Розділ ««НІКЧЕМНІСТЬ ПОЛЯКІВ»»

«Я прибула до Варшави так, наче просто підвелася з крісла», — повідомляла мадам Жоффрен своїй доньці в Парижі, тим самим приймаючи версію про чарівний переліт, неначебто вона заснула у Відні й прокинулася вже у Варшаві. Король теж, вітаючи гостю, сприймав її прибуття як вдалий трюк штукаря: «Voilà, maman!» Вона потім пригадувала його «вибухи радості» при зустрічі, як у неї калаталося серце й тремтіли руки та ноги, коли він обійняв її. «Я не говоритиму про те, що може потішити моє самолюбство», — запевнила мадам Жоффрен свою доньку, але одразу ж почала описувати свій «блискучий почет» у Варшаві: «старі та молоді панове, весь королівський двір до моїх послуг». Позбавлена будь-якої політичної проникливості, вона захоплено повідомила, що короля «обожнювали всі, хто його оточував». Позаяк у Західній Європі її подорож стала сенсацією, вона не втрималася від того, аби не виміряти зацікавлення до своєї персони: «Якщо люди говорили про мою подорож у Парижі, запевняю вас, у Відні про неї говорили ще більше». Мадам Жоффрен трохи покартала свою доньку за те, що та давала читати її листи до Парижа всім — «думаю, ви трохи винні у тому галасі (tintamarre), який мені так не подобається». Але насправді цей галас не тільки не обурював мадам Жоффрен, а, навпаки, вона сама підігрівала цікавість парижан: «Оскільки скромність не дозволяє мені самій розповісти про свої успіхи у всіх сферах, повернувшись до Парижа, я зроблю так, як робили у лицарських романах: візьму зброєносця, і нехай він про все розкаже» 45. Польща, звісно, лежала біля її ніг, «до моїх послуг», але лише Париж міг стати місцем її справжнього тріумфу.

Образ «зброєносця (écuyer)», котрий розповідатиме про її пригоди, цілком відповідав тій ролі, яку пророкував (360) Мармонтелеві Вольтер: «Коли цариця Савська вирушила зустрітися з Соломоном, у неї, безперечно, був зброєносець». Зрештою, природно, що філософи, особливо завсідники її салону, прославляли її подорож; коли мадам Жоффрен перебувала у Варшаві, вона листувалася і з Мармонтелем, і з Вольтером. Мармонтель почав свого листа згадкою про абата де Сен-П’єра та його «Проект вічного миру» 1713 року — хартію своєрідної ліґи націй XVIII сторіччя для збереження миру в Європі. Як міркував Мармонтель, абат, либонь, сподівався, що «колись Істина подорожуватиме дворами Європи». Тут під Істиною Мармонтель цілком прозоро натякав на мадам Жоффрен, у будинку якої він власне і проживав, і цілком виправдано намагався надати міжнародної ваги її подорожі:

Наш добрий абат вірив, що не лише знайдуться володарі, такі добрі, що дозволять їй зворушити і переконати себе, а що такі володарі з’являться навіть у краях, де протягом багатьох століть народжувалися лише біди людства, які були джерелом тих спустошень, які руйнували всесвіт 46.

Візит мадам Жоффрен до короля Станіслава-Авґуста був «щасливим передвісником» майбутнього Європи, коли «вічний мир» запанує навіть у цих «краях», щоправда, вже врятованих від темних сутінків татарського жаху, тобто на землях Східної Європи. Саме такі уявлення оточували подорож шістдесятисемирічної мадам Жоффрен, знаної з буржуазної респектабельності й розсудливості жінки, яка раптом опинилася в тих землях, що їх традиційно пов’язували з бідами та спустошеннями. Як посланниця Просвітництва вона мала зворушити і переконати монарха. Вольтер, який також писав до неї у Варшаву, порадив їй «стати свідком» того, чого міг досягти просвічений суверен. Цей останній лист до мадам Жоффрен мав дуже мало спільного з приватною кореспонденцією, і в написі на конверті королю пропонувалося відкрити його, якщо вона вже виїхала з Варшави 47.

