Розділ ««ЗГРАЇ ДИКУНІВ»»

«Занепад і падіння Римської імперії» Ґіббона, одна з найвпливовіших літературних пам’яток Просвітництва, протягом XVIII століття сформувала погляди науки не лише на римську цивілізацію, а й на варварів, які прискорили занепад і падіння Риму. Ці північні й східні варвари, за класифікацією Пейсоннеля, пройшовши через усю Східну Європу, напали на Рим, а згодом на Константинополь. 1764 року під час відвідин Риму на Ґіббона зійшло натхнення за рік перед тим, як Пейсоннель опублікував свою працю про варварів з-над Дунаю і Причорномор’я. Ґіббон народився 1737 року, був на десять років молодший за Пейсоннеля і майже однолітком Левека, котрий народився 1736 року. Ґіббон почав серйозно працювати над «Занепадом і падінням» на початку 1770-х років, а вже в 1776 році видав сенсаційно успішний перший том. Два наступних томи (418) було опубліковано 1781 року, коли Левекова «Історія Росії» мала ось-ось з’явитися у Парижі. Останні рядки свого шедевра Ґіббон дописав у 1787 році, саме тоді, коли Отрів уже працював над своїми міркуваннями про Молдавію. Останні томи Ґіббона вийшли друком 1788 року. Отож науковий шлях Ґіббона майже збігся у часі з діяльністю Пейсоннеля, Левека й Отріва; ба більше, території, історію яких вони досліджували, географічно перетиналися. Події «Занепаду і падіння» загалом зосереджувалися на Римі й Константинополі, але неминуче виринали й географічні пункти та етнографічні спільноти Східної Європи, що набували дедалі більшої ваги у серединних і кінцевих томах твору. Безсумнівно, ця книжка була найпопулярнішим і найвпливовішим дослідженням античної історії Східної Європи.

Ґіббон згадує Східну Європу на перших сторінках своєї довжелезної історії, вихваляючи Траянові завоювання Дакії та «цілковите підкорення варварів». Потім він окреслює кордони завойованої провінції:

Її природними кордонами були Дністер, Тиса, або Тибіскус, Нижній Дунай і Евксінське море. Залишки військової дороги і досі можна побачити на берегах Дунаю і в околицях Бендер, місця, що уславилося в новій історії, ставши нині кордоном між Турецькою і Російською імперіями 32.

Географічні кордони свідчили, що тут Ґіббон опинився на тій самій землі, про яку оповідав Пейсоннель, тобто між Дунаєм і Чорним морем. Як і Отрів, Ґіббон легко рухається між «стародавньою» і «сучасною» історією Східної Європи, згадуючи події нової історії та сучасні йому імперії. З тону оповіді могло видатися, що Ґіббон на власні очі бачив залишки римської дороги від Дунаю до Дністра, але в примітці зазначалося, що це спостереження належить д’Анвіллеві, картографові, що займався античною географією. Отож, коли йшлося про Східну Європу, Ґіббон, як і Вольтер, виявлявся «кабінетним мандрівником». Заявивши, що Бендери були «місцем, яке уславилося в новій історії», Ґіббон гадав, що його читачі вже знали про це місто з Вольтерового «Карла XII». Бендери, розташовані на Дністрі, між Молдавією і Татарією, були місцем, де Карл розбив табір, знайшовши притулок у татар після (419) поразки під Полтавою. Пізніше Бендери знову опинилися в центрі уваги, коли 1770 року війська Катерини розпочали їх переможну облогу, а Вольтер з Фернея палко вітав цю подію. Такі зауваження Ґіббона свідчать, що він мав конвенційну свідомість сторіччя, яке відкривало Східну Європу.

