Розділ ««ЄВРОПЕЙСЬКИЙ ОРАНҐУТАН»»

Перше враження Фіхте від Варшави було аж ніяк не з приємних: «Передмістя скидається на польське провінційне містечко — хижі замість будинків, на вулицях гній». У центрі він зауважив ті самі разючі контрасти, що впадали в око й іншим мандрівникам XVIII століття: «незліченні церкви та палаци, а між двома розкішними палацами часто виявлялася благенька хатинка, що ось-ось могла завалитися». На тій самій вулиці, де був палац Чарторийських, мешкали лише євреї (lauter Juden). Вигляд готелю не поліпшив його загальної думки про місто: «Я мусив сам собі стелити ліжко. Я поскаржився, але мені сказали, що тут такий звичай». Він вигукував: «Яка жахлива вбиральня!», принагідно зауваживши, що цей готель вважався «одним з найкращих у Варшаві» 22.

Фіхте прожив у Варшаві лише два тижні, а отже, його враження не вирізнялися ані багатством, ані деталями. Натомість Шульц залишив надзвичайно вичерпне (475) зображення міста, базоване не тільки на його короткотривалому побуті 1793 року, а й на кількамісячному варшавському досвіді 1791–1792 років, коли він представляв Мітаву, що в Курляндії (теперішня Єлґава в Латвії), на Чотирирічному сеймі. Його розповідь про Варшаву охоплювала все: від архітектури, церков, готелів і шпиталів до театру, азартних ігор, пікніків і проституції. Фактично образ Варшави XVIII століття виявився настільки повним і живим, що після перевидання книжки за часів нацистської Німеччини 1941 року вона вийшла і в повоєнній Польщі в 1956 році, коли стару Варшаву, цілковито зруйновану 1944 року нацистами, камінь за каменем поволі відбудовували 23. Як і Фіхте, Шульц помічає міські контрасти: «Тож палаци й халупи, князі та жебраки творять духовні й матеріальні підвалини Варшави». Щодо вулиць, то «під час дощу вони залиті потоками сміття, а заходи, яких уживають для їх очищення, не варті згадки». Він радив приїжджим «не зважати на брудний натовп євреїв», але цими словами сам привертав до них увагу. Шульц також згадує про міських повій, пояснивши, що проституція у Варшаві свідчить про «старопольську грубість звичаїв». Він вважав, що «тут аморальні оборудки обох статей вражають кількістю, розмаїттям, відкритістю й тим, що їх усі терплять, а також викличністю, дорожнечею, розпусністю й тією сумішшю безсоромності та жорстокості, з якою, либонь, не може зрівнятися жодна інша велика столиця Європи». Шульц розмістив Варшаву з культурного та географічного погляду на «відстані від вишуканіших європейських країн» 24.

Шульц прибув до Варшави на сейм у вересні 1791 року, а Фіхте на ту мить уже встиг приїхати і поїхати з міста у червні, тож вони побували там у різний час. Хоча сейм засідав з 1788 року, Фіхте не зауважив, що опинився у Варшаві в розпал революції. Тільки за місяць до його прибуття, 3 травня 1791 року, сейм ухвалив конституцію, яку Едмунд Берк вітав іздалеку і яка залишилася поза увагою Фіхте — або через його байдужість до внутрішньої політики Польщі, або через надмірну перейнятість власними справами на кшталт клопотів з жахливою вбиральнею у готелі. Його забудькуватість найбільше вражає тому, що саме тоді Німеччиною (476) прокотилася хвиля симпатії до Польщі. «Berlinische Monatsschrift», у якій 1785 року було надруковано трактат Канта про раси і яку Форстер отримував у Вільно, аби не втрачати зв’язків із Просвітництвом, також хвалила польську конституцію 1791 року тим палкіше, що Польща тимчасово була союзницею Пруссії. Водночас, позаяк за конституцією саксонська Веттінська династія проголошувалася спадкоємицею Станіслава-Авґуста, Саксонія також вихваляла Польщу за «величезний поступ» і «розумну просвіту». Крістіан Фрідріх Шубарт, який у 1774 році надрукував у своїй «Deutsche Chronik» поему «Полонія», оплакуючи її долю після першого поділу, 1791 року вітав конституцію надто вже оптимістично: «Радуйся нині, Полоніє! Твоя ніч освітлена навіки». Шубарт помер того-таки року, не встигнувши розчаруватися у своїх палких сподіваннях; але багато молодих німців пішли його слідами, складаючи поезії про тріумфи й, урешті-решт, трагедії Польщі 1790-х років. Серед них — Йоганн Даніель Фальк, Йоганн Крістіан Ґретчель, Алоїз Вільгельм Шрайбер та Андреас Ґеорґ Ребман, що входили в революційну когорту німецьких поетів, які писали про Польщу у 1790-ті роки, провістивши романтичне зачарування 1830-х років 25.

