Розділ ««ЦІ ВАРВАРСЬКІ ЗЕМЛІ»»

У 1762 році Джеймс Портер, пробувши від 1746 року англійським послом у Константинополі, пішов у відставку й повернувся до Англії. У XIX столітті його онук пояснював, чому 1762 року Портер не вирушив Середземним морем: «Відчуваючи непоборну відразу до морських подорожей, він відмовився повертатися на фреґаті, котрим прибув його наступник, і здійснив подорож до Англії суходолом — (252) завдання, складність якого наше покоління, зіпсуте вигодами добрих доріг і залізниць, ледве чи може уявити» 73. Як і маршрут суходолом до Росії через Польщу залишав у подорожніх незабутні враження, шлях до Константинополя й у зворотному напрямку був такою ж мірою цікавим, якою і незручним. 1762 року маршрут Портера ускладнила тривала війна, адже європейські союзи часів Євгенія Савойського й герцоґа Мальборо розпалися, а Австрія та Англія виявилися ворогами, тож Портер не міг прямувати звичайним шляхом із Константинополя через габсбурзьку Угорщину до Відня. Разом зі своєю дружиною, двома дітьми (дівчинкою чотирьох років та хлопчиком двох років) і кількома супутниками він вирушив через Болгарію та Молдавію до Польщі. Звідти вони потрапили до союзницької Пруссії, на шляху до Берліна бачили «села, зруйновані та спалені росіянами», а далі їхали через Голландію, звідки нарешті дісталися Англії 74.

Незручності під час подорожі мандрівники намагалися сприймати з гумором. Коли через епідемію чуми в одному турецькому селі подорожнім довелося мешкати в наметах, дружина Портера знайшла собі розвагу, спостерігаючи за одним із їхніх супутників. «Падре Бошкович, — занотувала вона, дуже насмішив нас, метушливо й заклопотано намагаючись облаштувати ліжко і пожитки у найбездоганнішому порядку, котрий тільки можна собі дозволити в нашій ситуації». Потім, коли затримали його багаж, «його хвилювання й розпач дуже нас розважили» 75. Мова йшла про Руджера Йосипа Бошковича, який не тільки розважав своїх супутників, а й був єзуїтським священиком, астрономом-коперниканцем, фізиком-ньютоніанцем з міжнародною репутацією, а також блискучим науковцем-географом. Він народився 1711 року в Дубровніку тодішній Раґузі, звідти походить і його слов’янське прізвище. Батько Бошковича був сербом, а мати — італійкою, у чотирнадцять років його відправили вчитися до єзуїтської колегії в Римі, тому за культурою він був справжнім італійцем. У 1740 році Бошкович став професором математики Римського коледжу (Collegio Romano) і 1744-го постригся у ченці-єзуїти. Після першої публікації 1736 року про сонячні плями він надрукував низку наукових трактатів про північне сяйво, ґравітацію, телескопи, сферичність землі, орбіти планет, (253) ділення дробів тощо. 1724 року папа римський попросив його привернути математичну увагу до такої проблеми, як можливе падіння купола в соборі Святого Петра. В 1750 році Бошкович відмовився від запрошення короля Португалії взяти участь у картографуванні Бразилії і зайнявся географічним проектом, ближчим до дому, взявшись за складання карти Папської области. Спостерігаючи за його роботою з геодезичним приладдям, селяни гадали, що він чаклун. Звіт про цей проект було опубліковано 1755 року латиною у Римі, але саме назва французького перекладу, «Подорож астрономічна та географічна» («Voyage astronomique et géografique»), що вийшов 1770 року, підкреслювала важливий взаємозв’язок між спорідненими науками. 1760 року під час перебування у Лондоні Бошкович познайомився з Бенджаміном Франкліном, був обраний до Королівського товариства й видав епічну поему латинською мовою про затемнення Сонця. З Лондона він вирушив до Константинополя, сподіваючись поспостерігати за проходженням Венери через сонячний диск у 1761 році. Дорогою він зупинився у Нансі, де його вітав один із патронів Просвітництва Станіслав Лещинський 76.

Коли 1762 року Бошкович виїхав із Константинополя разом з родиною Портера, він прямував до Санкт-Петербурґа, позаяк нещодавно його обрали членом Російської академії наук. Травми і хвороби завадили йому потрапити до російської столиці, але через Болгарію та Молдавію він дістався до Польщі. Ще п’ять років тому автори «Atlas Universel» шкодували, що «доступ до цих країн обмежений для просвічених людей», додаючи, що звістки, отримані від подорожніх, не могли принести користи, адже «для цього подорожнім довелося б студіювати математику». Саме Бошкович був одним з найвідоміших математиків та астрономів Європи. Дружині англійського посла він міг видатися метушливим, але географічну науку її думка не вельми цікавила.