Хоч як це дивно, але про зміст найвідкритішого листа до мадам Жоффрен ніхто нічого не дізнався. Надіслав його абат де Бретейль, почерк якого був геть нерозбірливий. Мадам Жоффрен писала до Парижа про ці кривулі (griffonage): (361)

Аби віддати належне цьому чудовому посланню, я поклала його на стіл і закричала: поспішайте всі, князі і княгині, воєводи і воєводині, каштеляни і каштелянниці, старости і старостки, і ти, простий народе, поспішай: ось тут ієрогліфи, що їх треба розтлумачити, даю десять дукатів переможцеві. Прибули всі стани, але дукати лишилися в мене 48.

Перед нами цілий польський двір, поділений за статтю і ранґами, до послуг мадам Жоффрен. Жарт полягав у тому, що ніхто не міг прочитати листа з Парижа, але цей жарт справив відповідне враження лише тоді, коли мадам Жоффрен описала парижанам, як цього листа сприйняли у Варшаві. Копії листа розійшлися Парижем, і, як стверджує Ґрімм, його прочитало все паризьке товариство 49. Загалом, ідеться про два сприйняття: сприйняття «ієрогліфів» придворними у Варшаві і сприйняття її власного розбірливого листа у паризьких салонах. Природа цього подвійного жарту полягала в тому, що жарт про невміння француза писати розбірливо став жартом про невміння поляків читати, їхню розгубленість перед таїною ієрогліфів. Листа розшифрувала сама мадам Жоффрен, покладаючися на своє «прозорливе» серце. Лист з ієрогліфами, його сприйняття і розповідь про це сприйняття разом узяті ставали своєрідним «уроком письма», на кшталт того, про який згадує Клод Леві-Стросс, описуючи плем’я намбіквара у Бразилії XX сторіччя. Згодом Жак Дерріда витлумачив цей епізод як ключ до розуміння дисципліни граматології, що виникла за часів Руссо 50. Влада і престиж писаного слова, ієрогліфічного знака, допомогли мадам Жоффрен розіграти пародійну містифікацію, яка, своєю чергою, переконала Париж, що в неї є власний польський двір — «до моїх послуг».

Проте невідомо, як розвивалася в Польщі її дружба з королем — те, що найбільше її пов’язувало з Польщею, — адже поки мадам Жоффрен три місяці жила у Варшаві, їхнє листування перервалося. Незважаючи на те, що її зустріли «вибухами радості» і що вона рекомендувала Вольтерові короля яко зразкового просвіченого монарха, вочевидь, у Варшаві трапилося щось таке, що вельми її стурбувало. Вона поїхала додому у вересні, і, пересилаючи їй до Відня Вольтерового листа, король у своєму власному листі вперше за весь час їхнього (362) листування звернувся до неї на «ти». Але вона так розгнівалася, що у відповіді безцеремонно відкинула цю інтимність: «Для мене це «ти» схоже на сатанинську ману» 51. Лише через два роки, 1768-го, вона вибухнула гнівом і висловила все своє обурення щодо того, що трапилося під час її візиту, але той лист було або загублено, або знищено, і залишилася тільки ця згадка про нього.

Лист, який Ваша Величність називає «жахливим листом», був украй потрібним, щоб я могла полегшити своє серце. Відколи я повернулася з Польщі, я робила все можливе, аби стриматися, але серце моє було таке переповнене, що я не могла мовчати: тепер воно чисте і більше гіркота його не вразить 52.

Згадки про пропалий «жахливий лист» 1768 року вистачає, аби припустити, що безпосереднє спілкування мадам Жоффрен зі Станіславом-Авґустом у Польщі було так само невдале, як і зустріч Дідро з Катериною в Росії. 1772 року мадам Жоффрен нарешті зізналася в листі до мадам Неккер, господині ще одного салону, що вона ненавидить свою подорож до Польщі шестирічної давнини. Сталося майже так, як і побоювався король перед її від’їздом: якщо він не встигне підготувати «чудові дороги, мости, гарний нічліг», вона вважатиме Польщу «паскудним королівством». І справді, мадам Жоффрен яскраво пригадувала «дороги, що їх не випадає назвати дорогами, ночівлі у стайнях, звідки треба було вигнати спочатку тварин, неїстівний хліб, огидну воду» 53. Тут мало що залишилося від «казкового дива». І це вже нічим не відрізнялося від звичних нарікань подорожніх Східною Європою. Можливо, не випадково мадам Жоффрен вирішила оприлюднити свої неґативні враження саме 1772 року — коли Польща зазнала повного приниження внаслідок першого поділу.

