Розділ ««БІЛЬША АБО МЕНША ЦИВІЛІЗОВАНІСТЬ»»

У XVIII столітті мандрівники відкривали Східну Європу на шляху до Константинополя й на шляху до Санкт-Петербурґа. У 1770-х Жан-Луї Карра, ще не революціонер, а просто один з багатьох мандрівників, назвав Константинополь і Санкт-Петербурґ двома «краями», розташованими на орбіті Європи: «Побувавши на краю Європи, я побачив на орбіті континенту тільки два міста — Константинополь і Санкт-Петербурґ, з якими Франція мала певні економічні й політичні відносини». Це були два великі пункти призначення, столиця Орієнту і столиця Півночі, але дорогою мандрівники неминуче оглядали інші землі й народи. Леді Мері 1717 року також звернула на них увагу, ані на хвилину не сумніваючись, що її адресатам будуть цікавими місця, «для нас геть невідомі». Однак щоб найповніше охопити погляд європейців XVIII століття на Східну Європу, слід звернути увагу на твір під назвою «Подорож до Константинополя» маркіза Шарля-Марі де Салаберрі, який мандрував узимку 1790–1791 року й опублікував свої нотатки у Парижі 1799 року. Салаберрі був молодшим сучасником Сеґюра: у віці двадцяти чотирьох років він виїхав із революційного Парижа на схід, у вигнання. Його батько залишився у Франції й загинув (82) на ґільйотині за часів якобінського терору, а сам Шарль-Марі згодом повернувся на батьківщину й воював під знаменами контрреволюції у Вандеї. Видання «Подорожі до Константинополя» 1799 року промовисто збіглося з єгипетським походом Наполеона проти Османської імперії, ще раз засвідчуючи зв’язок між мандрами й завоюванням. Салаберрі, зрештою, не був бонапартистом і повернувся до публічного життя аж після реставрації Бурбонів, коли став членом палати депутатів, «крайній серед крайніх», вимагаючи смертної кари навіть за зберігання революційного триколору 62. Сеґюр мандрував Східною Європою як посол старого режиму, певний своєї зверхності щодо відсталих земель і народів. Салаберрі мандрував 1790 року як еміґрант; він залишив старий режим у згарищах і з гіркотою чіплявся за відчуття вищості власної цивілізації.

Першим враженням Салаберрі від Угорщини стала коронація Леопольда II Габсбурґа у Пресбурґу, що видалася йому magnifique (13). Він назвав угорських шляхтичів верхи на конях «легендарними кентаврами». Салаберрі особливо зацікавився кордоном між Австрією та Угорщиною, який він, у дусі найновіших теорій свого часу, описав мовою двох характерів: «Хоча природа поселила угорців поряд із австрійцями, вона роз’єднала їх за характером». Мандрівник легко помітить це, «виїжджаючи за межі Австрії зі східного боку» (du côté de l’orient). «Дитинячість» угорського характеру проявлялася в їхній «любові до свободи», а парламент і конституція виявилися «небезпечними іграшками (joujoux) для розлючених дітей». Отож угорців можна було впізнати за дитинячістю політичних дискусій і «надзвичайною упередженістю на користь своєї країни, яку вони вважали найкращою в світі». Салаберрі пропонував читачам розпізнавати угорців саме за такими розмовами: «Якщо ви почуєте, що чоловіки або жінки, молоді чи старі, провадять такі розмови, це, безперечно, угорці» 63.

У 1790 році Салаберрі мав на думці спротив угорців габсбурзькій владі. З його монархічного погляду політичний конституціоналізм в Угорщині був проявом дитинячості, (83) незрілості та загальмованого розвитку. Це дуже добре узгоджується з його відкриттям «татарського походження мешканців (Угорщини)». Шлях до Буди пролягав селами, що скидалися на «халупи дикунів», і через землі, «настільки ж плодючі, як і необроблені» 64. Це були найзагальніші розпізнавальні знаки Східної Європи.

