Розділ ««ЕКОНОМІЧНІ ПОРАДИ»»

Таке ієрархічне впорядкування народів засвідчувало можливість розвитку; і прибічники найважливішої у XVIII столітті економічної течії — фізіократи — виявляли особливий інтерес до Польщі саме у роки її політичної кризи. Так само як за нашого часу, після 1989 року, коли зруйнована кризою польська економіка стала своєрідною лабораторією для перевірки ефективності ринкового капіталізму, і численні чужоземні економісти літали до Варшави з лекціями і порадами, так і два сторіччя тому фізіократи зі своїми протокапіталістичними поглядами використовували тогочасну польську економічну кризу для випробування власних економічних ідей. Франсуа Кене, засновник цієї доктрини й автор «Економічної таблиці» 1758 року, виступав за пріоритет сільського господарства над торгівлею, запровадження вільної торгівлі зерном відповідно до принципу laissez-faire та єдиного земельного податку. Дивлячись на (378) Східну Європу крізь призму таких ідей, фізіократи плекали надії на економічний вплив як у Польщі, так і в Росії. Саме завдяки своїй дисертації «Природний і посутній устрій політичних суспільств», написаній у дусі фізіократичних ідей, Мерсьє 1767 року дістав запрошення до Росії. Того самого року Мірабо-старший, батько відомого революціонера, взявся до організації руху фізіократів, започаткувавши у себе вдома обіди щовівторка, і вже наприкінці року хвалився у листі до Руссо, що його салон відрядив Мерсьє до Росії «з кількома помічниками, щоби вирощувати там економічне законодавство» 87. На них чекали розчарування, але, вочевидь, зверхність Мерсьє була не лише наслідком його характеру, а й наслідком упередженого ставлення до Східної Європи всієї економічної школи, представником якої він був.

Проект фізіократів щодо Польщі також почався у паризькому салоні Мірабо, коли 1767 року там з’явився Іґнацій Массальський, єпископ Віленський. Це був світський клірик та завзятий картяр, котрий цікавився економікою. Він утік до Франції, щоб пересидіти там небезпечну політичну ситуацію на батьківщині, маючи чудові зв’язки із закордоном, зокрема 1771 року мадам Жоффрен улаштувала його небожеві й небозі навчання у Франції, а 1779 року Мірабо допоміг видати ту-таки небогу заміж за самого принца де Ліня 88. У 1767 році Массальський виявив готовність підтримати діяльність фізіократів у Польщі, а відповідним кандидатом на поїздку туди став абат Ніколя Бодо, якому пообіцяли парафію у Литві. 1767 року він також написав трактат у фізіократичному дусі під назвою «Перше знайомство із економічною філософією», що засвідчив його критичний інтерес до питань деспотизму і неволі в Росії та Польщі. Для Бодо економіка була нерозривно пов’язана з проблемами цивілізації Східної Європи: «Що може бути абсурднішим за ідею цивілізування імперії, коли її трудівники залишаться невільниками, прикріпленими до землі?» Тогочасна громадська думка розглядала його подорож до Польщі яко фізіократичний «додаток» до місії Мерсьє в Росії. Часопис «Ephémérides», що його редаґував Бодо, повідомляючи 1768 року про його виїзд, проголосив, що він «бачить у Польщі ниву, гідну його любові до людськості». У Польщі його очікували із занепокоєнням, побоюючись, що, «призвичаєний (379) до приємностей і зручностей Парижа, він, можливо, сприйме життя в Польщі, а тим паче у Литві, як трохи дивне» 89.