1794 року в Німеччині, а особливо у Відні, Костюшко став героєм дня; скрізь були його портрети, хоча вони й прославляли його в цікавому написанні — «Kutschiuzky» (Kyчюцький). У німецькому романі «Прочани вісімнадцятого сторіччя», що з’явився у середині десятиліття, Ісус та Іван блукають Польщею та оплакують падіння конституції 1791 року. Ще один німецький роман «Образи польської революції», опублікований у 1797 році, позичав матеріал про Польщу з опису Шульца, але загалом ґрунтувався на «Любовних походеньках шевальє де Фоблаза» Кувре 26. 1790 року у Франції надрукували спогади Мауріція Беньовського, де переповідалися його пригоди від Польщі до Мадаґаскару; німецькою ці спогади переклав сам Ґеорґ Форстер. Незабаром, у 1795 році, Беньовський став героєм однойменної драми Авґуста Фрідріха Коцебу, а в 1800-му — ще й французької опери Франсуа-Адрієна Буальдьє 27.

Ернст Людвіґ Поссельт нарікав 1796 року на поділи, що перетворили Польщу на «старожитність», зробили «історію (477) та географію Європи коротшою на цілий розділ» і знищили державу «після стількох поділів, що майже кожен третій рік потрібно укладати нову мапу». Звісно, німецька громадська думка не була одностайна в симпатіях до Польщі, і, наприклад, нюрнберзькі картографи, спадкоємці Гоманна, особливо квапилися стерти Польщу з мапи Європи. Ґюсефельдова мапа 1794 року завчасно позбавила Польщу окремого кольору, хоча її назву ще друкували. На мапі 1798 року Ґюсефельд прибрав і назву 28.

У 1791 році, під час подорожей Фіхте, у Німеччині було видано вигадані подорожні нотатки німецького мандрівника, який виявляє, що у Варшаві «поляки не знають, що люди можуть думати й відчувати і що знання підносить людину» 29. Саму можливість приписати полякам «нижчий рівень» на шкалі людяності також можна було використати під час цих революційних років і з політичною метою, хоча німецькі автори дозволяли собі таку свободу висловлювань і щодо угорців. У 1792 році, коли націоналістичні настрої начебто далі становили загрозу для влади Габсбурґів в Угорщині, у Франкфурті та Лейпциґу вийшов друком анонімний памфлет. Його автором, можливо, був Леопольд Алоїз Гоффман, який вказував угорцям на їхнє місце за допомоги риторичних формул, що підкреслювали упослідженість Східної Європи. Епіграф нібито походив з німецького перекладу «Міркувань про врядування в Польщі» Руссо: «Я сміюся з тих нікчемних народів, які, розігрівшися після випитого, наважуються говорити про свободу». Навряд чи Руссо так думав про поляків, та і йшлося тут про угорців, — так наче й не мало значення, який з цих народів зневажати. Нікчемний народ, на думку автора, «хоче претендувати на цивілізацію (Kultur)», насмілюється рівнятися до «найпросвіченіших націй», тому його можна порівняти з «чванькуватим дурнем у міщанському житті». Далі він пише, що лише тоді, коли угорцям пощастило потрапити під владу Габсбурґів, люди почали розрізняти слова «Ungar» і «Barbar», угорець і варвар. Хоча угорці і можуть претендувати на те, аби називатися просвіченим народом (Aufgeklärten), їхня політична некерованість «знову засвідчила їхню давню скіфську дикість». Їх можна було легко зарахувати до «менш культивованих націй» або в тому-таки абзаці показати всій (478) Європі як «вічно диких варварів у всій своїй голизні» 30. Культурні стереотипи XVIII сторіччя, які підпорядковували Східну Європу Європі Західній, дозволяли деяким німецьким письменникам революційного десятиріччя зняти Польщу й Угорщину з політичного порядку денного.

