Розділ «91. Іван Левицький. Роздуми після поразки»

Іван Олександрович Левицький народився 20 травня 1894 р. в родині греко-католицького священика в с. Камінне (повіт Надвірна) в Східній Галичині. 1914 року в Коломиї закінчив 7 класів гімназії. Диплом про середню освіту здобув уже у Відні 1916 року. Там же поступив на медичний факультет університету, де провчився два семестри.

Світова війна зробила актуальною справу української державності. Зрозумівши, що перемога Росії була б смертельним ударом по українству, галицька інтелігенція спільно з наддніпрянськими емігрантами стала на бік Австро-Угорщини та Німеччини. Ідеологи цього напрямку заснували 4 серпня 1914 року у Львові Союз визволення України, який сподівався після поразки Росії добитися створення самостійної Української держави. Активістом СВУ став і юний патріот Іван Левицький.

Невдовзі його було покликано до австро-угорської армії. Служив у ній до Листопадового зриву 1918 року. Відразу після проголошення Західно-Української Народної Республіки зголосився до Української галицької армії. Разом із нею відбув воєнні кампанії в Галичині та на Великій Україні в 1918–1919 роках.

Після поразки Визвольних змагань повернувся в м. Виноград-Лісний (повіт Товмач, Східна Галичина), де жив батько. А 1923 року поступив до Української господарської академії в Подєбрадах (Чехословаччина). Збереглася його студентська робота «Хиби в будові української роботи», написана 27 травня 1923 року. Ось уривки з неї: «Період будови нашої держави — це безнастанна боротьба своїх зі своїми… Ми самі робили себе «гряззю Москви, варшавським сміттям»… Хто ж руйнував нашу любу Україну, як не власні діти… Переворот за переворотом, боротьба партій, які творилися, немов гриби по дощеві… Населення було отруєне демагогічними революційними кличами. Соціалістичний уряд все ж схилявся більше вліво, не рахуючись з вимогами життя… Партійні цілі були на першому пляні… Брак державного клича і брак пропаганди за кордоном… У галицьких українців не було ніякої державної думки… Австрійські українці добивалися національних прав для себе як горожан Австрії. Українському інтелігентові й робітникові зовсім чужим був клич геть з чужинецькою владою, геть з Австрією. Хай живе Українська держава… Всі галицькі діячі мали австрійське виховання… Дріб’язковість, провінціалізм, відсутність широких перспектив, деяка самовпевненість, презирство до діячів Наддніпрянщини та брак знаючих людей на відповідальних постах було хибою й поганою болячкою галицького уряду. А вже вершком нашого повоєнного хаосу серед наддніпрянців і наддністрянців явився брак клича: з’єднання всіх штучно відірваних українських частин із їхнім пнем, без огляду на те, що з ним сталося б».

Диплом інженера-лісівника Іван Левицький захистив 4 липня 1927 року. Повернувшись додому, роботи не знайшов. Тож вимушений був 15 жовтня 1928 р. подати заяву ще й на агрономічний відділ УГА, в надії здобути професію, на яку був попит на його Батьківщині. Прохання це не задовольнили.

От і все, що я виявив про життя захисника Вітчизни, свідомого українця Івана Левицького.