Розділ ««КОЛИ ЖОРСТОКІ, КОЛИ ЧУДЕРНАЦЬКІ»»

Серед перших вражень Сеґюра від Польщі було «бідне поневолене населення», ознака того, що він — за межами Європи. У Санкт-Петербурзі його засмучувало споглядання «необмеженого деспотизму» і те, що всюди він бачив лише «панів і рабів» 34. Для Казанови та для тих, хто бачив Східну Європу, соціоекономічне «рабство» селян і пояснювалося, і частково виправдовувалося згадками про політичне «рабство» всіх росіян під «деспотичним правлінням» Катерини.

Передусім рабство було мірилом цивілізованості Росії, точніше, мірилом її відсутності, що надихнуло Сеґюра показати наслідки рабства в порівняльному аспекті. Він бачив, як «російський народ животіє у рабстві, наче рослина», (107) проте був до певної міри захищений від голодної смерті, на відміну від деяких «цивілізованих (polices) народів», хай навіть ті були «в тисячу разів щасливіші завдяки своїй свободі». Сеґюр засуджував рабство, але не мав певності, чи воно не було корисне для Росії як для менш цивілізованого народу: «Пани в Росії мають над своїми кріпаками майже необмежену владу, але, правду кажучи, майже всі з них використовують цю владу надзвичайно помірковано; завдяки поступовому пом’якшенню (adoucissement) звичаїв рабство селян дедалі більше нагадуватиме колишню (autrefois) земельну панщину в Європі» 35. Жодної революції, жодного визволення селян не потрібно, якщо російське рабство так подібне до європейської панщини і якщо пом’якшення звичаїв могло поступово зменшити розрив. У такий спосіб Сеґюр фактично визнавав, що Росія — частина Європи, що різні частини континенту перебувають на різних щаблях розвитку, що цивілізація розвивається поступово. Росія не приречена на вічне животіння, в неї є шанс уподібнитися до Європи — щоправда, не сучасної Європи, а феодальної Європи «колишніх» (autrefois) часів.

У Сеґюровій логіці було щось від зачарованого кола: пом’якшення звичаїв могло змінити природу рабства, але самі звичаї були мірилом цивілізованості, поступові якої саме рабство і заважало.

Рабство, в якому перебуває народ, і є справжньою причиною того, що цивілізація розвивається тут так повільно. Кріпак, позбавлений гідності й гордості, принижений майже до рівня тварин, має лише обмежені фізичні потреби; він бажає лише того, що стосується безпосередньо задоволення його сумного існування і виконання всіх обов’язків, покладених на нього паном 36.

Російські селяни, спочатку уподібнені до рослин, а тепер до тварин, не мали внутрішньої потреби цивілізуватися, і Сеґюр міг лише сподіватися на панів з їхньою гідною схвалення «поміркованістю». Він визнавав, що селяни були рабами, але «до них ставилися досить поблажливо». Впродовж п’яти років перебування в Росії він ніколи не чув про випадки «тиранії та жорстокості» 37. Ці заслуги російської феодальної знаті були відгомоном доброчинного просвіщення, яке (108) виправдовувало верховний деспотизм Катерини в очах Західної Європи.

З легкістю, з якою Сеґюр стандартами феодальної Європи міряв відсталість кріпосницької Росії, він також міг скористатися прикладом російського деспотизму, аби засудити сучасну йому Європу. «Всі чужоземці у своїх розповідях, — провадив Сеґюр, — яскраво змальовують сумні наслідки деспотичного правління у росіян, але треба чесно визнати, що в наш час ми не маємо повного права засуджувати самодержавство». Чи не забули ми про Бастилію chez nous (15)? Сеґюр закликав мандрівників бути об’єктивними:

Мораль тут така, що розважливий мандрівник, перш ніж гостро критикувати зауважені вади, мусить обернутися й подивитися, чи не залишив він у своїй власній країні зловживання так само огидні чи сміховинні, як і побачені ним у чужих краях. Картаючи інших, вам, прусси, варто згадати про Шпандау; австрійцям — про Мункач (в Угорщині) та Оломоуц; римлянам — про замок Сент-Анджело; іспанцям — про інквізицію; голландцям — про Батавію; французам — про Каєнну й Бастилію; навіть вам, англійці, про тиранічну експлуатацію моряків; зрештою, всім нам — про торгівлю неграми, яку після стількох революцій, на ганьбу людськості, так тяжко повністю викоренити 38.

