Розділ ««РЕСПУБЛІКА СХОДУ»»

За рік до Французької революції маркіза де Сада, небезпечного сексуального злочинця з незвичайним літературним талантом, було ув’язнено у Бастилії; там він працював над романом у листах «Аліна і Валькур». Один із його філософських протагоністів спочатку довів, що «інцест є людською і божественною річчю», а потім, між іншим, запропонував наново поділити Європу «на чотири республіки: Заходу (d’Occident), Півночі, Сходу (d’Orient) і Півдня». Тут концептуальна переорієнтація континентальної осі з північно-південної на східно-західну, що тривала впродовж усього XVIII століття, досягла рівноваги в непостійній уяві маркіза, котрий перетворив Східну Європу на республіку Сходу:

Росія утворить республіку Сходу. Я хочу, аби вона віддала туркам, яких я відправлю геть з Європи, всі володіння Петербурґа в Азії… Яко відшкодування я приєднаю до неї Польщу, Татарію і всі турецькі володіння в Європі 119.

Аби провести чіткі розмежувальні лінії між Східною Європою та Азією, між європейською республікою Сходу і самим Сходом, мапу знову довелося перекроїти, й навіть Росія підпадала під поділи. Об’єднання Східної Європи задумувалося як компенсація Росії за втрати. Такі геополітичні фантазії недалеко пішли від задумів Вольтера, які він захоплено викладав у своїх листах до Катерини, і поки де Сад працював над романом у Бастилії, ці фантазії вкотре ставали цілком реалістичними. З 1788 року Йосиф II і Катерина II знову вели (394) війну проти Османської імперії. Габсбурзька армія знову почала облогу Белґрада, а росіяни увійшли до Молдавії. Дипломати міркували над складними схемами компенсацій, згідно з якими частини Польщі й Османської імперії раз у раз відрізалися й передавалися туди й сюди в ім’я пожадливого ідеалу рівноваги сил. Ця міжнародна криза досягла своєї кульмінації під час поділів Польщі 1793 і 1795 років.

Спершу турецька війна Катерини виглядала як нагода для Польщі повернути собі незалежність, і таку спробу здійснив Чотирирічний сейм, що розпочався 1788 року. Коли у 1789 році спалахнула революція у Франції, одночасно тривала революція в Польщі, і обидві того самого 1791 року проголосили конституції. В польській революції Станіслав-Авґуст власною персоною відіграв провідну роль, до того ж його підтримували двоє італійців, які стали ланкою, що сполучала польську революцію з європейським Просвітництвом. Сципіоне П’яттолі прибув із Флоренції до Польщі яко ґувернер, а згодом узяв участь у написанні польської конституції. Філіппо Маццеї, котрий працював на Патрика Генрі й Томаса Джефферсона в Європі під час американської Війни за незалежність, тепер був представником Станіслава-Авґуста й Польщі в революційному Парижі і підтримував дружні стосунки з Лафаєтом. 1790 року, коли Станіслав-Авґуст пожертвував своїми коштовностями заради національної справи, Мармонтель із Франції вихваляв його патріотизм і надіслав нове видання «Велізарія», першу публікацію якого двадцять років тому було присвячено Катерині. Польський король відповів, що похвала з Парижа нагадала йому слова Александра Македонського: «О афіняни, чого тільки не зробиш, аби почути вашу похвалу!» Він наголосив, що не хотів нескромно порівнювати себе з Александром, а тільки уподібнити Париж давнім Афінам 120. Ця формула підтверджувала ієрархію народів в Європі, навіть незважаючи на те, що і Франція, і Польща опинилися в революційному вирі.

Французькі революціонери, своєю чергою, вітали польську конституцію 3 травня 1791 року з поміркованим ентузіазмом і дещо зверхньою байдужістю. У Західній Європі найбільше вихваляв польську конституцію Едмунд Берк, найрішучіший ідеологічний ворог Французької революції. Він (395) прославляв безкровність польської революції, аби сильніше підкреслити, як його налякала революція французька. При цьому він також дивився на Польщу очима Західної Європи, дивуючись, що поляки — «народ без мистецтв, промисловості, торгівлі й свободи» — раптово здійснили «щасливе чудо» мирної революції. А тим часом французькі революціонери поставили польських революціонерів на належне місце, особливо наголошуючи на відсталості Польщі. Каміль Демулен 1791 року припустив, що, «зважаючи на точку, з якої польський народ рушив, можна побачити, що вони зробили до свободи так само відносно великий крок, як і ми», а ще один паризький революціонер дуже радів з того, що французький приклад «наслідують на краю Європи». У зверненні до французів ця відносність польської революції сприймалася за належне: «Польща щойно здійснила революцію, без сумніву, дуже почесну для цієї країни. Але, панове, чи хотіли б ви мати таку конституцію?» Французькі революціонери могли також звертатися безпосередньо до поляків, в улюбленій риторичній просвітницькій манері, закликаючи їх поглибити свої революційні досягнення, наприклад, звільнивши селян 121. Жан-Клод-Іпполит Мейє де ла Туш, який отримував гроші з Росії, стверджував, що «Франція не має нічого спільного з Польщею» 122. Робесп’єр Непідкупний, котрий ні від кого грошей не брав, відкинув будь-які ієрархічні порівняння між революціями, безглуздо твердячи, що «французький народ, схоже, випередив решту людства на дві тисячі років».

У 1791-му в рік прийняття польської конституції, громадська думка Англії зосереджувалася навколо російсько-турецької війни і російських намірів щодо Східної Європи. Вільям Пітт підготував ультиматум Катерині, вимагаючи миру і збереження статус-кво у Східній Європі, погрожуючи вислати англійський флот до Чорного і Балтійського морів. Одна лондонська газета хвилювалася, що «Росія поступово проковтне одна за одною всі сусідні держави», але російське посольство в Лондоні у відповідь замовило декілька памфлетів, зокрема «Серйозне дослідження мотивів і наслідків теперішнього ополчення проти Росії», який написав французькою і переклав англійською Джон Парадайз 123. Пітт відкликав свій ультиматум, і Катерина завершила турецьку війну на власний розсуд. (396) Потім, у 1792 році, вона рушила на Польщу, аби знищити конституцію і здійснити другий поділ 1793 року. Вольтера вже не було в живих, тож він не міг похвалити її так, як похвалив за перший поділ. Натомість сімдесятирічний Ґрімм ще жив і написав до неї в дусі непристойних жартів, які вона так любила. Він назвав Польщу «маленькою шльондрою» (petite egrillarde), що потребувала когось, «хто б укорочував її спіднички, допомагав з корсетом, навіть обстригав їй нігті». Ось так жартували про поділ 1793 року. Того-таки року Едмунд Берк, котрий підтримував польську конституцію 1791 року, змирився з останнім поділом, сказавши, що «порівняно з нами Польщу справді можна вважати країною на Місяці». Того-таки 1793 року Кондорсе реалістичніше описав географічні переміщення, створивши вірш про «Поляка, засланого до Сибіру» 124.

У 1795 році Польщу було остаточно поділено й вона перестала існувати яко держава. Хоча учасники поділу домовилися, що навіть назва Польщі «має віднині й назавжди канути в небуття», поетичне перо Томаса Кемпбелла вхопилося за цю тему, порушуючи заборону:

Там, де варварські орди у скіфських горах блукають,

Істина, Милосердя, Свобода все ще притулок мають…

Та ось найкривавіша сцена на скрижалях Буття,

Без провини й жалоб Сарматія йде в небуття * 125.

(Where barbarous hordes of Scythian mountains roam,

Truth, Mercy, Freedom, yet shall find home…

Oh, bloodiest picture in the book of Time,

Sarmatia fell, unwept, without a crime).

(Переклад Тараса Цимбала). (397)

Просвітництво відкрило Польщу яко частину Східної Європи, а романтизм готувався оберігати цей тендітний конструкт, з такими властивими йому загадковими натяками на давню Сарматію, варварську Скіфію і навіть Місяць. Руссо закликав поляків зберегти Польщу у своїх серцях, але його «Міркування» й твори його колеґ-просвітителів також допомогли вписати ім’я Польщі до загальної інтелектуальної програми Просвітництва.

Французька революція поклала край стосункам Катерини з Просвітництвом. Імператриця не приховувала своєї ворожості до революції, сприймаючи її яко міжнародну ідеологічну загрозу, — 1791 року навіть видання творів Вольтера в Петербурзі зазнало заборони. Вольней, один з філософів-просвітителів, котрий писав про Османський Схід, повернув Катерині колись одержану від неї почесну медаль, але Ґрімм, від імені імператриці, зневажливо відписав Вольнеєві, запевнивши його, що Катерина вже «забула ваше ім’я і вашу книжку» 126. Тепер уже не юрби просвічених філософів, а еміґранти-роялісти подалися до Санкт-Петербурґа, і через двадцять років після візиту Дідро російська столиця приймала брата Людовика XVI, графа Артуа, що за часів Реставрації став Карлом X. Був навіть план заснувати для всіх еміґрантів окрему колонію на Азовському морі — саме на тому місці, де двадцять років тому Вольтер і Катерина мріяли створити колонію швейцарських годинникарів.

У 1795 році до Санкт-Петербурґа прибула Елізабет Віже-Лебрен — найулюбленіша портретистка Марії-Антуанетти. У своїх спогадах вона, використовуючи традиційні тогочасні формули, писала про «глибини Росії, куди наша сучасна цивілізація ще не дісталася». Насправді вона мало що знала про ці глибини Росії, і навіть коротка поїздка за межі Петербурґа у супроводі слуги-росіянина нагадала їй «Робінзона Крузо та його слугу П’ятницю» 127. У Санкт-Петербурзі вона намалювала Марію-Антуанетту по пам’яті, але як тільки почала працювати над портретом Катерини, імператриця 1796 року померла. Француженка ще могла намалювати портрет Станіслава-Авґуста, котрий утратив свою державу й прибув до Санкт-Петербурґа 1797 року, за рік до своєї смерті. Мадам Віже-Лебрен пригадувала, як багато років тому в Парижі вона вперше почула про нього «від кількох людей, що зустрічали його у мадам Жоффрен», а тепер вона сама здобула його прихильність: «Ніщо так не зворушувало мене, як змога чути знову й знову, яким щасливим він був би, якби я приїхала до Варшави, коли він іще був королем». Вона намалювала два його портрети, «два великі портрети по пояс, на одному він — у вбранні Генріха IV, на другому — в оксамитовому плащі». Самому Станіславові-Авґусту, мабуть, і справді було (398) приємно познайомитися з пані Віже-Лебрен, але найбільшою подією у Санкт-Петербурзі для нього стали відвідини Ермітажу, де розмістили бібліотеку Вольтера 128. Катерина придбала її по смерті філософа 1778 року й переправила книги до Санкт-Петербурґа, де вони зберігаються до сьогодні.