Буда, що її угорці вважали за «найкраще місто на землі», нагадала Салаберрі про Вольтерів замок Тундер-тен-Тронка, яким так захоплювався Кандід, адже ніколи не бачив інших замків. Ця згадка про філософську казку підготувала читачів до того, що у Східній Європі нічого не можна сприймати надто серйозно. В Будапешті, за століття після його відвоювання, Салаберрі все ще сподівався зустріти Орієнт, але був розчарований, бо спостеріг лише «церкви, що колись були мечетями». Він також побував у «кабінеті» природничої історії, де побачив двоголового зайця 65. Інші мандрівники до Буди та Пешта 1790-х років залишили ретельніші описи місцевих принад. Наприклад, німецького природознавця Йоганна фон Гоффманнсеґа та англійського геолога Роберта Таунсона особливо вразили бої тварин. Гоффманнсеґ бачив на арені ведмедів, вовків, вепрів і навіть тигра, а Таунсон глузливо коментував «цю витончену й гуманну розвагу». Салаберрі лаконічно згадав про те, що відвідав термальні лазні Буди, а Таунсон відгукується про це як про непристойну комедію: «Я бачив молодих чоловіків і дівчат, старих і дітей, дехто був в одязі Адама, інші — прикривалися лише фіговим листям, вовтузячись наче риби на нересті» 66.

У 1790 році наближалася до закінчення чергова війна між Габсбурґами й Османами, тож Салаберрі, як і леді Мері за сімдесят п’ять років до нього, спостерігав в Угорщині «арену» недавньої війни й «спустошеність найплодючіших земель». При ясному світлі місяця (un superbe clair de lune) він розглядав сліди війни — лінії шанців. Деякі села перетворилися на «спустошений краєвид» і були заселені купкою злидарів (misérables), що скидалися на «привидів, які блукають серед могил» 67.

При переході з Угорщини до Волощини на шляху до Бухареста Салаберрі, який цікавився «людськими пейзажами», мав змогу вкотре спостерігати за «характером» тубільців. Якщо (84) в Угорщині він вивчав національні риси, розмовляючи на політичні теми з представниками шляхти, то у Волощині він уперше зустрівся з місцевим населенням за інших обставин. Дорога була вкрай погана, й підневільні селяни мусили разом з кіньми витягати з багнюки його екіпаж: «Мені вперше пощастило спостерігати характер цих добродушних волохів». Він був ошелешений «жахливими вигуками», якими вони підганяли один одного, й визнав, що «завжди недолюблював це спонукання, котре уподібнює людину до тварин». Він також зізнався, що співчував «цим бідним волохам», чиє «боягузтво» разюче контрастувало з грізним виглядом: «…Ці дикі постаті, ці сокири за поясом, ця брудна овчина, перекинута через ліве плече та скріплена на грудях, нагадували староримську одіж!» 68. В Румунії, як і в Росії, мандрівників вражали ці дикі постаті, овчина і сокири. Гоффманнсеґ і Таунсон помітили таку саму овчину в Угорщині. Перший описав традиційний селянський одяг як «широкий овчинний плащ, що вільно спадав із рамен», а другий зауважив «овчинну куртку» 69.

Салаберрі знав, що Молдавія та Волощина колись належали до римської провінції Дакії і що місцеві мешканці дотепер розмовляли романською мовою, «щоправда, спотвореною». У своїй розповіді про історію країни він підкреслює вторгнення слов’янських «орд», а потім «повені» татар. Під брудною овчиною і спотвореною мовою Салаберрі не розгледів більше нічого, що нагадувало б йому про римську цивілізацію. Опис тогочасного правління господарів, призначених османською владою з-поміж греків-фанаріотів, він звів до переліку «греків, волохів і молдаван, задушених чи обезглавлених у двох господарствах». Інтриґи й здирства правителів перетворили їхні землі на «пустища» 70.

Якось у Волощині Салаберрі зупинився біля хатини в лісі, де побачив «жінку в лахмітті», вкриту «старим покривалом, яке час від часу ворушилося», неначе під ним були «кошенята». Коли Салаберрі їв, жінка голодними очима дивилася на нього, і він дав їй куряче крильце. Вона одразу витягла з-під покривала «малу, зовсім голу дитину» й нагодувала її курятиною. Салаберрі найбільше вразило те, що у Волощині мати виявилася настільки відданою своїй дитині, що спершу нагодувала її, а не себе. Йому одразу спала на думку (85) кумедна історія про одного африканського готентота, якому запропонували віскі, але той наполіг, аби трунок спершу скуштували всі члени його родини 71. Для більшості мандрівників Східна Європа лежала між Європою та Азією, але, зважаючи на багатство їхньої уяви, а особливо географічних асоціацій, вони могли згадати й Африку, якщо відчували, що опинилися дуже далеко від дому.

У Бухаресті Салаберрі зустрів місцевого шляхтича, румунського боярина, «колорита, якого я вирішив запам’ятати», бо його історія розміщувала Румунію в Східній Європі й окреслювала її стосунок до Європи Західної.

Він був у Спа з російським офіцером, що досить незвично для бояр, яким їхні господарі забороняють залишати країну. Він видався мені нещаснішим за сліпого від народження, адже Спа і Бухарест відрізняються, як день і ніч. Він розповів мені про свою коханку, яку там зоставив, і, вихваляючи її, сказав, що вона була прекрасна, наче місяць 72.

Ця історія чудово пасувала Салаберрі, позаяк відвертала увагу від питання про те, чи залишився революційний Париж центром цивілізації, звертаючись натомість до Спа, куди аристократи XVIII століття їздили на води і де французькі еміґранти знайшли притулок після 1789 року. На противагу цьому Східна Європа була землею сліпих, землею ночі і по-дитячому невибагливих метафор. Росіяни і волохи були блаженно «сліпі від народження», адже ніколи не бачили Західної Європи. А ті, хто її бачив, але потім утратив, страждатиме вічно, пригадуючи її ніби прекрасну коханку. Бухарест, як і Будапешт, був світом легендарного замку Тундертен-Тронка — найкращим місцем на світі, для тих, звісно, хто не бачив нічого іншого.

Вже у Будапешті Салаберрі відчув «велике бажання відвідати найвідоміші пам’ятки турецької релігії, мистецтва й звичаїв». Він вважав, що натрапив у Волощині на «перші зразки східних звичаїв», особливо у жіночому одязі. Азійськість Східної Європи від Санкт-Петербурґа до Константинополя визначалася саме через ці начебто східні елементи й «бажання» мандрівника їх розгледіти. У Свіштові, на Дунаї, (86) де тривали османсько-габсбурзькі мирні перемовини, Салаберрі вперше побачив верблюда, що видався йому «ґротескним». За сімдесят п’ять років перед тим леді Мері описала свою першу зустріч з верблюдом як щось «надзвичайне», хоча й додала, що верблюди — «потворні Істоти» 73. Вони були передвісниками Орієнту, що траплялися вже у Східній Європі. Салаберрі, ясна річ, не був сентиментальним орієнталістом, на відміну від леді Мері з її захопленням арабською поезією й турецьким убранням. Перетнувши Балкани від Свіштова до Константинополя верхи, він сподівався найгіршого: чуми, злодіїв, російської та османської армій. По той бік гір він знайшов чудову країну садів, виноградників і троянд, «європейський Ґулістан», духмяний аромат Персії 74.

Леді Мері збиралася вивчати арабську поезію у Белґраді; щойно Салаберрі перетнув Балкани, він одразу відчув аромат Персії. Проте навіть трояндові сади не могли позбавити його дедалі неприємніших вражень від «турецьких звичаїв». Вони супроводжували його щокроку, стаючи надокучливими з наближенням до Константинополя: «Хоч куди кинеш оком у цій землі, усюди зустрічаєш найогиднішу нечистоплотність (mal-propreté)». Було щось красномовне у публікації цього пасажу в 1799 році, саме тоді, коли Наполеон почав війну з турками. «Вони живуть посеред сміття, — писав Салаберрі, — дихаючи чумними міазмами, причину яких слід шукати лише у їхньому жахливому недбальстві» 75. В Адріанополі леді Мері відвідала велику мечеть XVI століття, шедевр архітектора Сінана: «Я одяглася по-турецькому, й мене пропустили без зайвих розмов». На її думку, ця мечеть була «найвеличнішою будівлею, що мені доводилося бачити». А Салаберрі, який вирішив оглянути мечеть у п’ятницю, всередину не пустили, тож він пішов геть, клянучи «імама, правовірних і пророка». На свою втіху, в Константинополі він дізнався, що всі ті мечеті виглядали однаково 76. А його ворожість до турецьких манер проявлялася у постійних згадках про мужолозтво.

Здається, упередженість Салаберрі щодо Сходу збільшувалася «на кожному кроці» його подорожі Східною Європою. Дивно, але таку упередженість він виявляв і щодо Росії, хоча вона до маршруту його мандрів не входила. Попри це, Росію (87) часто згадували «у землях, якими я подорожував», тому до своєї оповіді він навіть додав постскриптум під назвою «Про росіян», заявивши, що вони подібні до турків у своїй жорстокості, недисциплінованості, невігластві, забобонності й фанатизмі, не забувши згадати й про їхню нечистоплотність (mal-propreté). Підбиваючи підсумок, він оголосив їхню цивілізованість «удаваною» (pretendue) 77). Подорожі до Санкт-Петербурґа і Константинополя як маршрути Східною Європою виявилися настільки схожими, що їх можна було накладати один на одного й долати водночас.

У Константинополі Салаберрі усвідомив, що дістався кінця Європи: «Це місто лежить у Європі, за шістсот кроків від Азії» 78. Того дня, коли він нарешті перетнув Босфор і опинився в Азії, він вдався до відповідно розмашистих розмірковувань: «Як може морська затока, не більше чотирьох ліґ завширшки, бути причиною такої зміни у моїх думках? Або, радше, як вона може зробити такими різними дві частини всесвіту, такі близькі й водночас такі несхожі?» Сеґюр вважав, що залишив Європу, коли в’їхав до Польщі, але Салаберрі по-справжньому залишив Європу лише тоді, коли перетнув Босфор. «Коли я дивлюся на Європу, що її тільки-но залишив, й Азію, яка тепер у мене під ногами, мої очі й мій дух сповнює цілком новий захват». І справді, він переміг свою колишню огиду, захоплюючись такими великими азіатами, як Заратустра, Мойсей, Христос і навіть Магомет. Його роздуми про Європу стали менш патетичними, навіть у чомусь зворушливо сентиментальними: «Стрічка моря, завширшки шістсот кроків, розірвала нитку, яку не могли розірвати дев’ятсот ліґ суходолу, — нитку, що пов’язувала мене з моєю країною, з Європою, з моєю епохою» 79. Салаберрі залишив Францію, не знаючи, коли й за яких обставин зможе туди повернутися, тому ця нитка була для нього справді важливою. Йдучи за нею, він колись знайде шлях додому. Він утратив Францію, але знайшов Європу, і зрозумів, що Європа величезна. Під час своєї «подорожі до Константинополя» він мандрував Угорщиною та Волощиною, бачив кентаврів і готентотів, але таки залишався в Європі.

У Константинополі Салаберрі дійшов висновку, що Європа являла собою моральну єдність на основі «подібних (88) пристрастей, смаків, манер, помилок, звичаїв і вад». Він вилучав з цієї єдності турків, бо вони перебували поза «будь-яким порівнянням». Їхня зневага до європейців уже свідчила про моральну нижчість, адже вони навіть не могли її приховати. Салаберрі визнавав, що всі народи (можливо, навіть французи) зверхньо ставляться до інших, «але ця спільна вада приховується або проявляється залежно від більшої або меншої цивілізованості» 80. Справді, ніхто краще за Салаберрі після його мандрівки Східною Європою не знав, що всі грішать зверхністю. Ця подорож навчила його того, що єдність Європи тримається на подібностях і порівняннях, котрі він так вичерпно означив як «більша або менша цивілізованість» (le plus ou moins de civilisation). Ця фраза висловлювала тогочасне просвітницьке розуміння стосунку між Європою Західною та Європою Східною. Проте перші враження від Константинополя, після завершення своєї подорожі, він висловив ще яскравіше: «Ці землі Європи схожі на вироби з криці, краї яких творець забув відшліфувати» 81. Отже, «більша або менша цивілізованість» Європи залежала від шліфування, і, йдучи за своєю провідною ниткою, Салаберрі дістався її невідшліфованих країв.