зумовлені були нужденним становищем студентів, тому академічна інструкція від 1734 р. вимагала дотримувати міри в покараннях: карати студентів "ні занадто суворо, ні занадто слабо, а триматися середини, як велить обов'язок освіченості та ввічливості".
Суворо каралися студенти лише за пияцтво, мордування товаришів-спудеїв, неодноразово виказану грубість і неповагу до викладачів і наставників. Згідно з інструкцією 1764 р., складеною ректором Самуїлом Миславським, префект мав право карати підлеглих йому учнів: малих різкою, а середніх і старших спочатку – погрожуючим словом, другого разу – переведенням з вищої школи до нижчої, третього – позбавленням кондицій чи певного місця й, нарешті, про невиправних доповідати ректору. Ректор в академії, як верховна влада, усіх міг карати різним покаранням.
Вихованці академії полишали її освіченими, гречними людьми, добре вихованими, вірними ідеалам Вітчизни й віри. У суспільному житті навколо них формувалося середовище, яке сприймало та продовжувало освітні традиції, культуру поведінки, інтелігентність, гідність, моральність.
На посади викладачів запрошували найосвіченіших людей з України. Інструкцією 1734 р. вимагалося від викладачів бути у всьому взірцем для студентів. В академії застосовували різні методи навчання, зокрема писалися творчі роботи, складалися анотації на праці видатних філософів, промови ораторів, проводилися диспути, колоквіуми.
Кожної суботи учні граматичних класів тримали своєрідний іспит з матеріалу, вивченого за тиждень – суботівку. Підсумовувалися домашні (окупації) та урочні (екзерциції) завдання, учні читали й перекладали з іноземних мов, демонстрували знання граматичних правил, статей Катехізису тощо. Студенти класів поетики та риторики зачитували зроблені ними переклади з іноземних мов, написані вірші та промови, розв'язували логічні й математичні задачі. Філософи й богослови не підлягали суботньому контролю, їхні знання оцінювалися під час диспутів.
Диспути були тижневими, місячними та підсумковими й відбувалися після вивчення певного розділу науки. Диспути поділялися на ординарні, де в присутності академічного керівництва й професорів захищалися малі дисертації, та урочисті, публічні, де студенти захищали свої філософські чи богословські дисертації. Учасники диспуту повинні були виявити високі знання дисципліни й суміжних наук, уміння користуватися різними засобами впливу на слухачів, тонкощами логіки й риторичного мистецтва й, безумовно, культурою ведення дискусії.
Здебільшого диспути присвячувалися тій чи іншій поважній особі, що зазначалося в тезах (конклюзіях) диспуту, які потім підносилися патрону та іншим знатним гостям. Проводилися диспути надзвичайно урочисто. Митрополит виїздив з лаври каретою, запряженою восьмериком, у супроводі золотої хоругви магістрату, що знаменувало урочистий момент; за ним тягнулися у скромніших каретах різного сану й рангу духовні й цивільні особи, а за ними котили вже вози обивателів київських і батьків студентів. На подвір'ї академії гостей зустрічали хор та інструментальний оркестр студентів. Коли митрополит ступав на подвір'я, дзвонили у дзвони Богоявленського монастиря, а за ними – усіх подільських церков. У конгрегаційній залі проголошувалися на його честь вітальні орації й декламації. Після цього розпочинався сам диспут.
Письмові роботи (реферати) писалися як у класах, так і готувалися вдома. Іспити складалися тричі на рік (навчальний рік поділявся на триместри). Студентів ніколи не карали й не відраховували за те, що вони не вивчили матеріал, не підготувалися до диспуту чи взагалі не можуть опанувати належним чином той чи інший навчальний матеріал. Адже причин цього могло бути безліч: хвороба, голод, холод, нестача одягу, відсутність підручників та інші досить поважні причини. Студентам надавалася можливість при бажанні залишатися на другий чи навіть третій рік в одному й тому ж класі з метою досконалого засвоєння матеріалу. І це було виправдано. Відірвана від дому дитина 10- 11 років потрапляла в екстремальні умови – інтенсивне навчання, бурсацькі звичаї, покарання, недоїдання, хвороби – усе це вимагало певного часу, щоб призвичаїтись, зібратися. Іноді самі студенти просили ректора дозволити їм залишитися ще на один рік у тому самому класі, "підтвердити навчання". Найчастіше так робили студенти класу риторики, найпопулярнішого в академії.