Протягом 1762 року Бошкович вів подорожній щоденник; його французький переклад вийшов у Лозанні 1772 року, а в 1784 році побачив світ італійський ориґінал з передмовою автора. Передмова свідчить, що від самого початку своєї подорожі цими малознаними землями він завжди пам’ятав про потреби географічної науки. (254)

Я написав звіт про ці декілька моїх подорожей землями, так малознаними («paesi tanto meno conosciuti»), детально записуючи… місця, через які або поблизу яких проїжджав, а також час вирушення та прибуття до кожного з них, що допомогло уточнити карту цієї частини Османської імперії, яку Заноні склав у Версалі за наказом графа де Верженна. (…) Прикро, що я не мав при собі жодних переносних інструментів, аби з точністю визначити географічне розташування цих місць 77.

Насправді Бошкович мав із собою декілька астрономічних приладів, що справили велике враження на господаря. Молдавії у Яссах, серед них був «маленький інструмент із рухомим металевим дзеркальцем, що я виготовив у Лондоні. З його допомоги я проектував на стіну сонце у камері-обскурі, показуючи сонячні плями й затемнення». Щоденник Бошковича свідчить, що, незважаючи на бідкання через брак переносних інструментів і неможливість точних розрахунків, він дуже захопився визначенням довготи й широти Ґалаца на Дунаї. Спостерігаючи опівдні за відбиттям горизонту на водах Дунаю, він установив, що його широта дорівнює 45 градусам 23 мінутам, «це трохи менше за подану на різних картах». З довготою йому пощастило менше, адже для її встановлення слід було знати «розташування Місяця, точно визначене цього дня у якійсь добре відомій країні (paese cognito)» 78. Тож укладання карти невідомої Східної Європи залежало не лише від рідкісних візитів астрономів із Заходу, але також від достовірних астрономічних даних, доступних за тих часів лише в Західній Європі.

Науковий і географічний поділ між «добре відомими» й «малознаними» землями точно відбивав культурні відмінності різних частин Європи й чудово пояснював, чим Східна Європа приваблювала просвіченого мандрівника.

Мене вабила нагода побачити Болгарію та Молдавію країни, що дуже відрізнялися від тих, які я спостерігав у розвиненіших частинах Європи (nella piu colta parte d’Europa); землі, якими мандрівник не може проїхати, не відчувши великих незручностей і не зазнавши небезпек. Тому я вирішив не змарнувати такої нагоди і приєднався до почту посла, якому сприяє державна влада 79. (255)

«Малознані землі» у такий спосіб протиставлялися «розвиненішим частинам Європи», що також передбачало протиставлення добре відомих земель менш розвиненим частинам континенту. Бошкович навіть згадує про варварство, шкодуючи, що не зміг підготувати детальнішого звіту:

Брак відповідних приладів, незнання мови країни, яку я минав (хоча подеколи в мене були перекладачі), і поквапливість нашої подорожі, що дозволила нам зупинитися лише на декілька днів на кордонах Молдавії та в її центрі, — все це внеможливлювало спостереження на місці й дослідження кількості об’єктів, необхідних для повнішого й кориснішого твору (un’opera piu compita); проте цей короткий звіт не буде марним або нудним уже тому, що містить відомості про те, як можна подорожувати з королівським послом цими варварськими землями 80.

Західна Європа нічого не знала про Східну Європу, тому й вважала її культурно відсталою, тож Бошкович визнав за важливе просвітницьке завдання створити «повніший» опис цих варварських земель. Його праця була якщо й не opera *, то принаймні, як він писав у передмові, — operetta ** 81.

* Твір, праця, трактат (італ.).

** Невеличкий твір, праця, трактат (італ.).

У 1758 році придворний топограф принца Уельського Джон Рокк уклав карту «Поштові шляхи Європи», прикрасивши її малюнками кінних екіпажів, що перевозили пошту; карта показувала два головні шляхи на схід. Один провадив на південний схід від Відня, уздовж Дунаю до Буди й Белґрада і далі теренами Османської імперії; другий — на північний схід, з Відня до Варшави 82. Бошкович, подолавши шлях із Константинополя до Варшави, перетнув дорогою обидва традиційних маршрути і відкрив вісь Східної Європи. Небагато мандрівників до кінця усвідомили, що країни Східної Європи лежать так близько одна від одної, як у цьому пересвідчився Бошкович, перетнувши Дністер на кордоні між османською Молдавією і польською Україною. Англійський посол і його дружина-голландка, подорожуючи разом з італійським астрономом, представляли іншу, паралельну вісь Західної Європи — (256) від Роттердама до Рима; саме ця вісь визначала культурні погляди мандрівників.

