Розділ ««Я ТЕПЕР ПУНКІТІТІТІ»»

Нісенітниці, вигадування татарських імен або скіфських написів під час розгляду Східної Європи приховували той факт, що слов’янські мови, не кажучи вже про угорську, зазвичай були незрозумілі письменникам та західноєвропейським мандрівникам. Найбільш суперечливу межу між Західною та Східною Європою відчув у XVIII сторіччі геній тієї епохи — Вольфґанґ Амадей Моцарт, який, прямуючи з Відня до Праги, міг навіть нісенітницю перетворити на щось вишукане. Очевидна іронія поділу Європи у XX столітті полягала в тому, що Прага — як це видно на будь-якій карті — лежить на північний захід від Відня, але, попри це, вважається однією зі східноєвропейських столиць. Причини такого, здавалося б, помилкового означення мали геополітичний характер — рішення Версальської та Ялтинської конференцій, замішані на рішучому розрізненні германців і слов’ян, активно впроваджуваному націоналізмом XIX століття. У XVIII сторіччі Богемію зазвичай вважали німецьким князівством, (167) тобто частиною Священної Римської імперії, хоча всі знали, що Габсбурґи володіли короною святого Вацлава, так само як і короною святого Стефана в Угорщині. У Богемії та її столиці Празі проживали і німці, і чехи; й навіть тоді, коли Богемію вважали частиною Німеччини, у XVIII столітті зростало усвідомлення, що далеко не всі богемці були німцями. Кокс визнав слов’янську природу Богемії, найнявши перед поїздкою до Росії перекладача-чеха. Моцарт, який любив Прагу і якого любили у Празі, либонь, більше, ніж у Відні, теж розумів, що, мандруючи на північний захід, до Богемії, він потрапить до слов’янських, а отже, чужих країв.

У січні 1787 року Моцарт уперше вирушив до Праги, де він мав дириґувати оперою «Весілля Фіґаро», прем’єра котрої на віденській сцені 1786 року пройшла не вельми успішно. 15 січня він писав із Праги до свого віденського приятеля Ґотфріда фон Яквіна: «Мушу щиро зізнатися тобі, що хоча мене приймають тут дуже люб’язно та з усілякими почестями, а Прага насправді дуже гарне й приємне місто, я дуже прагну повернутися до Відня». Після цієї, можливо мимовільної, згадки про тугу за домом Моцарт подає незвичайний опис своєї мандрівки до Праги, згадавши таке:

Тепер прощавай, мій дорогий друже, любий Гікіті Горкі! Тепер це твоє ім’я, ти маєш його знати. Ми всі під час мандрівки вигадали собі імена («auf unserer Reise Namen erfunden»). Ось вони: я тепер Пункітітіті, моя дружина Шабла Пумфа, Гофер — Роцка Пумпа, Штадлер — Ночібікічібі, мій слуга Йозеф — Заґадарата, мій пес Ґукерль — Шоманцький, мадам Кваленберґ — Рунціфунці. Додаток для мадемуазель Крукс: Рамло тепер Шурімурі, Фрайштедтлер — Ґулімаулі. Будь ласка, повідом останньому його ім’я 38.

Саме ці дивацтва лягли пізніше в основу Моцартової леґенди, однак вони водночас комічно виражали почуття відчуження, що опановувало мандрівника з багатою уявою в тогочасній Східній Європі. Моцарт народився у Зальцбурґу, постійно мешкав у Відні, його рідною мовою була німецька, і він не почувався як удома в слов’янській Богемії, де навіть мова звучала для нього наче набір безглуздих звуків. (168) Узагалі Моцарт був цілком космополітичним європейцем, котрий розумів мову майже будь-якої країни, в яку його заносила музична кар’єра, — Італії, Франції, німецьких князівств, але чеської він не розумів. Незнання мови ставало для мандрівників не тільки незручністю, воно також сприяло визволенню уяви, й Моцарт скористався цією нагодою, аби вигадати нові імена для всіх своїх супутників і навіть друзів, які залишились удома. Він вільно поєднав ті самі псевдослов’янські та псевдосхідні звуки, що й інші автори, хоча вигадані ним імена набагато екстраваґантніші й добірніші: Пункітітіті, Гікіті Горкі, Рунціфунці, Ґулімаулі, Ночібікічібі тощо. Вони творять гідну компанію своєму сучасникові — Нарескину Роскимовмовському із творів Распе. Коли герой Марата листувався із «Шавою» із Кракова, Моцарт пішов набагато далі, охрестивши свою кохану Констанцію «Шаблею Пумфою».

