Розділ ««НА ВЕЧЕРЮ ДО СОФІЇ»»

«Мені здається, — писав Вольтер до Катерини У 1766 році, — що якби та інша велика людина, Петро I, осів у м’якішому кліматі, ніж на Ладозькому озері, якби він обрав (302) Київ або якесь інше місто на Півдні, то я неодмінно, незважаючи на свій вік, опинився би біля Ваших ніг». До кінця життя Вольтер насолоджувався такими епістолярними фантазіями про подорож до Катерини. Насправді гадана перепона — холодний північний клімат Санкт-Петербурґа — давала свободу його фантазії і змогу зустрічатися з Катериною в будь-якому куточку Східної Європи. «Тепер усі погляди мусять звернутися до зірки Півночі», — проголосив Вольтер у своєму наступному листі, хоча ніхто завзятіше за нього не намагався підірвати утверджений стереотип про Російську імперію як північний край. Його погляд, як і Катеринині амбіції, блукав із півночі на південь, відкриваючи там терен, який інакше ніж східним не можна було назвати. «Якщо Ви хочете здійснювати дива, писав він у 1767 році, — спробуйте лишень зробити Ваш клімат трохи теплішим». Ішлося не про якесь метеорологічне диво, а радше про географічне переміщення самої Росії: «Коли Ви і розмістите Росію на тридцятому градусі широти замість 60-го, я попрошу Вашого дозволу приїхати туди і дожити там свої останні дні» 45. У Східній Європі навіть міри географічної науки були у розпорядженні просвіченого абсолютизму й примхливої філософії. Якби Петербурґ перемістився з 60-го градуса широти на 30-й, то він би опинився десь поблизу Каїра, а компромісний варіант у 45 градусів був би на широті Криму, де через 20 років, у 1787-му Катерину таки відвідали представники Західної Європи, як-от Сеґюр і принц де Лінь. Але ще задовго до того, у 1773 році, Дідро довів, що навіть шлях до Санкт-Петербурґа був здоланним для літнього філософа.

Катерина підігрувала фантазіям Вольтера про Східну Європу, оповідаючи про власні мандри. Вона шкодувала, що не може чудом змінити клімат у Росії, але пообіцяла висушити навколишні болота, щоб очистити петербурзьке повітря. Кінець кінцем, вона оголосила про свій намір здійснити подорож по Волзі: «І в найменш очікувану мить ви одержите листа, відісланого з якоїсь халупи (bicoque) в Азії». Катерина зверталася до ідеї самого Вольтера про імперію, де «межі Європи та Азії досі розмиті», натякаючи, що він може зненацька почати листуватися з Азією. Вона додержала слова і за два місяці написала йому з Казані: «Ось я і в Азії, яку я хотіла побачити на власні очі» 46. Насправді Казань, (303) розташована на східному березі Волги, належала до Азії лише згідно з гнучкими географічними уявленнями XVIII століття, котрі вже поступалися сучасним поглядам, за якими Казань безумовно належить до Європи. Якщо сама Катерина, перебуваючи в Казані, насолоджувалася певною розмитістю кордонів між Європою та Азією, то що вже казати про її далекого французького кореспондента, який ще гостріше відчував цю географічну лімінальність, адже в «Описі Росії» з «Історії Петра Великого» Вольтер зазначав, що за Азовом «уже ніхто не знає, де закінчується Європа й починається Азія» 47.

Катерина свідомо гралася з Вольтеровою уявою, коли, наприклад, писала йому з Казані про свій намір уніфікувати російські закони: «Прошу вас, уявіть, що вони мають служити в Європі та в Азії: яке величезне розмаїття клімату, народів, звичаїв і навіть поглядів!» Вольтер відповів риторичним запитанням: «Хто б міг подумати у 1700 році, що величний і вишуканий двір буде засновано на краю Фінської затоки?», яким починалася його передмова до «Петра Великого». Тепер, обговорюючи з Катериною її Законодавчу комісію, він розвинув цей погляд. «Я і гадки не мав у 1700 році, що колись Розум, — писав Вольтер, якому в 1700-му було лише 6 років, — прибуде до Москви в особі принцеси, народженої у Німеччині, і що вона збере у великій залі ідоловірців, мусульман, православних, латинян, лютеран, і всі вони стануть її дітьми». Він підкреслював її німецьке походження і теж «у душі» визнав себе її підданцем. Він навіть уявив своє псевдонімне втілення десь у гирлі Волги, на границі між Європою та Азією: «Покійний абат Базен часто казав, що страшенно боїться холоду, але якби він не був таким старим, то осів би десь на південь від Астрахані, аби тішитися життям за Вашими законами» 48. Захоплення Вольтера з приводу Катерининої кодифікації законів було логічним продовженням міфу про Петра, що його він сам кодифікував і де абсолютна влада ставала беззастережним знаряддям цивілізації і просвіти серед народів відсталої Східної Європи. Пітер Ґей у своїй книжці «Політичні погляди Вольтера» зауважив, що Вольтер найочевидніше проявляв свою прихильність до просвіченого самодержавства тоді, коли йшлося про Катерину: «…Доброчинне самодержавство, можливо, недоречне у (304) західних країнах, але цілком підходить країні, населення якої досі існує на майже примітивному рівні» 49.