Цілком природно, що Бодо у Польщі найбільше цікавило зерно, а його економічна програма загалом полягала у налагодженні експорту польського зерна до Франції. В повідомленні для «Ephémérides» він, по суті, оцінив розвиток сільського господарства Польщі, підрахувавши, що зерна, змарнованого на виготовлення поганого пива та горілки, вистачило б, аби «три роки годувати Французьке королівство». Звісно, інтерес фізіократів до сільського господарства Польщі не був позбавлений колоніального розрахунку, і якщо Польща цілком відповідала теоретичному ідеалові переважно аграрної економіки, то це, крім усього іншого, було вигідне для Франції. Бодо прибув до Литви у розпал війни, страхіття якої Марат, перебуваючи у Ньюкаслі, міг лише уявляти; в кожному разі, їх вистачило, аби завадити втіленню аграрної утопії. Провівши зиму в Литві, Бодо подався до Санкт-Петербурґа, звідки щойно відправили додому Мерсьє. Бодо, завдяки сприянню Фальконе, подарував поему Катерині, сподіваючись заручитися її підтримкою для мирного розв’язання польської кризи, але вона тільки відмахнулася від «бідолашного абатика». За її наказом 1769 року його вислали з Росії за засудження Фрідріхових намірів щодо Польщі 90. До кінця літа він повернувся до Франції, не протримавшись у Східній Європі навіть року.

Але цього було досить, аби Бодо почали вважати авторитетом у польських справах. Він почав писати «Листи про справжнє становище Польщі та про причини її бід», котрі періодично друкувалися протягом 1770–1771 років у часописі «Ephémérides». З’ясувалося, що в Польщі бракує не лише «мистецтв» і «торгівлі», а й навіть «сільського господарства, вартого такої назви», бо там забагато землі гуляє». Також Бодо опублікував «Економічні поради для просвічених громадян Польської республіки щодо збору державних прибутків». Цей твір, написаний у формі епістолярного звернення, переконував поляків, що вони готові сприйняти фізіократичні теорії. Він твердив: «Прямий податок на чистий прибуток від землі пасує вам більше, ніж іншим народам», обґрунтовуючи у такий спосіб претензії фізіократів на польські землі 91. (380)

Як не дивно, не лише Бодо, повернувшись із Польщі, писав яко знавець польських справ, але також Мерсьє, прибувши з Росії, теж знайшов що сказати про Польщу. Одночасно з Бодо він працював над трактатом «Спільна вигода поляків, або Міркування про те, як утихомирити назавжди заворушення у Польщі, вдосконаливши її врядування і примиривши її істинні інтереси з істинними інтересами інших народів». Він також безпосередньо звернувся до поляків, як і Руссо, в дусі політичного схвалення, яке, можливо, зумовлювалося його недавнім вигнанням з Росії. «Шляхетні поляки, підвалини вашого уряду гідні похвали, — проголосив Мерсьє. — Аби їх удосконалити, вам треба зробити лише декілька кроків». Його економічні поради по-дружньому відсилали до «Економічних порад» Бодо і підштовхували встановлення «права власності» та «вільної торгівлі». Навіть сам Руссо, котрий цікавився переважно політикою та культурою, не втримався у «Міркуваннях» від роздумів про економіку; він наголошував на першочерговій важливості сільського господарства, обмежуючи, як і фізіократи, польську економіку аграрним сектором. У дусі утопічних фантазій він переконував поляків у шкідливості фінансів і навіть грошей, звертаючись до них з неприхованою зверхністю: «Добре обробляйте свої поля і не піклуйтеся про решту» 92.

І справді, близько 1770 року чимало інтелектуальних зусиль Франції спрямовувалося на вирішення польських проблем, і ця загальна увага переступала відмінності в політичних чи академічних поглядах. Маблі виступав за радикальніші політичні реформи у Польщі, ніж Руссо, пропонуючи скасувати право вето, конфедерації і виборність короля. На відміну від Руссо і Маблі, Бодо й Мерсьє більше цікавилися економічними питаннями. І все ж погляди цих французів об’єднувало те, що вони присвячували Польщі всю свою інтелектуальну енергію, маючи непоборне бажання писати про польські справи та звертатися до поляків. З тих рукописів, котрі було поширено й опубліковано протягом 1770-1780-х років, видно, що насправді їх призначено для просвіченої західноєвропейської публіки, а їх ідеологічною програмою було французьке Просвітництво. Польща стала всього-на-всього інтелектуальним приводом, для Бодо — (381) міражем гідної «кар’єри», ще привабливішої, ніж Росія, адже вона видавалася доступнішою. Щоби зробити кар’єру в Росії або зробити Росію своєю кар’єрою, треба було листуватися з Катериною чи зустрітися з нею особисто, а до поляків мужніх і шляхетних — можна було звертатися безпосередньо й давати їм загальні поради на будь-яку тему.

