Розділ «78. Любов і ненависть Трифона Гладченка»

Південноукраїнське село Софіївка, що на Криворіжжі, подарувало Україні багатьох завзятих козаків та отаманів, які зі зброєю в руках взяли участь у революції 1917–1920-х років. Воювали вони і в Повстанській армії Нестора Махна, і під прапорами Матвія Григор’єва, і в Степовій дивізії Костя Блакитного, і в Армії Української Народної Республіки… Найбільш відомими військовими діячами, які народилися у криворізькому селі Софіївці, були отамани Михайло Малашко та Трифон Гладченко.

Про командувача повстанцями Катеринославщини Михайла Малашка (Мелашка) я вже писав у книзі «Отамани Гайдамацького краю. 33 біографії». А зараз хотів би згадати заступника отамана Катеринославського коша повстанських вільнокозацьких військ, улюбленця українських селян Трифона Гладченка.

Він був кадровим військовим. У російській армії дослужився до поручника. В добу революції як повстанець воював проти денікінців та червоних. Підпорядковувався Матвію Григор’єву, а пізніше Нестору Махну. Якийсь час називав себе анархістом, хоч ніколи членом анархічної організації не був. Махно і його штаб не довіряли Гладченку, як «уенерівцю», називаючи його поза очі «петлюрівським елементом».

Та в оцінці отамана Гладченка головним була не партійність чи якісь ухили й орієнтації, головними були всепоглинаюча любов до поневоленого українського народу і люта ненависть до російських окупантів та росіян взагалі. Про це свідчить оповідь повстанця Миколи Малашка. Написав він її по свіжих слідах — 29 грудня 1922 року. На неї далі й посилаюся.

Взяти до рук зброю Трифона Гладченка змусив біль за страждання українського народу. Він розумів, що тільки любов’ю не визволити свого народу з російської неволі. Тому й синові своєму заповідав не лише любити українців, але й ненавидіти їхніх ворогів. І син змалечку знав, що росіяни — вороги і що їм треба мститися. Для того й пізнавав батькову науку володіння зброєю.

І це в житті придалося…

У боротьбі з росіянами отаман Гладченко використовував їхні ж методи. Так під час повстання на Катеринославщині заїжджав у московські, ще Катериною посаджені, села, скликав громади і переконував їх ставати зі зброєю проти більшовиків.

— Ви ж українці, бо живете на Україні… — казав він. — Більшовики — наші вороги. Вони йдуть нас грабувати…

«І москалі, підбиті його красномовством, із запалом йшли у бій», — згадував Микола Малашко. Гладченко посилав їх на найнебезпечніші ділянки, часто проти сильних відділів червоної кінноти, яка «нищила москалів дощенту». І навіть тоді, коли бій завершувався поразкою, отаман святкував перемогу.

Навесні 1919 року Трифон Гладченко, сховавшись під іншим прізвищем, став «червоним» комендантом станції Чаплине. «Більшість москалів, що звертались до нього як коменданта, він розстрілював, ніби за зраду революції. Часом десятки розстріляних лежали під великим будинком депо». Ці розстріли потягли за собою підозру, і Гладченко мусив зникнути.

За місяць він вже працював конторником на іншій станції…

Якось, коли він відпочивав удома, а дружина поралась по господарству, рипнули двері й до хати увійшло троє червоних.

— А-а-а, вот каґда ми тєбя нашлі, — радісно сказав один.

— Пусть пєрєд смєртью виспітся, — пожартував інший і, не звертаючи уваги на дванадцятилітнього хлопчика, який тихо бавився в хаті, поліз до столу, шукаючи документи та зброю.

Несподівано малий козак, вихопивши у батька з-під подушки маузер, почав стріляти. І стріляв добре: двоє червоних, смертельно поранені, впали на підлогу. Лише одному пощастило вискочити з хати.

Батько, прокинувшись від пострілів, схвильовано цілував сина:

— Молодець, синку, так їм і треба!

Усе єство отамана бриніло від щастя життя і бажання помсти.

— Треба тікати! — така була думка дружини.