Перебуваючи у Празі, Моцарт дириґував не лише «Фігаро», а й симфонією ре мажор, знаною згодом як «Празька симфонія». Він також виконав сольний концерт на фортепіано, котрий, за спогадами початку XIX сторіччя, викликав майже божевільний захват:

Наприкінці Моцарт імпровізував за фортепіаном добрих пів години і цим самим довів до апогею ентузіазм зачарованих богемців, тож, коли його обдарували шквалом овацій, він, звісно, почувався зобов’язаним знову сісти за фортепіано. Потік нових імпровізацій справив ще сильніше враження, внаслідок чого збуджена публіка вибухнула оплесками втретє (…). З партеру хтось вигукнув: «З Фігаро!», після чого Моцарт заграв мотив популярної арії «Non piu andrai farfallone» та ще з десяток напрочуд цікавих мистецьких варіацій експромтом, тож ця прекрасна вистава закінчилася несамовитими радощами, а для нього, завдяки сп’янілим від щастя богемцям, стала днем найбільшої слави та задоволення 39.

Ці спогади, написані з перспективи пізнього романтизму, самі долучилися до творення Моцартової легенди, але деякі моменти розповіді натякають на почуття композитора XVIII сторіччя, котрі виникали під час відвідин Східної Європи. Тут Моцарт поринув у насолоду від своєї «фантазії», звільнився (169) від обмежень класичної форми й досяг свободи імпровізації. Але передовсім самі богемці в цій оповіді постають не просто як зразкові шанувальники музики, а радше як захоплені, сп’янілі, розпалені; їхня емоційна чутливість повністю віддана на милість віртуозного виконавця, котрий грав на своїй публіці, наче на фортепіані. Тріумф Моцарта у Празі став так само частиною леґенди, як і відданість Праги Моцартові.

Таку музичну репутацію Богемія зажила ще до приїзду Моцарта. Чарльз Берні, англійський органіст та автор «Загальної історії музики», ще 1771 року назвав Богемію «консерваторією Європи», маючи на думці кількість музикантів у цій країні. Просвітитель Фрідріх Мельхіор фон Ґрімм патрон Моцарта, приятель Дідро та кореспондент Катерини — заснував 1753 року «Correspondance Litteraire», міжнародну газету, присвячену французькій культурі. Того самого року він опублікував памфлет під назвою «Маленький пророк з богемського Брода». Маленьким пророком Ґрімма виявився вуличний скрипаль, що в надприродний спосіб перенісся через усю Європу з Богемії до Парижа, де став речником справжнього музичного духу, виступаючи проти несмаку французької опери. Він провіщав декаданс, приреченість і занепад цивілізації у Франції:

І віддалені народи побачать шедеври ваших батьків; вони побачать їх на сценах своїх театрів і захоплюватимуться ними, навіть не згадуючи про вас самих; адже ваша слава минеться, а ви порівняно з вашими батьками будете, ніби нинішні греки порівняно з греками давніми, тобто варварським і дурним народом (…).

І я, Ґабріель Йоганн Непомук Франціск де Пауло Вальдшторх, званий також Вальдштерхелем, студент філософії та морального богослов’я у Великій Колеґії Преподобних Отців Єзуїтів, уродженець Бемиш-Брода в Богемії, оплакую долю цього народу, бо моє серце ніжне від природи 40.

Ґрімм задумав цей пасаж як іронічне перевернення реальності, оплакування Франції Богемією. Вигаданий скрипаль із Богемії передбачав, що французи опустяться до варварства, але Естер Лінч Пйоцці, відвідавши Прагу 1786 року, за кілька місяців раніше Моцарта, зауважила, що «тут усе виглядає (170) застарілим щонайменше на п’ять століть» 41. Це вже скидалося на мову інших мандрівників Східною Європою.

У молодості Моцарт товаришував із немолодим богемським композитором Йозефом Мислівечеком, якого в італійському музичному світі знали просто як «il Boemo» *, хоча самого Моцарта, який пізніше вигадає ім’я «Ночібікічібі», не могла налякати складність вимови цього чеського прізвища. Можливо, Моцарт навіть перебував під впливом музики Мислівечека, а може, і під впливом чеських народних пісень, так само як Гайдн — під впливом угорських 42. Проте, за легендою про Моцартові відвідини Праги 1787 року, все відбулося навпаки: чеська народна музика зазнала впливу Моцарта, який подарував унікальну мелодію бідному вуличному скрипалеві. Втім, ані це, ані навіть симфонія ре мажор не стали його найбільшим подарунком Празі, адже композитор пообіцяв повернутися й винагородити празьких шанувальників «Фігаро» новою оперою. Нею став «Дон Жуан».