У десятому розділі першого тому, надрукованого у 1776 році, Ґіббон розповідав про «Велике нашестя варварів», яке змусило його обдивитися уздовж і впоперек цілу Східну Європу. Варварами тут були ґоти. Ґіббон погоджується з версією їхнього скандинавського походження, хоча й не виключав того, що коріння їхнє сягає ще далі — «Азійської Сарматії». Готуючись зобразити велике «нашестя» III століття, Ґіббон описує попередню міґрацію через Балтійське море зі Швеції, «до гирла Вісли», а потім переходить до основної теми — «другої міґрації ґотів з Балтики до Евксіну». Знову і знову він звертався до «Стародавньої географії» д’Анвілля, аби простежити за річковою мандрівкою ґотів униз Дніпром (для нього Борисфеном): «Вигини цієї величезної річки, яка плине низинами Польщі й Росії, визначили напрямок їхнього походу» 33. Вони стикалися з різними племенами, які Ґіббон означив яко сарматські, на кшталт язиґів, аланів, роксоланів, аж доки нарешті не зустрілися зі «скіфськими ордами». У такий спосіб міґрація ґотів дала змогу Ґіббонові ознайомити читача з варварами, які жили у Східній Європі — від Балтійського до Чорного моря.

Цікаво, що ґоти у Ґіббона прямують тим самим маршрутом, яким, услід за Карлом XII, здійснював свою уявну подорож Вольтер, вирушивши зі Швеції, перетнувши Балтику і через Польщу й Росію діставшись України та Криму. Вольтер використав цей шлях, аби зобразити Східну Європу у XVIII столітті, а Ґіббон — аби показати її в III столітті. Хоч як це дивно, але Вольтер дорогою також зустрічається з варварами — сарматами: «У польських вояках і досі можна впізнати характер стародавніх сарматів». Ґіббон пише про Україну як про ласий шматок для будь-якого завойовника, давнього чи нового: «…Країна значних розмірів і надзвичайної родючості, помережана судноплавними річками, які з обох боків вливаються в Борисфен; вкрита великими і величними дубовими лісами». У примітці Ґіббон пояснює своє (420)

Фраґмент «Romani Imperii Tabula Geografica», тобто мапи Римської імперії з Роберового «Atlas Universel», Париж, 1757 рік. На схід від «Германії» та імперії точна локалізація назв місць поступається нечіткому нанесенню на мапу назв народів і племен стародавніх варварів; усі вони належать до широкої географічної смуги «Германо-Сарматії», що простягається по діагоналі з північного заходу на південний схід. Далі на схід аж до кінця карти лежить ще ширша смуга під назвою «Сарматія». Над Кримським півостровом бачимо напис «Parva Scythia», тобто «Мала Скіфія». (З колекції мап Гатонської бібліотеки Гарвардського університету.) (421)

а історичне змішування стародавньої та сучасної географії України: «Теперішній вигляд країни є близьким віддзеркаленням стародавнього, бо в руках козаків вона надалі залишається в природному стані» 34. Вольтер у своєму «Дослідженні про звичаї» з такою самою легкістю переносив сучасних йому козаків до стародавнього світу:

Їхнє життя нічим не відрізняється від життя стародавніх скіфів і татар на берегах Чорного моря. На півночі і на сході Європи (l’orient de l’Europe) вся ця частина світу і далі живе сільським життям: це образ так званої героїчної доби, коли люди, маючи лише найнеобхідніше, відбирали це найнеобхідніше у своїх сусідів 35.

Тож Вольтер і Ґіббон, створюючи історію Східної Європи, змішували стародавнє з новим, нове зі стародавнім.