Однак проекти фізіократів стосовно Польщі не припинилися одразу ж після поділу. Новий російський посол у Варшаві після 1772 року Отто Маґнус Штакельберґ став найупливовішою людиною в Польщі, що применшувало королівську гідність Станіслава-Авґуста, який сам порівнював посла з римськими проконсулами. Крім того, Штакельберґ був переконаним фізіократом. Ба більше, саме він 1767 року невдало рекомендував Мерсьє Катерині. В 1773 році він повідомив Санкт-Петербурґ про свої наміри щодо Польщі, зокрема про вільну торгівлю, ґарантування власності та «встановлення єдиного земельного податку за системою економістів» 93. Отож усевладний посол Катерини ставився до ідей фізіократів з ентузіазмом, Станіслав-Авґуст — із симпатією, а головою новозаснованої Комісії народної освіти, яку можна вважати за перше Міністерство освіти в Європі, став сам Массальський, віленський єпископ-фізіократ. Хоча освітня реформа була найпершим завданням «Міркувань» Руссо, Массальський не був у близьких стосунках із ним, тому запросив натомість повернутися до Польщі Бодо, аби той узяв участь у роботі комісії. Але Бодо, порадившись із мадам Жоффрен, вирішив, що Польщі йому вже вистачить, і відхилив запрошення. Це місце запопав інший фізіократ — П’єр-Самюель Дюпон де Немур, який разом з Бодо видавав «Ephémérides». До того ж польський князь Адам Чарторийський запропонував саме Дюпонові стати вихователем своєї дитини 94.

Дюпон мав деякі обов’язки при Баденському дворі, але маркграф Карл-Фрідріх, котрий прихильно ставився до фізіократів, написав Мірабо, що Дюпон, безперечно, має вирушити до Польщі, аби не втратити нагоди «зробити безмежне добро цілій великій нації». Сам Дюпон також ставився до ідей фізіократів з надмірною самовпевненістю, про що свідчить його прощальне звернення до салону Мірабо навесні 1774 року. Він проголосив перед своїми колеґами, що для (382) відродження Польщі «було обрано ваших учнів», а отже, «дехто збирається керуватися вашими порадами, дехто прагне бути причетним до цієї академії». Цим безособовим «дехто», котрий потребує поради та прагне бути причетним, була сама Польща, і саме звертаючись до цього безособового «когось», Просвітництво утверджувало власну важливість. «Дехто спонукає мене взяти на себе, — просторікував Дюпон, — честь створення нації за допомоги народної освіти». Таку ж формулу — «створення нації» — французькі інтелектуали прикладали до Петрової Росії, починаючи від панегірика Фонтенеля, а тепер на них чекала така сама творча праця в Польщі. «Мої друзі, мої любі друзі, пролийте кілька сльозин, коли я поїду», — звертався Дюпон до сентиментальних фізіократів, пообіцявши підтримати «честь бути вашим учнем», навіть якщо це означало віддати власне життя за Польщу. Хтось відвезе додому його прах, або «тіло, виснажене дванадцятьма роками праці». Перед самим від’їздом до Польщі його уявлення про те, що на нього чекає, набули ще більшої драматичності:

Я вирушаю до Польщі, аби поринути в порожнечу, майже як Сатана в описі Мільтона, знемагаючи від зусиль так само неймовірних, як і безпорадних. Я вирушаю до краю інтриґ, заздрощів, змов, деспотів, рабів, людей гордих, непостійних, слабких та шалених 95.

Тут Польща виступає як саме пекло, населене розмаїтими демонами, тобто поляками, які і були перешкодами титанічним зусиллям Дюпона «створити націю».