У цьому пасажі Сеґюр постає перед нами як ревнитель свободи, виблискуючи орденом Цинцинната. Його палка промова адресована лише до «цивілізованіших народів» Західної Європи — пруссів, австрійців, італійців, іспанців, голландців, французів та англійців. Мункач в Угорщині, Оломоуц у Моравії були місцями ганьби австрійців, так само як Батавія (на Яві) і Каєнна (у Ґвіані) — голландців і французів. Саме Росія змусила мандрівників «обернутися й подивитися» на Західну Європу з усіма її вадами.

Проте ці вади не робили Росію рівнею іншим країнам, і, попри волелюбне обурення Сеґюра, лише підтверджували цю нерівність. Західна Європа залишалася мірилом цивілізованості, (109) на її тлі відсталість Росії не викликала сумнівів; а Росія, своєю чергою, ставала мірилом відсталості для обстеження «цивілізованіших народів». Саме порівняння з Росією виявило в цих народів залишки деспотизму, як-от Бастилія і, передусім, невільництво у вигляді торгівлі чорношкірими рабами. При цьому Сеґюр імпліцитно вписує російське рабство до міжнародного контексту. З одного боку, воно могло згодом досягти стандартів європейського кріпацтва, але з іншого вже самою назвою було пов’язане з чорною работоргівлею, цією «ганьбою людськості». Російських селян продавали й купували, наче чорних африканців. Казанова був зачарований тим, що міг купити дівчину-рабиню в Росії, і уявляв це володіння як екзотичний орієнтальний досвід, але у XVIII столітті білі чоловіки купували рабів по всьому світу. Цікаво, що Сеґюрова мати народилася на Гаїті у багатій французькій креольській родині землевласників, ймовірно рабовласників.

Сеґюр гадав, що російські поміщики були помірковані у ставленні до селян, але як дипломатичний представник Франції він виступав проти тілесних покарань у тих небагатьох випадках, коли жертвами могли стати французи. Якось до Сеґюра прибіг кухар-француз, переляканий і скривджений, «з червоними очима, повними сліз». Із незрозумілої йому причини він щойно дістав сто ударів нагайкою за наказом російського можновладця. Сеґюр був вимушений вимагати «відшкодування», позаяк «я не терпітиму такого ставлення до моїх співвітчизників, захист яких входить до моїх обов’язків». Ця історія мала «сміховинну розв’язку», бо з’ясувалося, що француза побили помилково, сплутавши з російським кухарем, який утік і, можливо, щось украв. Так сталося, що в цій ситуації «удар, призначений для російського кухаря-втікача, впав на спину бідолашного француза» 39. Але Сеґюр не переймався «долею» росіян, і, розмірковуючи про наслідки «іноді жорстокі, іноді чудернацькі» панської влади у Росії, переймався головно її хибним застосуванням до чужоземців. Сеґюр згадав іншу історію, не лише кумедну, а й «трохи божевільну», про чужоземця, банкіра, якому повідомили, що Катерина наказала вичинити його і зробити з нього опудало. На щастя, вчасно з’ясувалося, що імператриця мала на увазі опудало з її песика, який щойно помер і звався так само, як і (110) банкір. Катерина назвала цю сцену «бурлескною» й раділа, що «смішна плутанина» розплуталася. Сеґюр погоджувався, що ситуація була «безсумнівно потішною (plaisant)», але також показувала «долю людей, змушених підкорятися абсолютній волі, хоч би якою абсурдною та була» 40. Соціальні й політичні прояви деспотизму перетворювалися на комедію, бурлеск або абсурд тоді, коли випадково зачіпали прибульців із Західної Європи.