Головним героєм тридцять четвертого розділу праці Ґіббона став Аттіла, вождь гунів, яких із незрозумілих причин зараховано до скіфів і розміщено на мапі Східної Європи: «Їхні переможні орди розійшлися від Волги до Дунаю». Портрет Аттіли побудовано на расових характеристиках, і тут Ґіббон бере за взірець новітніх варварів: «Образ Аттіли виявляє справжню потворність сучасного калмика; велика голова, смаглява шкіра, маленькі глибоко посаджені очі, плаский ніс, декілька волосків замість бороди, широкі рамена і приземкувате кремезне тіло, мускулисте і сильне, але непропорційне». Примітка відсилала читача до «Природничої історії» Бюффона. Антропологічна подібність давнього скіфа до «сучасного калмика» ставила знак рівності між їхнім варварством. Згадавши про те, що гуни Аттіли, можливо, практикували людські жертвоприношення, Ґіббон робить загальніший висновок, що вони не знали цивілізації. «Скіфський цар, — зауважує він, хоча й необізнаний з науками і філософією, либонь, міг шкодувати, що його неосвічені підданці не знали мистецтв, які б могли увічнити в пам’яті його діяння». Таким мистецтвом, звісно, виступало мистецтво самого Ґіббона — мистецтво історика. Аттіла був настільки далекий від розуміння можливостей цивілізації, що не спромігся навіть використати римських бранців, «аби поширити у скіфських степах паростки практичних і декоративних мистецтв». (422) Такі уявлення про поширення цивілізації свідчать, що, на думку Ґіббона, цивілізація могла впливати на варварів і сприяти їхньому розвиткові. Але сам Аттіла, заснувавши столицю «між Дунаєм, Тисою і Карпатськими горами, у низинах Верхньої Угорщини», назавжди зберіг «простоту своїх скіфських предків» 36. Отож для Ґіббона, як і для Пейсоннеля та Отріва, скіфський чинник лишився незамінним для етнографічної ідентифікації варварів Східної Європи.

Уявлення Ґіббона про Східну Європу найповніше висвітлено у сорок другому розділі, що загалом був присвячений оглядові «стану варварського світу» в VI столітті та досліджував «племена і набіги слов’ян». Починає він з поділу народу на дві частини: «Дикі племена, що мешкали або блукали рівнинами Росії, Литви і Польщі в епоху імператора Юстиніана, можна поділити на дві великі родини — булгар і склавонів». Перші були татарами, «і нема потреби повторювати простий і всім відомий опис татарських звичаїв». Проте склавони заслуговували на більшу увагу: дослідник описував їхню мову, расові ознаки й примітивну економіку.

Їхні численні племена, віддалені одне від одного, а то й ворожі, розмовляли однією спільною мовою (різкою і невпорядкованою) і знані були подібністю свого вигляду, відрізняючись від смаглявих татар та наближаючися, хоча й не цілком, до високих і білошкірих германців. По провінціях Росії та Польщі було розкидано чотири тисячі шістсот сіл, і позаяк тут бракувало каменю й заліза, хати будувалися нашвидкуруч із неотесаної деревини. Вони височіли чи, радше, ховалися глибоко в лісах, на берегах річок або на болотах, і їх можна було б порівнювати зі спорудами бобрів, на які вони скидалися і з суші, і з води; щоправда, таке порівняння полестило б диким мешканцям тих хат, менш охайним, працьовитим і товариським, ніж ті дивовижні звірі. Отож сільськогосподарські багатства склавонів забезпечувалися не так працьовитістю самих мешканців, як родючістю ґрунту 37.

Згідно з тогочасною традицією, Ґіббон назвав слов’янську мову різкою і невпорядкованою. Отрів з цим цілком погоджувався. Його твердження про расову вищість германців над слов’янами (вищі на зріст і з яснішою шкірою) стало тезою, (423) наукову достовірність якої самі німці гарячково доводитимуть від XVIII аж до XX століття. Екскурс Ґіббона до природничої історії, зокрема порівняння слов’ян з бобрами, був до великої міри його власним жартом, хоча йшлося про проблеми самої цивілізації. Він вихваляв бобрів за їхню архітектурну вправність і картав слов’ян за брак чистоти, працьовитості і товариськості.