* Богемець (італ.).

Повернення Моцарта до Праги восени того самого року з новою, ледь завершеною, оперою стало частиною його леґенди. У 1855 році німецький поет-романтик Едуард Меріке присвятив цій легенді повість «Моцарт на шляху до Праги». Меріке зобразив Моцарта людиною зворушливо чутливою, з дитячим шармом; він зупинився посеред дороги, аби показати Констанції красу лісу: «Знаєш, у дні моєї молодості я об’їхав пів Європи, я бачив Альпи й океан, усю велич і красу світу, а тепер я, дурень, випадково зупинився у звичайнісінькому хвойному лісі на кордоні Богемії, вражений і захоплений тим, що така краса направду існує». Насправді все виглядало, мабуть, дещо інакше, адже, як свідчить січневий лист, Моцартова «дурість» на кордонах Богемії полягала не у захваті лісом; він перетворив себе на Пункітітіті, а Констанцію — на Шаблю Пумфу. Цікаво, що принаймні в одному виданні Моцартових листів у XX столітті кумедний пасаж про нові імена було опущено, й образ Моцарта на шляху до Праги виглядав серйозніше 43.

У 1787 році Казанова також перебував у Богемії, гостюючи у замку графа Вальдштейна. Старий авантюрист (171) подався до Праги, аби підготувати видання свого «Ікосамерона», фантастичної оповіді про кровозмішення, шлюб брата й сестри, які помандрували до центру землі, до країни меґамікрів. Меґамікри — це водяні істоти, півтора метра завдовжки, «всіх можливих кольорів, крім чорного та білого», що спілкувалися музичною мовою «гармонійних співів» 44. Казанова міг бути на прем’єрі «Дона Жуана» й, напевно, впізнав у ній відгомін власних сексуальних перемог. Та принаймні цим разом героєм-переможцем був сам Моцарт, тріумфуючи у Празі вдруге протягом одного року. Кажуть, що, побачивши, в якому захваті Прага від «Дона Жуана», Моцарт вигукнув: «Meine Prager verstehen mich» («Мої пражани розуміють мене»), що стало гаслом легенди про особливе ставлення Моцарта до цього міста, яка дожила і до наших днів 45. Це означало, що пражани розуміли його музику, але, напевно, Моцарт, який так любив гратися словами, також тішився іронічною ситуацією, коли вони розуміли його, а він, опинившись серед чехів, не розумів жодного слова. Вони аплодували Вольфґангу Амадею, навіть не підозрюючи, що одночасно аплодують Пункітітіті.

У Моцарта були підстави запам’ятати празький прийом, адже коли 1788 року «Дона Жуана» поставили у Відні, він не мав такого успіху Лібретист Лоренцо Да Понте занотував свої враження від цього удару:

І «Дон Жуан» їм не сподобався! І що на це сказав імператор? «Опера божественна, можливо, навіть ліпша за «Фігаро», але ця їжа не для моїх віденців» 46.

Принагідна згадка імператора Йосифа про «моїх віденців», котра натякала, що він знає їхні смаки, дуже близько нагадувала Моцартове посилання на «моїх пражан». Зрештою, у цих словах було, безумовно, щось імперське, ба навіть самонадійне, що робило пражан вірними й люблячими підданцями Моцарта.

Потьомкін сподівався привезти Моцарта до Санкт-Петербурґа. У передчутті цього візиту Моцарт придбав книжку під назвою «Географічний і топографічний путівник усіма землями Австрійської Монархії, з описом дороги до Санкт-Петербурґа через Польщу». Така мандрівка, напевно, принесла б нові перемоги та, ймовірно, нові кумедні імена 47. (172) Прийнявши у Богемії ім’я Пункітітіті, Моцарт не перестав бути гостем з Відня, навпаки, комічно підкреслив свою відстань навіть із відтінком поблажливої зверхності. Моцарт міг називати себе Пункітітіті, але збірник німецьких поезій, виданий 1787 року в Празі, підносив його як «німецького Аполлона» й вітав словами: «Німеччина, твоя батьківщина, простягає тобі руки» 48. Це звернення наче луною відбилося у словах дона Жуана, коли він зваблював селянську дівчину Церліну: «La сі darem la mano» *.