Від 1768 року Катерина воювала з Польщею і Туреччиною, тож Вольтер віддавався яскравим фантазіям про розширення й консолідацію Східної Європи під владою Розуму, який уособлювала постать німецької принцеси.

З одного боку, вона примушує поляків бути поміркованими і щасливими, наперекір папському нунцієві, з другого — вона, здається, має справу з мусульманами, наперекір Магомету. Ваша Величносте, якщо вони розпочнуть із Вами війну, то дійде до того, про що мріяв колись Петро Великий, тобто до перетворення Константинополя на столицю Російської імперії. Ці варвари заслужили на те, щоб героїня покарала їх за брак пошани, який вони досі виявляли до дам. Зрозуміло, що народ, котрий зневажає всі красні мистецтва і тримає жінок під замком, заслужив винищення. (…) Я прошу дозволу Вашої Величності приїхати і примоститися біля Ваших ніг, провести кілька днів при Вашому дворі, коли його перенесуть до Константинополя, бо я справді вважаю, що якщо колись турків буде вигнано з Європи, то це зроблять росіяни 50.

Тут перший філософ Просвітництва запропонував сучасний підхід до східного питання. Турків слід вигнати з Європи за їхні варварські звичаї та зневагу до мистецтв; вони заслужили покарання, навіть винищення, аби Європа могла повернутися до цивілізації. Тим часом Катерина засвідчила свою відданість науці й цивілізації, зробивши собі щеплення проти віспи та порадивши читати «Кандіда» яко чудовий знеболювальний засіб. Казка завершується щасливо, всі герої зустрічаються у Константинополі, а Катерина з ентузіазмом зреаґувала на фантазію Вольтера, котрий збирався там її відвідати. Вона пообіцяла, «коли він в’їде до Константинополя», подарувати йому грецьке вбрання, підбите «найціннішим сибірським хутром» 51. Ця згадка про моду свідчила, що відкриття й відновлення Східної Європи зачіпало навіть Грецію, яка була частиною того самого східного питання, хоч незабаром еллінізм відсортує спадкоємців стародавньої цивілізації від нащадків тогочасного варварства.

У 1769 році Вольтер був як ніколи переконаний у тому, що (305) турків слід «назавжди прогнати в Азію». У той час як Катерина читала Вольтерового «Кандіда», він читав французький переклад її «Наказу» Законодавчій комісії і стверджував, що цариця перевершила Солона та Лікурга. Під час публічного читання «Наказу», що його Вольтер улаштував у Фернеї, якийсь 16-річний швейцарський хлопець, шести футів на зріст, вигукнув: «Боже мій, як би я хотів бути росіянином!» Вольтер відповів: «Це залежить лише від тебе» і згадав швейцарського секретаря Катерини Франсуа Пікте. Він міг би так само навести приклад самої Катерини. Стати росіянином можна було за власним бажанням чи навіть забаганкою, як і здійснити подорож по Східній Європі тільки у власній уяві. Наразі Вольтер був готовий відіслати замість себе 16-річного хлопця, так само як раніше він відправив вигаданого абата Базена. Цей швейцарець був достатньо молодим, аби витримати суворий ризький клімат, вивчити там німецьку та російську і потім вступити на службу до Катерини у Санкт-Петербурзі. Але уявна мандрівка Вольтера на цьому не завершилась: «Якщо Ваша Величність вирішить, як я сподіваюсь, облаштуватися у Константинополі, він швидко вивчить грецьку, бо турецьку мову слід вигнати з Європи разом із тими, хто нею розмовляє» 52. При цьому Вольтер указує на цілком новочасну ідею Європи, означену на основі мови через протиставлення азійському ареалові орієнтальних мов. Саме в цей час Гердер уже працював над формулюванням зв’язку між мовою і культурою.

У 1769 році Вольтер пильно стежив за успіхами військ Катерини, а його уява чекала на них у кожному закутку Східної Європи. У травні він запитує: «Азов уже у Ваших руках?» і «Ви тепер також володарка Таганрога?». Потім, звернувши свою епістолярну увагу на інші землі, він уявляв царицю «на шляху до Адріанополя». Він вважав це місто гідним «північної законодавиці», незважаючи на те, що Адріанополь жодного стосунку до півночі не мав. Сам Вольтер присвоїв собі роль імператора Йосифа II, уявляючи, що «якби я був молодим римським імператором, мене невдовзі споглядали б Боснія та Сербія, а потім я запросив би Вас на вечерю до Софії чи Філіппополя *».

