Розділ XXVIII ЗАБОРОНЕНА ВТІХА

ЗАБОРОНЕНА ВТІХА

Відтоді як у Техасі з'явилися перші англосаксонські поселенці, а можна сказати, й на сто років раніше — від часів колонізації цього краю нащадками конкістадорів, — найбільшим клопотом були стосунки з індіанцями.

Незалежно від того, чи були ці законні господарі країни в стані відкритої війни з поселенцями, чи йшли на тимчасове замирення, вони завжди лишалися незмінною темою розмов. Коли точилася війна, говорили про постійну небезпеку нападу індіанців; коли випадало замирення — про те, який час воно може тривати, чи надовго червоношкірі закопали свої томагавки.[46]

І тоді, як Техас належав до Мексики, і після того, як його завоювали американці, не було нагальнішої теми розмов ні за сніданком, ні за обідом, ні за вечерею. В багатих гасієндах плантаторів і в убогих мисливських хатинах слова «ведмідь», «ягуар», «вепр» звучали рідше й викликали не такий острах, як слово «індіанець». Індіанцями в Техасі лякали дітей, — як ото в нас їх лякають домовиками, — і вони довго не могли заснути на своїх набитих мохом матрациках, так само як і їхні батьки.

Незважаючи на міцні мури, що робили гасієнду схожою більше на фортецю, ніж на мирну оселю, мешканців Каса-дель-Корво також не обминуло те тривожне відчуття постійної загрози, спільне для всіх, хто жив при кордоні. Доти вони мало знали про індіанців, та й то лише зі слів інших, але поступово, день по дню, все краще розуміли, що то за небезпека не дав спокійно спати навколишнім поселенцям.

Вони почали вірити, що все те — не пустий страх, а коли хтось із них ще сумнівався, то лист від майора, коменданта форту, отриманий тижнів за два після сніданку в прерії, мав остаточно розвіяти всі їхні сумніви.

Листа привіз рано-вранці кінний стрілець, і плантаторові подали його перед самим сніданком, коли він ішов до столу, за яким уже сиділа вся його родина — дочка Луїза, син Генрі та племінник Кассій Колхаун.

— От несподівана новина! — вигукнув плантатор, швидко перебігши очима листа.— І досить прикра, якщо це правда. Та коли майор так певен, то, гадаю, помилки бути не може.

— Прикра новина, тату? — спитала його дочка, нараз червоніючи.

За цим запитанням стояло й інше, не висловлене

вголос:

«Про що майор міг написати? Я зустріла його вчора на дорозі серед акацій. Він бачив мене з… Невже про це? Боже мій! Якщо батько дізнається…»

— Команчі на стежці війни — ось що пише майор.

— Ото й тільки? — мовила Луїза, так ніби новина не варта була того, щоб через неї тривожитись. — Ви налякали нас, сер. Я думала, сталося щось гірше.

— Щось гірше! Ти говориш дурниці, дитино! В Техасі немає нічого гіршого за команчів на стежці війни, нічого й наполовину небезпечнішого.

Луїза могла б сказати, що є небезпеки й не менші, принаймні такі, від яких не легше врятуватися. Може, вона пригадала втечу від диких жеребців або слід ласо.

Проте вона змовчала. Тепер Обізвався "Колхаун:

— То майор певен, що індіанці пішли війною? Що він пише, дядечку?

— Пише, що про це вже кілька днів ходила чутка, але не дуже вірогідна. А тепер вона підтвердилась, Учора ввечері до форту прийшов Дикий Кіт, ватаг семінолів, з гуртом своїх одноплемінців. Вони сказали, що команчі по всіх своїх стійбищах у Техасі вже з місяць як поставили розмальовані стовпи й танцюють навколо них танок війни. Кілька загонів уже рушили в набіги, і їх от-от можна чекати й у нашій околиці.