Фіхте у Варшаві 1791 року не применшував і не схвалював революцію, що розгорталася перед його очима; він, здається, взагалі її не зауважив. Натомість він надто переймався своїми особистими справами, які несподівано погіршилися. Фіхте прибув до Варшави, аби стати домашнім учителем у шляхетній польській родині, але вже під час першої зустрічі не вельми сподобався родині, й передусім графині. Проблема полягала в тому, що його французька була слабенька, і тому графиня вважала, що він не може бути добрим учителем для її сина. Наприкінці свого подорожнього щоденника Фіхте намалював на графиню злу карикатуру; в її погляді було щось «дике», а в її інтонаціях — щось «вульґарне»; вона заїкалася від «надміру почуттів», використовувала забагато косметики й виглядала «завжди п’яною». Але що він міг вдіяти? Він написав їй листа, звісно, французькою, пояснюючи, що ніколи не приїхав би до Варшави, якби вважав, що від нього очікують чогось більшого за знання латини, історії, географії, математики та посередньої французької. Однак він сподівався, що графиня виявить достатньо великодушності й відшкодує йому «витрачений час, невиконані зобов’язання та витрати на зворотний шлях». А тоді він спробує представити її одному французькому абатові, «що знає французьку досконало» 31. Фіхте втратив місце, задля якого їхав до Варшави, а тут ще польська графиня, з її диким поглядом і грубим тоном, наважилася збиткуватися з його культурного рівня.

У 1780 році, десятьма роками раніше, з’явився грубий французький памфлет «Європейський оранґутан, або Поляк, який він є», означений «методичним дослідженням, котре дістало нагороду в галузі природничої історії 1779 року». Форстерові расові гіпотези про «мавпоподібних негрів» тут, либонь, стали пародією на поляків. З методичною жорстокістю памфлет називав поляка «найгіршим, найнегіднішим, найпідлішим, найгидкішим, найбезчеснішим, найтупішим, найбруднішим, найоблуднішим, найбоягузливішим серед (479) усіх мавп». Спершу така виняткова ворожість приписувалася перу самого Фрідріха, але згодом з’ясувалося, що автором, напевно, був один французький офіцер, розжалуваний з польської армії 32. Звільнити чужоземця зі служби у Польщі означало викликати люту зневагу, і якщо Фіхте ставився до цього спокійніше, то, можливо, тому, що він зробив свою подорож успішною. Не гаючи більше часу у Варшаві, він знайшов корабель, що доставив його Віслою до Ґданська, звідти вирушив морем до Кеніґсберґа. Подорож до Варшави виявилася невдалою, тож він її переосмислив: Варшава стала лише його короткою зупинкою на шляху до Кеніґсберґа й до Канта.

Пізніше Фіхте в листі до приятеля описує свою подорож до Польщі як буденний і випадковий епізод:

Після численних пригод у Сілезії та Польщі, де впродовж трьох тижнів я мандрував за власним розсудом, я прибув до Варшави; будинок, в якому я мав зупинитися, так мені не пасував, що я одразу скористався нагодою і розірвав угоду. Мало не дійшло до суду, але я задовольнився тим, що дозволив відкупитися від себе кількома десятками карбованих дукатів, з якими і мандрував до протилежного краю Польщі, а звідти до Кеніґсберґа — вгадай, заради кого 33.

У такий спосіб цю подорож було наділено сенсом, який міг вгадати будь-хто. Польща просто лежала на шляху, і хоча тут траплялися «пригоди», вони не заслуговували на опис. Невдача Фіхте у Варшаві — лише випадок, він сам домовлявся з графинею, сам розірвав угоду і дав їй нагоду відкупитися. А в листі Фіхте до Канта Польща зникла взагалі. Тепер Фіхте писав, звісно, не французькою, а німецькою: «Я прибув до Кеніґсберґа ліпше пізнати людину, котру шанує вся Європа, але мало хто в Європі любить її так, як я» 34. Він також подав на розгляд Канта філософське есе. Робота сподобалася, і Кант допоміг її опублікувати 1792 року під назвою «Спроба критики будь-якого об’явлення». Отож Фіхте утвердився яко філософ унаслідок подорожі до Польщі, або радше завдяки тому, що вона не вдалася. Він їхав через усю Польщу до філософської слави на східному аванпості німецького Просвітництва. (480) Дорогою він мимохідь зробив кілька антропологічних спостережень стосовно Польщі та Німеччини, підсумувавши їх вигуком — «Боже, яка різниця!».