Спогади Станіслава-Авґуста натякають на суперечки між ним і його гостею щодо смаків у мистецтві й декорі. У Варшаві хтось переказав мадам Жоффрен, що король зневажливо висловлювався про її смак; це її дуже зачепило й обурило. Після цього вона влаштовувала королю «найбурхливіші сцени», які йому видавалися «навіть комічними», внаслідок чого спілкування з нею стало для нього радше обтяжливим, (363) ніж приємним. А крім того, він хвилювався, що вона оповість, коли повернеться до Парижа: «Вона така запальна, так не вміє стримувати свій язик, що коли її роздратувати, то може дуже нашкодити королю в очах чужоземного загалу». Він залишив за собою останнє слово у своїх спогадах, яких їй не довелося прочитати, запевнивши нащадків у тому, що «претензій» у неї набагато більше, ніж доброго смаку 54.

Так виглядала ретроспективна версія самого короля про те, що не склалося в них у Варшаві. Але існує також версія політичного ворога Станіслава-Авґуста, Каєтана Солтика, єпископа Краківського, який стверджував, що до незгод між королем і мадам Жоффрен спричинилося ширше коло речей, аніж звичайне розходження у смаках і зачеплене самолюбство. У кінці серпня, за кілька тижнів до того, як вона залишила Варшаву, єпископ зауважив у листі, що «королю, либонь, мадам Жоффрен уже остогидла, бо вона завжди говорить йому правду». Хоча єпископ і не був просвітителем, його уявлення про мадам Жоффрен майже збігалося з уявленням Мармонтеля. Для Солтика вона — втілення неприємних істин, для Мармонтеля — сама Істина. Мадам Жоффрен прибула до Варшави, налаштувавшись на «щирість, щирість і ще раз щирість», але реальна зустріч західноєвропейського Просвітництва зі Східною Європою, поза будь-яким літературним контекстом та епістолярним відстороненням, могла виявитися жахливо травматичною. На думку Жана Фабра, який аналізував стосунки Станіслава-Авґуста і Просвітництва, в даному випадку «чари не витримали реальної зустрічі» 55.

У липні мадам Жоффрен повідомляла д’Аламберові з Варшави, що її щирість наштовхнулася на обмеження: «Це жахливо бути королем Польщі! Я навіть не наважуюся йому сказати, наскільки він мені здається нещасним». Вочевидь, його нещаслива доля була якось пов’язана із самою природою його королівства, та й сама мадам Жоффрен нарікала, що в Польщі не могла вільно висловлювати свою думку. Ще задовго до поїздки вона передбачала, що не визнає Польщу «гідною» її сина, а побувавши там, дійшла висновку, що ця країна ще менш гідна її самої. Скажімо, вона писала д’Аламберові: «Все, що я бачила відтоді, як залишила свої пенати, змушує мене подякувати Богові за те, що я народилася француженкою і приватною особою!» 56. (364) Саме так конструювали Східну Європу у XVIII столітті, підкреслюючи гадану вищість західноєвропейської цивілізації. Виглядало це так, ніби мадам Жоффрен вирушила до Польщі тільки для того, аби відчути, як добре бути француженкою. Її радість, що вона приватна особа, а не монарх, могла б видатись несуттєвою, якби не той факт, що, побувавши у Польщі, вона приміряла корону цариці Савської. Того-таки літа д’Аламбер одержав ще одного листа зі Східної Європи, цим разом від справжнього монарха. Це був лист від Катерини, яка дізналася про перебування мадам Жоффрен у Варшаві й розцінила цю подорож яко нехтування Санкт-Петербурґом і своєю власною особою. У серпні вона холодно відписала д’Аламберові: «Я дізналася про подорож мадам Жоффрен лише після її від’їзду. Я ніколи її не запрошувала і ніколи не запрошуватиму сюди». «Суворість клімату» буде нестерпною. Мадам Жоффрен після повернення до Парижа отримала останнього довгого листа від Катерини, де та хвалилася своїми стосунками з Вольтером і Дідро, а також тим, що «здобула для Санкт-Петербурґа Фальконе» 57. Катерина так і не пробачила парижанці, що та воліла відчувати всі переваги свого французького походження в Польщі, а не в Росії.