У 1787 році в Києві Сеґюр сподівався представити Катерині свого давнього приятеля від часів американської війни за незалежність маркіза де Лафаєта. Проте Лафаєт затримався у Парижі, де очікував на збори нотаблів, що провістили Велику французьку революцію. А тим часом у Києві Сеґюр піклувався про долю іншого француза, який шукав у нього захисту, втікши зі служби одного російського генерала. Француз вступив до нього на службу у Санкт-Петербурзі й разом з генералом вирушив до його маєтку. Там, «далеко від столиці, сучасний росіянин зник, натомість відродився московит, що ставився до своїх людей, як до рабів». Він бив їх без жодної причини й переслідував француза до Києва, аби завдати дезертиру «зразкову кару». У Санкт-Петербурзі Сеґюр захоплювався, побачивши «внутрішні деталі», за якими в «сучасному росіянинові» можна завжди впізнати «старовинного московита». В Києві він мав нагоду зустрітися з московитом сам на сам. Сеґюр сказав генералові як французький посол: «Я не терпітиму, аби над французом так знущалися». Він не втримався і зазначив, що через багато років цього російського генерала вбив його власний селянин, проломивши йому голову сокирою 41. Для тогочасних мандрівників сокира, звісно, була незмінною ознакою примітивності російських селян.

Сеґюр обурився, коли з французами поводилися ніби з російськими кріпаками, і навіть знав випадки, коли в Росії француженки опинялися в ролі Заїри. Він переповідає історію Марі-Фелісіте Ля Ріш — ані щасливої, ані багатої (16), але «гарненької й уразливої».

Її батько приїхав до Росії керувати мануфактурою. Мануфактура збанкрутувала, (111) і дівчина найнялася служницею у Петербурзі, повторивши долю Річардсонової Памели, опираючись дедалі наполегливішим домаганням російського офіцера, «підлого спокусника». Нарешті той зґвалтував її, а дівчина збожеволіла. Сеґюр бачив її два роки по тому, в шпиталі, досі хвору. «Це болісне видовище ніколи не зникне з моєї пам’яті», — згадує він і забирає з собою ескіз дівчини, «що часто нагадує мені зворушливу Марі та її нещастя». Переживання ситуації, придбання мистецького сувеніра, навіть небезстороння оповідь про «зворушливу Марі» та її «підлого спокусника» зраджували стиль романної форми. Сюжет, за Сеґюром, ґрунтувався на неймовірній помилці: до француженки ставилися, як до російської селянки. Він попереджав про «небезпеки в країні, де кріпацтво переслідує навіть чужоземців, народжених вільними; через недосвідченість і за збігом нещасливих обставин вони наймаються на службу, і їх можуть помилково прийняти за найпригніченішого раба» 42. У країні загального рабства за раба можна прийняти будь-кого, тим більше в Росії, де рабство ґрунтувалося не на расових, а на менш очевидних, класових відмінностях — не таких видимих, як різниця чорної та білої шкіри.

У Кафі в Криму Сеґюр переживає ситуацію, вельми близьку до досвіду Казанови. Тут він був із Катериною та Потьомкіним. Крим, що перебував під владою Османської імперії з XV сторіччя і який Росія захопила лише за чотири роки перед тим — 1783-го, був найорієнтальнішою частиною Східної Європи. Аби «дати загальне уявлення про звичаї в країні, де існує невільництво», Сеґюр переповів історію, що трапилася з ним у Кафі:

Раптово перед моїми очима з’явилася молода жінка, зодягнена à l’asiatique (17), її постать, її хода, її очі, брови та губи — всі ці явлені мені риси незбагненно були подібні до прекрасного образу моєї дружини.

Від подиву я застиг на місці, я не мав певності в тому, чи це не сон. Я на мить подумав, що мадам де Сеґюр приїхала з Франції знайти мене і що хтось ховав її від мене й розіграв цю зустріч: уява працює швидко, і я опинився в країні омани 43.

Сеґюр був далеко від дому і, напевно, дуже сумував за своєю дружиною. Його туга за батьківщиною могла тільки підсилити цю оману. Та все ж «незбагненна подібність» нагадувала йому про те, що навіть перебуваючи у найвіддаленіших землях Європи, він залишається в її межах. Екзотична етнологія Східної Європи могла викликати перед його очима «прекрасний образ» мадам де Сеґюр.

Потьомкін, майстер ілюзій, спостерігав за Сеґюром саме тоді, коли той задивився на прекрасний образ. Коли жінка пройшла, Сеґюр звірився Потьомкіну, і між ними відбувся такий діалог:

— Вона справді так схожа?