Освіта в академії розглядалась не лише як набуття певної суми знань для себе, а й як засіб формування національної свідомості, патріотичних почуттів, громадянської відповідальності, власної гідності. Виховні засади в академії грунтувалися на давніх українських традиціях, християнській моралі, досвіді вітчизняної педагогічної думки й новітніх її досягненнях у західних країнах, які з'явилися в епоху Відродження та після неї. Наставники розробляли правила поведінки студентів у самій академії, у товаристві, церкві, гостях, за столом, у взаєминах зі старшими, наставниками, товаришами-спудеями тощо, давали рекомендації щодо вміння приховувати почуття, а не виплескувати їх через крик, грубість, вираз обличчя тощо. Академічні вчителі рівняли молодь на ідеал козацтва – воля, хоробрість, відданість Вітчизні. Сама історія, що творилася на теренах України на очах української молоді, сприяла її патріотичним настроям, відданості своєму народові. Тому недаремно, здобувши освіту, а то й полишивши її, студенти часто йшли на Січ, вступали до лав козацького війська, міняючи, як казали в той час, каламарі на шаблі.
У Києво-Могилянській академії зародився та став професійним театр. Особливо великої популярності набули вертеп та інтермедія. Студенти самостійно готували інтермедії, драми, розучували канти та пісні, виготовляли все необхідне для вертепу й виступали на майданах, біля сільських церков, на ярмарках, цвинтарях.
Тим, хто скінчив навчання, видавався атестат за підписом ректора та префекта. В атестаті зазначалося, скільки вчився сту- дент, у яких класах, які науки вивчав і які мав успіхи, давалася оцінка його моральним якостям, ставленню до товаришів- студентів, іноді – рекомендація щодо використання його здібностей на тій чи іншій посаді.
В академії склалися свої традиції, яких свято дотримувалися і студенти, і викладачі. Серед них – відзначення Престольних свят Богоявления Господня та Благовіщення Пресвятої Богородиці. У ці дні студенти не вчилися. У Богоявленському соборі відбувалася служба Божа, яку правили митрополит і архімандрит монастиря, він же ректор академії. Після служби вся академія й, мабуть, усі кияни йшли до Дніпра святити воду. Дорога до води була посилана піском, по боках її стояло військо магістратське в урочистих строях, а кілька оркестрів, змінюючи один одного, грали "Коль славен Господь наш...". На Дніпрі вже стояли льодяні хрести, пофарбовані в рожевий і блакитний кольори.
Дзвонили дзвони у всіх соборах і монастирях Києва. Не менш урочисто відбувалося Свято Благовіщення, коли величезна процесія киян на чолі з митрополитом, у лавах якої були студенти й викладачі академії, з гілочками верби спускалася від Ірининської церкви через Софійський собор до академічної Благовіщенської церкви, де знову ж таки правилася урочиста служба Божа й освячувалася верба. Урочисто відзначали в академії дні ангела ректора та митрополита-покровителя. Студенти вітали іменинників ораціями й декламаціями різними мовами. Розчулений митрополит дарував їм гроші, а всіх професорів запрошував на святковий обід. Щороку 22 грудня всією академічною громадою поминали Гальшку Гулевичівну, а 31 грудня – Петра Могилу. Згодом ці урочистості перейменували на дні поминання Петра Могили й усіх благодійників академії.
Тричі на рік оголошувалися рекреації – дні короткого перепочинку від занять, обов'язково в будні, у гарну погоду. Студенти й викладачі виходили за місто, найчастіше – на Щекавицю, до урочища Глибочиця, Кирилівського монастиря, тобто в місця чудової природи. Обов'язково – з оркестром, хором, вертепом, театральними виставами, спортивними знаряддями – кеглями, м'ячами тощо. Дні студентських рекреацій були святом і для киян, які захоплено сприймали їхній спів, декламації, театральні дійства й щедро винагороджували виконавців цукерками, пряниками, горіхами, якими загодя запасалися. Узимку розваги відбувалися в трапезній Братського монастиря та конгрегаційній залі.
Гуманістичні засади, дух братства й рівності всіх у навчанні, непорушність традицій, відданість батьківській вірі, повага до науки, її речників і наставників сприяли згуртованості академічної молоді, взаємоповазі, любові до своєї alma mater і гарячому бажанню служити їй та Україні.
Сторінки
В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Історія вітчизняної педагогіки» автора Москаленко А.М. на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „Утворення та діяльність Київської колегії, надання їй статусу академії“ на сторінці 2. Приємного читання.
