Розділ ««У НЕЗНАНОМУ КРАЇ, ВТРАТИВШИ ОРІЄНТАЦІЮ»»

Описи уявних подорожей Східною Європою таких персонажів, як барон Мюнхгаузен, виходили у світ паралельно зі справжніми подорожами, наприклад, Тотта і Кокса, що їх вони пародіювали. Водночас справжні подорожани, як-от Моцарт чи навіть Казанова, додавали до своїх оповідей (178) уявні деталі, екзотичні імена, що зі свого боку також стирали межі між реальністю й фантазією. Вольтерова уявна подорож Східною Європою разом із Карлом XII стала важливою літературною моделлю для пізніших мандрівників, які показували Східну Європу крізь призму культурних фантазій та літературних засобів. Вольтерів образ шукача пригод, що прокладає собі шлях через «незнані землі», наклав відбиток уже на перші подорожні записи Александра-Моріса Блана де Ланотта, графа Отріва, який у 1785 році залишив французьке посольство у Константинополі, аби обійняти посаду при молдавському дворі.

Коли посол до молдавського господаря вирушає з Пери *, думаючи, що зможе мандрувати Європою, як Францією, він тут-таки стикається зі своєю першою подорожньою пригодою. Ввечері він виявляє, що опинився сам-один, у незнаному краї, втративши орієнтацію (désorienté) 61.

* Район в європейській частині Стамбула (нині називається Бейоґлу).

Отрів відкрив цей незнаний край у самій Європі, власне на рубежах Європи. Його подорож, цілковито протилежна подорожі Салаберрі до Константинополя, засвідчила, що можна відкривати Східну Європу як на шляху до власне Європи, так і навпаки, на шляху до Орієнту. Проте Константинополь, попри всю свою екзотичність, був принаймні «знаний», тоді як мандрівка з Орієнту викликала каламбурну «втрату орієнтації». Цю втрату лише посилювали неочікувані зіткнення з бездомними народами Східної Європи. За вісім днів після виїзду з Константинополя, наближаючись до Болгарії, Отрів натрапив на громаду євреїв, «переселених з Польщі за наказом Мехмеда IV, котрий завоював Поділля». Ще через три дні він зустрів кримських татар, котрі осіли в Болгарії відтоді, як Росія два роки тому захопила їхні землі 62.

Вже у перший тиждень мандрівки Отрів проголосив, що Східна Європа, до всього іншого, збивала ще й із філософської орієнтації. Коли край дороги він побачив злодіїв, посаджених на палю, то відмовився від суджень за західноєвропейськими мірками: (179)

Навіть звідси я чую волання наших філософів! Гм, хай вони хоч зрідка виходять із власних домівок! Якби пан Чезаре Беккарія побачив усіх тутешніх головорізів, йому б менше хотілося бути милостивим (s’attendrir) 63.

Це був той самий урок, який Тотт засвоїв у Молдавії, «вилікувавшись» від своєї «впертої гуманності». Трактат «Про злочини і покарання» Чезаре Беккарія став сенсацією для Просвітництва одразу після публікації 1764 року, але Отрів відкинув усі його аргументи проти тортур, жорстоких покарань та смертної кари як недоречні для цього «незнаного краю», де міланець Беккарії ніколи не бував. Отрів не змінив своїх переконань, навіть з’ясувавши, що не всі посаджені на палю були злодіями, адже османські власті не надто дошукувалися істини, шельмуючи й страчуючи підозрюваних. У Родопських (або Балканських) горах вони «знаходили якого-небудь пастуха, напівдикого, мало схожого на людину, нездатного осмислено говорити». Цього вистачило: «болгарина повісили» 64. Хоча Отрів і погоджувався, що болгарин був «небораком», але його дикість, зовнішність, мало схожа на людську, й нездатність мислити робили м’які стандарти Просвітництва недоречними.

Сам Отрів, пробувши рік у Константинополі, збирався на дворічну службу французьким послом та просвіченим дорадником при дворі молдавського господаря. 1785 року йому йшов 31-й рік. Хоча він здобув духовну освіту від ораторіанців і подеколи згадується під титулом абата, його релігійні переконання виявилися вельми хисткими й зникли взагалі, коли почалася Французька революція. Отрів згодом стане французьким консулом у Нью-Йорку, а потім, за Наполеона, посяде місце директора Національних архівів у Парижі.

«Ця Болгарія, сама назва якої навіває страх, є однією з найчудовіших країн Європи, — писав Отрів. — Ніде не знайдеш чарівніших ланів, схилів і краєвиду, ліпше пристосованого до сприйняття всіх оздоб культивації (culture)». Ця Болгарія була великою мірою літературним відкриттям, починаючи від жаского звучання її назви й до майстерно змальованої краси краєвиду. Сама суть Східної Європи, її придатність (180) до сприйняття culture — що могло означати і культивацію, і цивілізацію — спонукала до мистецького оздоблення. Отрів завважив, що буйволи, коні, корови, вівці й кози жили «вперемішку» у своїх стайнях; пасучись на схилах, «кожний вид збирався докупи й утворював мальовничі групи» 65. Цей «мальовничий» погляд постійно домінував над менш привабливими враженнями від Болгарії.

