Розділ «32. Евакуація УНР очима урядовця Андрія Бондаренка»

27 січня 1919 року о 9-й годині ранку в Києві було оголошено евакуацію. Розпорядженням уряду обов’язок продовження боротьби «було залишено на добру волю і моральність кожної особи», — зазначав свідок евакуації Андрій Бондаренко. Тобто Директорія не наказала своїм урядовцям слідувати за нею.

Андрій Бондаренко стверджував, що з 322 осіб однієї з установ УНР зголосилося відступати лише 17 чоловік. Андрій згадував, як одні говорили: «Развє руськіє люді могуть бить врагамі нам, руським?», а інші: «Та хіба ж ті большовики не такі люди, як ми?»

До подібної агітації уряд ставився байдуже. «Там, де треба було… максимум енергії — праці, волі й дисципліни проявити, то вони (члени уряду) панькались, гуманічали».

Коли ж за дві години прийшло нове повідомлення, що кожний, хто евакуюється, може отримати зарплатню на три місяці вперед, то кількість «патріотів» різко збільшилась. За грошима утворились черги — хоч і платили банкнотами, які вже ніякої вартості не мали: «лопатками», «аеропланами», «гетьманками» та «богданівками».

Більшість із тих, хто отримав зарплату за майбутню тримісячну працю на Українську Народну Республіку, залишилися в Києві чекати нової влади. У вагонах, твердив Андрій Бондаренко, зібралась лише 1/12 частина тих, хто отримав зарплату… Куди будуть евакуюватися, ніхто не знав — не відали навіть ті, кому належало про це знати. А ось вороги взнали раніше, як українські урядовці.

За наказом Москви члени більшовицького підпілля «зі всіх станцій паротяги порозганяли… а решту, що тут ще була, машиністи попсували». Тому й потяги змогли виїхати не 27-го, як планувалось, а лише о 3-й годині ночі 29 січня.

Замість технічного майна, з яким легше було б відвойовувати Україну, у вагонах насамперед «евакуювали горілку» та «жінок, собі для забави». Не взяли навіть друкарських машинок. Тому урядові накази переписували від руки.

До Вінниці прибули надвечір того ж дня, близько 20.00.

Неймовірний хаос продовжувався й тут.

А більшовики вже наближались до «нової столиці» УНР. Чим ближче підходив фронт, тим бездіяльнішою ставала українська «влада». Зате всі ресторани і кафе у Вінниці були переповнені військовими.

26 лютого уенерівці тікали вже з Вінниці. 28-го прибули до «чергової столиці» — Кам’янця-Подільського. «Але ж де там було працювати, коли абсолютно ні про що не було кому дбати». Одні стверджували, що тільки вони порятують Україну, інші — що тільки ними ухвалені закони врятують «неньку».

Несподівано постав Комітет спасіння України, який оголосив існуючий уряд поза законом і призначив 19 нових міністрів та кожному ще по два товариші (всього 57 осіб). Так «у Кам’янці на Вкраїні 114 міністрів одразу стало», — писав Андрій Бондаренко, зараховуючи до міністрів і їхніх заступників.

Комітет спасіння України оголосив себе всеукраїнською владою. Та насправді це була влада в Кам’янці-Подільському, та й то лише в його частині, по один бік Смотрича, — до того ж на папері.

Українці енергійно гризлися між собою, а ворог невблаганно наступав. «Усі добра Вкраїні бажали; (та) свідомо чи несвідомо її на частини роздирали… Отак тоді було. Дуже трудно було сказати, за ким іти й од кого тікати».

Так і не помирившись, обидві «влади» вдарили навтікача в напрямку Скали і Гусятина. «Уряд України утікає, а Комітет спасенія України його що є сили доганяє», — з болем писав урядовець Андрій Бондаренко.

Отож сім днів існувала «влада» Комітету спасіння України. На сьомий день прокинулися мешканці Кам’янця — а цієї «влади» вже немає. І невідомо, де поділась. Тим часом до урядової установи, з якою евакуювався Андрій Бондаренко, нікому не було діла. «Ми весь час оставалися одні», — писав він.

Нарешті одного дня надійшов виклик їхати в «чергову столицю УНР» — Рівне і приступити до праці. Приїхали — а тут протиурядовий виступ отамана Володимира Оскілка! «Отак із-за влади весь час поміж собою сварилися, а нас за це били вороги», — зробив невтішний висновок Андрій Бондаренко.

Тепер тікали в бік Радзивіллова, Бродів, Красного, Золочева.

Хоч 22 січня 1919 р. і оголошено Злуку, занотовував свої враження Андрій Бондаренко, «але ж навпаки було на ділі: уряди (УНР і ЗУНР) були між собою великі вороги». Сварились на всіх рівнях, а працювати не хотіли чи не вміли. Тому й «в урядах сиділи то поляки, то жиди, а це ж були наші вороги», — стверджував він.