Хоча Бошкович і шкодував, що не мав із собою надійних приладів і вдосталь часу для географічних спостережень, саме через це його картографічна свідомість підказала йому інші способи укладання карти Східної Європи. Бошкович був італійцем далмаційського походження, тому, попри свої заяви про незнання «місцевої мови», він був сприйнятливим до слов’янських і романських мов. Це дозволило йому в подорожньому щоденнику здійснити спробу приблизної етнографічної характеристики Болгарії та Молдавії у контексті Східної Європи. До того ж як єзуїт він відчував релігійні відмінності у цих землях — і не лише між ісламом і християнством та між православ’ям і католицтвом, а й між різними рівнями релігійної освіченості. Тож Бошкович зміг накидати нетрадиційну карту цих земель, запропонувавши нову, сучаснішу систему відліку, засновану на мові й релігії, яким він приділяв увагу у своєму щоденнику. Згодом ця система координат стане типовою для будь-якої карти Східної Європи, де політичні кордони втратили стабільність ще у XVIII столітті, а складні комбінації етнографії можна було подати лише за допомоги нових конвенцій картографії.

Мандрівники вирушили з Константинополя 24 травня 1762 року. Через два дні Бошкович зауважив татар «з луками і стрілами», що переганяли табуни коней, а незабаром він побачив і караван верблюдів, який прямував до Константинополя 83. Тридцятого травня подорожні приїхали до містечка, чиїми мешканцями, за спостереженням Бошковича, були «здебільшого турки», хоча траплялися серед них і греки. Дім, де він зупинився, видався йому брудним і темним, але найбільше вражало те, що господар пишався ним. «Так багато залежить від браку освіти й ідей, і також правда, що й люди тут відповідні». Пізніше він відвідав будинок місцевого православного священика і виявив, що той «незрівнянно брудніший» 84. Тож не дивно, що його метушня з приводу ночівлі привернула увагу пані Портер, адже він відразу зрозумів, що на його подальшому шляху будуть чинними інші, «відповідні», стандарти цивілізації.

Першого червня, за тиждень після виїзду з (257) Константинополя, мандрівники знову зустріли на своєму шляху татар і табуни коней, а потім дісталися до Канари — першого болгарського села, де їм довелося залишитися на ніч. На думку Бошковича, хати були бідними, але чистими. Можливо, ще більше його здивувало те, що він розумів місцевих селян: «Їхня мова це один зі слов’янських діалектів, як і моя рідна мова, мова Раґузи, тож я розумів дещо з того, що вони казали» 85. Це був рідкісний, майже унікальний для XVIII століття випадок, коли західноєвропейський учений, який мандрував Східною Європою, представник просвіченої цивілізації, через збіг обставин і власне слов’янське походження міг упізнати в тих, кого він зустрічав дорогою, слов’ян і навіть спробувати з’ясувати особливості їхньої ідентичності у звичайній розмові. Виявилося, що інструмент для складання етнічної та мовної карти Східної Європи Бошкович завжди мав при собі, загалом припускаючи існування єдиної слов’янської мови з багатьма діалектами. І цим інструментом виявилася його рідна мова.

Падре Бошкович розшукав у болгарському селі місцевого священика, «молодика двадцяти п’яти років, одруженого і вже з дітьми». Від православних священиків не вимагали целібату, зауважив Бошкович, провівши між собою і молодиком чітке церковне розмежування. «Він народився у цьому селі, — писав Бошкович. — І був висвячений, наскільки я зрозумів, у Константинополі». Невідомо, чи вони зрозуміли правильно один одного, але Бошкович збагнув достатньо, аби дійти висновку, що священик і селяни животіли в цілковитому невігластві:

Його невігластво, як і невігластво навколишніх злидарів, неймовірне. Вони не знають про свою релігію нічого, крім постів і свят, хреста, поклоніння деяким образам (серед яких часом трапляються зовсім жахливі й потворні) та самого слова «християнин». З того, що я міг довідатися того вечора, розмовляючи своєю рідною мовою, а також розпитуючи дещо через перекладача турецькою, яку вони всі розуміють, вони не знають ані «Отче наш», ані «Вірую», ані головних церковних таїнств 86.