* Давня назва м. Пловдив (Болгарія). (306)

Очевидно, Вольтер сам приєднувався до завойовницьких фантазій, уявляючи себе повелителем Боснії та Сербії і готуючись побачити Катерину в Болгарії, — «після чого ми по-дружньому все поділимо (nous partagerions)». Дуже важливе тут дієслово «partager» (ділити, ділитися) було вжите за три роки до поділу Польщі — події, яка начебто шокувала всю Європу, зокрема й самого Вольтера. Поки що не було потреби називати конкретні землі, які вони спільно ділитимуть, бо коли на столі лежала ціла Східна Європа від Азова до Константинополя і від Болгарії до Боснії, об’єкт для поділу легко знайшовся би. У кінці листа Вольтер карбував уявні медалі на честь Катерини — «Triomphatrice de l’empire ottoman, et pacificatrice de la Pologne» ** 53.

* «Переможниці Османської імперії та утихомирниці Польщі» (фр.).

У вересні Вольтер назвав перемоги Катерини під Азовом і Таганрогом «перлинами» її корони й гадав, що «Мустафа більше ніколи не зіпсує Вам зачіски». У їхніх листах султан завжди був об’єктом насмішок, а те, що католицька Польща стала союзницею мусульманської Туреччини проти Катерини, на думку Вольтера, «варте італійського фарсу». Однак, по суті, саме двоє учасників листування перетворили простір Східної Європи на фарс, зокрема плануючи спільну вечерю в Софії. Водночас народи Східної Європи були у цій комедії жаданою нагородою, за яку змагалися султан, цариця і підстаркуватий філософ: «Хоч я і немолодий, мене цікавлять ті прекрасні черкески, які дали Вашій Величності клятву вірності і які, безперечно, дають такі ж клятви своїм коханцям. Слава Богу, Мустафа не торкнеться до них» 54. Це й справді фарс.

Однак Вольтер у тому-таки вересневому листі, здається, цілком щиро оголосив про те, що нарешті зважився сам поїхати до Санкт-Петербурґа:

Правда, мені буде 77 років, і в мене не турецьке здоров’я, але я не бачу, хто міг би, за доброї погоди, перешкодити мені вирушити привітати зорю Півночі та проклясти Півмісяць. Наша мадам Жоффрен дуже вдало з’їздила до Варшави, то чому б мені у квітні не здійснити подорож до Санкт-Петербурґа? Я прибуду в червні, а повернуся у вересні, та якщо мені доведеться померти у дорозі, я звелю (307) написати на своїй маленькій могилі: тут спочиває прихильник августійшої Катерини, якому випала честь померти у дорозі, коли він їхав висловити їй свою глибоку пошану 55.

Мадам Жоффрен побувала у Варшаві 1766 року, але Вольтера, радше, спонукала подорож Декарта до Стокгольма, де він помер у 1650 році, гостюючи у королеви Христини. Проте Катерина не потребувала таких кволих гостей, тому, грайливо відповівши на його пропозицію зустрітися у Константинополі й повечеряти у Софії, вона, проте, негайно ж відхилила план його приїзду до Санкт-Петербурґа. Катерина не бажала, аби він вимучував себе «такою довгою і виснажливою подорожжю», бо «її ніщо не розрадить», якщо він підупаде на здоров’ї: «ані я сама, ані вся Європа не вибачать мені» 56.

Відтепер Вольтерове епістолярне захоплення Східною Європою дедалі більше перетворювалось на захмарні фантазії. «Мадам, — заявив він у жовтні, — Ваша імператорська Величність дає мені життя, вбиваючи турків». Він був готовий зіскочити з ліжка «з криком «Аллах, Катаріна!»«і навіть «Те Catharinam laudamus, te Dominam confitemur» *. Сам він ставав її пророком: «Архангел Гавриїл повідомив мені про цілковитий розгром османського війська, про взяття Хотина і показав мені своїм перстом шлях на Ясси». Отож Катерина «помстилася за Європу». І тепер, коли Катерина ставала владаркою (domina), її володіння в Європі, на які вказав своїм перстом архангел, охоплювали серце Східної Європи, тобто Україну і Молдавію. В березні 1770 року, коли весна була вже не за горами, Вольтер не пакував речей у дорогу до Санкт-Петербурґа. Натомість у новому пориві фантазії він почав уявляти свою зустріч уже не з Катериною, а з Петром, «до якого я незабаром висловлю свою пошану в іншому світі». У цьому іншому світі, уявному світі Вольтера, він міг також зустрітися із султаном: «Чому б йому не побувати у Венеції під час карнавалу 1771 року, разом із Кандідом?» 57.

* «Тебе, Катерино, хвалимо, тебе, Владарко, сповідуємо» (лат.). Перефразування католицького похвально-подячного піснеспіву «Тебе, Боже, хвалимо». (308)

Адже саме у Венеції Кандід зустрівся щонайменше із шістьма поваленими монархами, зокрема з одним султаном, двома королями Польщі й одним царем, Іваном VI. Останній у дитячому віці правив Росією декілька місяців протягом 1740–1741 років, але згодом його на руку цариці вбили у в’язниці 1764 року, невдовзі після сходження Катерини на престол. Чим більше східноєвропейських земель Катерина прибирала до рук, тим більше монархів Вольтер готувався вітати на цьому карнавалі повалених і зміщених.

У 1770 році Вольтер, випереджаючи на кілька кроків війська Катерини на Дунаї, відкривав уздовж його берегів східноєвропейські землі.