В іншому місці Ґіббон описав слов’ян як «простих, терплячих і гостинних» (утримавшись від будь-яких неоднозначних зауважень щодо відповідної простоти бобрів). Як і Левек, Ґіббон визнавав існування в слов’ян релігії — бога грому і великої кількості німф. Але політичного устрою вони не мали взагалі: «Слов’яни вважали негідним себе підкорятися тиранові, князеві чи навіть мировому судді». Їхній спосіб ведення війни поставав у Ґіббона як утілення цілковитої дикості, бо вони воювали «майже голі», а їхньою зброєю був «лук, сагайдак з невеликими отруйними стрілами й довга мотузка, яку вони спритно метали, ловлячи петлею ворога на ходу». Ще гидкішим у своїй дикості було їхнє ставлення до полонених: «Не оглядаючись на звання, вік або стать, полонених саджали на палю, здирали з них живцем шкіру або прив’язували до чотирьох стовпів і били палицями, доки ті не сконають, або зачиняли у якійсь просторій будівлі й підпалювали її». Нагромаджуючи ці жахливі образи, Ґіббон покликався на Прокопія, але припускав, що візантійський історик міг перебільшувати 38. В епічній оповіді Ґіббона про боротьбу цивілізації та варварства останнє було властивістю Східної Європи, поширеною поміж «диких племен, що мешкали або блукали рівнинами Росії, Литви і Польщі».

У п’ятдесятому розділі Ґіббон детально розповідає про Магомета, іслам та арабів, що не вельми відрізнялися від скіфів 39. Ці теми мають першорядне значення і в наступних розділах, тому на початку п’ятдесят п’ятого розділу Ґіббон перепросив читача за певні відступи, підкресливши, що «у війні, релігії, науці, за часів процвітання та занепаду, араби не можуть не викликати у нас цікавості». Проте це виправдання було лише вступом до справжньої теми цього розділу Східної Європи, чиї народи проголошувалися негідними такого зацікавлення й уваги історика: (424)

Шкода витрачати такі зусилля на вивчення зграй дикунів, які у VII–XII сторіччях спускалися з рівнин Скіфії, здійснюючи постійні набіги й переселення. Їхні імена грубі, їхнє походження сумнівне, вчинки незрозумілі, забобони безглузді, доблесть брутальна, а одноманітність їхнього приватного і громадського життя не пом’якшувалася невинністю й не ушляхетнювалася політикою. Візантійський престол у своїй величі витримав і пережив їхні безладні напади; більша частина цих варварів безслідно зникла, не залишивши по собі жодної згадки, а жалюгідна решта стогне і ще довго стогнатиме під владою тираначужоземця. У викладі стародавньої історії І. Болгар, II. Угорців, III. Русів я обмежуся лише тими фактами, які варті згадки 40.

Тут Ґіббон знову конструює ідею цивілізації від супротивного, описуючи її відсутність у варварів. При цьому давня безладність заслуговувала на презирство сучасників. Політична формула, за якою він легко віддав народи Східної Європи на поталу чужоземним тиранам, звісно, була цілком традиційною, але вона тут доволі двозначна. Імовірно, історик мав на увазі болгар (вони стояли першими у його списку), що перебували під владою турецького султана. Але, з другого боку, у 1780-х роках, коли Ґіббон писав цей розділ, угорці були підданцями віденських Габсбурґів в особі Йосифа II, котрий правив у дусі якнайсуворішого абсолютизму, а над росіянами панувала німецька принцеса Катерина II, чиє царювання було не менш самодержавним. У будь-якому разі Ґіббон мав схильність тлумачити підпорядкованість цих народів чужоземній тиранії яко заслужену відплату за надзвичайну дикість у давні часи.

Свою оповідь про болгар Ґіббон починає з хибного твердження, що вони були слов’янами за походженням. Небезпідставно стверджуючи, що болгари розмовляли слов’янською мовою, він також недбало зараховує і волохів до числа споріднених народів: