Розділ ««ВАШ СТАРИЙ РОСІЯНИН З ФЕРНЕЯ»»

У листопаді 1773 року Вольтер написав Катерині про ту роль, яку він і Дідро, котрий перебував тоді у Санкт-Петербурзі, відіграють для Східної Європи, порівняно із роллю Тотта у Константинополі або Буффлера (332) у Польщі. «Ми не дозволяємо взяти себе у полон, як дурні, ми не ліземо до артилерії, в якій ми нічого не тямимо», — пояснював Вольтер. «Ми світські місіонери, які проповідують культ святої Катерини, і можемо похвалитися тим, що наша церква по-справжньому всесвітня». Вольтер ніколи не відділяв культу Катерини від справи Просвітництва у Східній Європі. Однак Дідро, який побував у Санкт-Петербурзі, повернувся із потребою проповідувати для самої Катерини, нехай і посмертно. У «світських місіонерів» місія була, безперечно, подвійна: поклонятися Катерині у Західній Європі й вихваляти успіхи цивілізації в Європі Східній. Перше — справа публічного розголосу, якого легко досягали знаменитості Республіки Листів. Друге мало абстрактніший філософський характер, було задумане на відстані й розвивалося яко фантазія чи фарс. Ті, хто поклоняється Катерині, писав Вольтер, чекають на її хрещення у Константинополі, «в присутності пророка Ґрімма», а Марія-Тереза, яка створила у Відні комісію доброчесності для нагляду за мораллю, могла зробити те саме у Боснії та Сербії 109.

Мабуть, Катерина тоді менше була схильна до цих грайливих домислів, бо якраз у цей час переживала найбільшу внутрішню кризу свого панування — народне повстання на чолі з козаком Пугачовим, котрий проголосив себе ніким іншим, як скинутим і вбитим чоловіком Катерини, Петром III. Дідро, здається, дуже мало знав про ці заворушення у глибині імперії, що приблизно збігалися у часі з його перебуванням у Санкт-Петербурзі. Проте у січні 1774 року Катерина сповістила Вольтера, що якийсь «розбійник з великої дороги» спустошує Оренбурзьку губернію, яку вона назвала землею татар і засланих злочинців, на кшталт тих, якими населяли британські колонії в Америці; ті колонії у 1774 році теж перебували на грані повстання. Щодо Пугачова, то Катерина запевнила Вольтера, що «ця потвора з людським обличчям зовсім не заважає мені насолоджуватися розмовами з Дідро» 110. Вольтер відповів їй у лютому в звичному для нього стилі, згадавши одразу про іншу уявну подорож: «Мадам, лист від 19 січня, яким Ваша Імператорська Величність удостоїла мене, переніс мене думками до Оренбурга і представив мене п. Пугачову; це, мабуть, шевальє де Тотт улаштував весь цей фарс». (333) Знову і знову Східна Європа виявлялася місцем фарсу, де західноєвропейські зайди з багатою уявою вигадували сцени і персонажів. Вольтера дуже вразила розповідь Катерини про Оренбург, на півдні від Уральських гір, куди, на східний кордон континенту, його переніс його дух. Селянська війна під проводом Пугачова справді розгорталася переважно між Уралом і Волгою, тобто на землях, які у XVIII сторіччі все ще вважались Азією, хоча сьогодні це Європа. У 1774 році Пугачов спалив Казань на Волзі, звідки у 1767 році Катерина вітала Вольтера фразою «ось я і в Азії». Так само, як Дідро мріяв про взірцеву область, котра просвітить решту Російської імперії, Вольтер уявляв оренбурзький край найменш цивілізованим тереном, «варварською країною», посилаючись на ту саму модель розвитку. «Ваші промені не можуть проникнути скрізь одночасно», — писав він до Катерини. «Імперія, у дві тисячі ліґ завдовжки, може стати цивілізованою («se police») лише через багато років» 111. Самого Пугачова Вольтер відкидав як звичайнісіньку ляльку, витвір уяви Тотта. Для Вольтера саме культурна географія Східної Європи була ключем до розуміння повстання проти Катерини і проти цивілізації.

У листі до Катерини Вольтер висловлював сподівання, що Дідро зупиниться у нього у Фернеї по дорозі із Санкт-Петербурґа розповісти про зустрічі з Катериною: «Якщо він не з’явиться на березі Женевського озера, я зберусь у дорогу сам, щоб мене поховали на березі Ладозького озера» 112. Насправді він заздрив Дідро, який здійснив реальну подорож до Росії, і в серпні 1774 року Вольтерові тривоги з приводу «байдужості» Катерини щодо нього вилилися в епістолярний протест: «Ваша Імператорська Величність забула про мене заради Дідро, або Ґрімма, або якогось іншого фаворита». Він звинуватив її у невдячності, бо «заради неї він посварився з усіма турками, й от знову — із паном маркізом де Пугачовим». Вольтер вирішив, що «ніколи в житті не полюбить іншої імператриці», і зміг дотримати слова, адже йому було 80 років і жити залишалося ще чотири. Все ж він примирливо підписав листа як «ваш старий росіянин з Фернея». Катерина милостиво запевнила його у своїй прихильності й дружбі і прийняла його відданість у тому ж дусі, в якому він її запропонував: «Ви гарний росіянин». Заспокоївшись, (334) він відповів, що, на жаль, його не буде «у натовпі європейців та азіатів», які поклонятимуться їй того року в Санкт-Петербурзі, але попросив дозволу з’явитися «наступного року або за два роки чи за десять». Замість себе він запропонував ще одного молодого швейцарського інженера, який хотів стати до неї на службу та міг «скласти план Константинополя і перешкодити (contrecarrer) шевальє де Тотту». Хоча насправді війна закінчилася, і Вольтер, безсумнівно, чув про Кучук-Кайнарджійський мир, вона все ще тривала в його уяві. Криза у їхньому листуванні 1774 року була спричинена не лише подорожжю Дідро, але й ущуханням війни, яка розпалювала його уяву та фантазії про імперію у Східній Європі. Географічні назви все ще трапляються у його листах, перемішуючися з відвертою заздрістю до власного протеже, швейцарського інженера: «Ваша Величність не може завадити мені заздрити всім тим, кому двадцять п’ять, які можуть вирушити до Неви чи Босфору і служити Вам головою і руками» 113. Ідея Східної Європи, яка зародилася у його голові на службі в Катерини, переживе їх обох, визначаючи хід історії Європи протягом наступних двох століть.

В останніх листах неподоланна тепер географічна відстань тлумачилась лише як необхідна умова духовного стану Вольтера, що залишався вірним культу святої Катерини. У листі за 1775 рік він писав, що замовив свій портрет, на якому він щось пише перед портретом Катерини. Ця мистецька «фантазія», яка об’єднала їх на одному полотні, мусила нагадувати Катерині про того, хто поклонявся їй, «як квієтисти поклоняються Богові». В останньому листі від 1777 року він назвав її нещодавній кодекс реформ «євангелієм всесвіту» і сподівався, що вона й надалі знає, як вигнати турків з Європи. У своїх останніх словах Вольтер звертався до Східної Європи з молитвою, яка переносила його через увесь континент з Фернея до Санкт-Петербурґа: «Я падаю ниць біля Ваших ніг і ридаю в муках: аллах, аллах, Катерина ресул, аллах» 114. Фарс скінчився. Вольтерове обожнення Катерини живилося культурними зміщеннями і географічними асоціаціями, які породили чільні фантазії їхнього надзвичайно пристрасного та вигадливого листування.