Перше болгарське село, що трапилося Отріву на дев’ятий день його подорожі, називалося Коджа-Торла, ця назва потішила б Моцарта, хоча саме село далеко не раювало: «Годі уявити щось нещасніше, злиденніше за це селище, яким володів головний конюх Великого Султана, щороку мордуючи різними способами своїх знедолених підданців». Торік вони намагалися втекти, але господар спіймав їх і покарав «тисячею ударів батога». Це було ознакою тілесної наруги та феодального гніту, впізнаваною по всій Східній Європі, проте Отрів не зупинявся на цьому. Він одразу перейшов до «вартих уваги» будинків із вуликовими димоходами, жінок, котрі гаптували різнобарвні візерунки, маленьких дівчаток, що випрошували монети, які згодом ставали їхнім посагом. Загалом, Отрів гадав, що «вони дихають вільніше, ніж наші селяни», та видаються «лагіднішими й щирішими». Він дізнався, що вони живуть під однією стріхою зі своїми коровами, биками, вівцями, гусьми та козами, й вирішив, що спритність сільських мешканців, їхній погляд і вираз обличчя надавали їм «дещо козячого вигляду», особливо зважаючи на їхні розкошлані кучми. Наступного дня він виїхав із Коджа-Торли й дорогою оглянув інше село: «З високогір’я ми побачили внизу чоловіків, жінок та дітей, схожих на мурашок, вони збираються у купки, а найдопитливіші підходять до подорожан, танцюючи та співаючи навколо екіпажів» 66. Отрів кидав монети і, вдавшись до порівняння з мурашками, успішно перетворював злидні болгарських селян на тріумф мальовничості.

Наступного дня, вибираючись із Карабунара, він споглядав ще «величніше видовище» — сцену полювання:

Тридцятеро чудових собак, білих як сніг, легких, наче вітер на рівнині, сотня мисливців на таких самих стрімких (181) конях (…). Voilà, цією сценою я милувався з високих пагорбів, які з’єднували Родопи із Балканськими горами. Менше ніж за дві хвилини вони загнали шістьох зайців, котрі мчали, немов стріли, гнані валуванням собачні та вигуками мисливців 67.

Мисливці виявилися кримськими татарами, але значення цієї «сцени» у щоденнику Отріва в тому, що полювання на зайців, яким він так насолоджувався, є літературною переробкою почутої два дні перед тим історії про жорстоке полювання на кріпаків у Коджа-Торлі.

Чудові краєвиди затерли неприємні враження, але повністю відокремити перше від другого було важко. Намилувавшись полюванням, Отрів зупинився для спочинку у «найжахливішому хуторі Болгарії, та й усього світу», котрий був таки «частиною краєвиду тієї чарівної рівнини, яку я тількино вихваляв». Проблема полягала в тому, що цей хутір, коротко кажучи, був надзвичайно брудний: «Тут було брудно, як у болоті; вулиці, поля, будинки — все з багнюки; мешканці потворні, брудні і, як мені видається, хворі, всі в щетині, вошах і якомусь дранті». Та щойно брудне село залишилося позаду, перед його очима постали Балкани, з панорамою «величезного, темного й густого лісу», й він сподівався зробити «якісь нові спостереження над фізичними та моральними якостями горян» 68. Він зустрів дев’яносточотирирічного діда, який вимірював свій вік спогадами про три російсько-турецькі війни, що сягали самого початку сторіччя: «Але долі двох імперій мало важили для нього, якби тільки він зміг пережити свого однолітка-турка з того самого села». Ця комічна оповідь про змагання старожилів означала, що співжиття етносів у горах Східної Європи було далеке від динаміки міжнародної політики чи радше взагалі не мало нічого з нею спільного. Гори не були «ані надто високими, ані надто незручними для сходження», але вони таки «вельми заслуговували на увагу поетів і художників» своєю мальовничістю. «Мандрівники, що перетинають Болгарію, мають боятися лише холоду, зими, злодіїв та вовків», — підбивав підсумок Отрів 69. Цим іронічним застереженням він заспокоював свого уявного читача, запрошуючи його приєднатися до подорожі Болгарією: (182)

Жахливі дороги приведуть вас до Чалі-Кавака; після відпочинку ви мусите плентатися ще зо три години крізь трясовини величезного, прегарного лісу, де ви не почуєте іншого звуку, крім звуку вашої власної рушниці, з якої ви стріляєте час від часу, аби попередити тих, що не надто поспішають, або, навпаки, тих, що поспішають занадто (…) і voilà, саме так і перетинають ці славнозвісні Балканські гори 70.

Отрів, сповнений рішучості привезти вас із собою до Східної Європи, з усім її брудом, вкладає вам до рук рушницю, заохочує вас стріляти з неї, змушуючи ваших провідників і носіїв рухатися статечним кроком. А поки ви мандрували Балканами, Отрів лежав у своєму екіпажі, «страждаючи від болю у шлунку, змучений нудотою».

За два тижні після виїзду з Константинополя подорожні нотатки Отріва дедалі більше починає скидатися на збірку літературних притч. Усе ще страждаючи від тортур недуги, він зображує релігійну утопію Болгарії:

Відтак я безмовно й без жодної цікавості проминув Чинґуалі, Кайалі, Ерубіалар, Кучуфлар, Чарві, напівтурецькі, напівболгарські села, де мусульмани й християни живуть разом, не знаючи ненависти, навіть у згоді, разом п’ють погане вино, порушуючи Рамадан і Великий піст (…), та залишаються, попри це, чесними людьми 71.

* Примітка до електронного тексту. Район поблизу міста Шумен: Чинґуалі (Chinguali) — Ченґел (суч. Дивдядово), Кайалі (Kaïali) ідентифікується як Кауклі, Ерубіалар (Erubialar) — Ембелер (суч. Становець), Кучуфлар (Kouchouflar) — Юсуфханлар (суч. Тикач), Чарві (Charvi) ідентифікується як Саарлі.