Хоча мадам Жоффрен ще влітку 1766 року співчувала «жахливому становищу» польського короля, справжні проблеми у нього почалися тільки на початку осені, після її від’їзду. На сеймі 1766 року Катерина заблокувала його програму інституційних реформ і викликала затяжну політичну кризу з російським втручанням у справи Польщі. Це призвело до утворення Барської конфедерації 1768 року, спрямованої проти короля і Росії. Станіслава-Авґуста усунули від влади, викрали і ледь не забили. Йому вдалося зберегти корону лише завдяки втручанню російських військ і коштом принизливого поділу королівства 1772 року. Руссо, який підтримував Конфедерацію і зневажав короля за його зв’язки з Росією, в своїх «Міркуваннях» підсумував, що «він сьогодні всього-навсього невдаха». Як і мадам Жоффрен, Руссо співчував польському королю й навіть насмілився приміряти польську корону — «якби я був на його місці» 58.

Незважаючи на те, що мадам Жоффрен була незадоволена подорожжю до Польщі, вона, повернувшись до Парижа, нічим не проявила цього. Її розповідь про прибуття (365) до Варшави — «так, наче просто підвелася з крісла» — повторювала розповіді Ґрімма про те, якою вона прибула до Парижа: «трохи втомлена, неначе поверталася з прогулянки». На його думку, її подорож була «просто неймовірна», особливо зважаючи на її вік 59. Перший лист, який мадам Жоффрен у Парижі одержала від Станіслава-Авґуста, напередодні доленосного сейму, відновив між ними епістолярну дистанцію, роблячи їхнє спілкування зрозумілим для парижан і прийнятним для неї:

Ma chère maman! Ox, ma chère maman! Ви уже так далеко звідси! Тим гірше для мене і тим краще для вас! Ви б не змогли витримати моїх клопотів, якби побачили їх зблизька 60.

Можливо, у цих словах ще звучав натяк на їхні незгоди у Варшаві, але вже наступної весни конвенції та ілюзії епістолярного спілкування взяли гору над усіма неприємними спогадами. «Ma chère maman, ви за п’ятсот льє від мене, — писав король, — але дружба, ця потреба душі, наближає мене до вас і спонукає мене писати вам так, наче я розмовляю з вами» 61. Листування відновило чари, які була зруйнувала реальна зустріч.

На початку 1767 року мадам Жоффрен знову заопікувалася станом цивілізації в Польщі. Вона цікавилася, чи можливо, зважаючи на певні політичні обставини, аби відома французька акторка мадемуазель Клерон виступила на варшавській сцені. Вона влаштувала так, що Станіславові-Авґусту почала надходити Ґріммова газета «Correspondance Littéraire» з оглядом поточних культурних новин Просвітництва. Вона надіслала до Варшави примірник «Велізарія» Мармонтеля. До того ж вона відправила королю погруддя Вольтера, але відмовилася надіслати свій власний портрет, уперто пишучи про себе у третій особі:

Ось що мадам Жоффрен з вулиці Сен-Оноре відповідає з приводу свого портрета. Вона визнає, що у Варшаві, забувшись одного разу від любові до свого короля, вона пообіцяла йому надіслати ориґінал свого портрета роботи Натьє, але, повернувшись додому і почуваючи себе трохи більш sang-froid *, вона подумала, що надсилати свій портрет до Польщі було б з її боку зухвальством 62.