«Знаменитий і довгожданий пан Дюпон нарешті прибув, разом із дружиною та дітьми», — дещо цинічно повідомив у вересні з Варшави колишній єзуїт. Формально Дюпон отримав посаду секретаря Комісії із закордонного листування і розпочав з того, що відхилив плани свого шефа Массальського стосовно парафіяльних шкіл. Його самовпевненість випливала із його західноєвропейського походження і віри в свою інтелектуальну вищість. Усе це відбилося на його проекті створення Польської академії. Він вважав, що ця академія має сприяти перекладам польською мовою найзначніших творів за порадами інших подібних академій Європи. Академія наук у Парижі пропонуватиме класичні роботи з математики, (383) Лондонське королівське товариство оцінюватиме праці з хімії, електрики та фізики, Бернське Економічне товариство дбатиме про аграрні науки. І, нарешті, паризькі фізіократи Мірабо займатимуться питаннями моралі, соціальної економії, політики, публічного права та «рештою». В такий спосіб Англія, Швейцарія й Франція стали сузір’ям вищої західноєвропейської цивілізації, котре освітлювало Польщу, причому Париж фізіократів був його найяскравішою зіркою. Потім Дюпон склав навчальну програму для польських студентів, кульмінацією якої було вивчення творів Кене і Мірабо. Цинічний колишній єзуїт приписував цю програму «запаленням у голові Дюпона» й зауважував, що «жоден тутешній професор не взявся її виконувати» 96.

У Польщі, як і деінде, такі плани було легше вигадати, ніж утілити в життя, тож у жовтні Дюпон уже глибоко розчарувався, написавши до Бадена, що «нас обманули». Він навіть припускав, що Бодо перебільшив можливості Польщі, «пославши мене на службу, якої не хотів для себе». Польські школи він метафорично порівнював із «повітряними замками». Звісно ж, Дюпон звинувачував поляків і жалівся на їхню нецивілізованість і дикість:

Мешканці Польщі дотепер невільники і дикуни, і як же тяжко вивести їх з першого стану, що неминуче провадить до другого! Я зробив з цього приводу кілька постанов, їм аплодують сьогодні, але забудуть завтра, до них звертатимуться, й, можливо, втілять у життя років за сто 97.

Відсталість вимірювалася століттями, хоча сто років було меншою перешкодою, порівняно з п’ятьмастами роками Вольтера, що знадобляться полякам, аби навчитися виготовляти севрську порцеляну.

1774 рік був не лише роком великих надій фізіократів у Польщі, а й роком великих можливостей для них у самій Франції. Коли на престол зійшов молодий Людовик XVI, прем’єр-міністром став славнозвісний Анн-Робер Тюрґо, переконаний фізіократ. Його указ про свободу торгівлі зерном було опубліковано зі вступом самого Дюпона. Ще перед виїздом до Польщі Дюпонові запропонували посаду інтенданта на французькому острові Маврікій в Індійському океані, на (384) схід від Мадаґаскару. Але він обрав Польщу. Вже у Варшаві його наздогнав указ Людовика XVI про призначення до уряду Тюрґо, й він не без приємності погодився. Його «виснажене тіло» поверталося додому, і не після очікуваної дванадцятирічної боротьби, а всього лише після трьох місяців перебування у Польщі. Дорогою він написав з Німеччини листа до старого вісімдесятирічного Кене, котрий доживав останній рік, з характеристикою свого польського досвіду як «тортур», а очікуваного повернення — як «радості». Особливо «виснажливо» було вчити чотирирічного сина Чарторийського, хоч колись саме цей маленький князь стане одним із найвпливовіших польських політиків XIX сторіччя. Крім усього цього, Дюпон висловив Кене свою радість, що повертається до «першої країни Європи», тобто до Франції: «Адже, мій дорогий Учителю, я цілком переконався на власні очі, що французи навіть у нещастях, що сповнюють нас жовчю, були і є першою нацією нашого континенту» 98. Дюпонові враження від Польщі переконали його у вищості Франції, так само як і мадам Жоффрен, повернувшись із Варшави, була щаслива з того, що вона француженка. Тож Фрідріхова зневага до поляків як до «найостаннішого європейського народу» і переконаність Дюпона у першості Франції відображали західноєвропейську філософську концепцію Польщі, яка встановлювала ієрархію народів, міру відсталості і взірець для розвитку.

1776 року Адам Сміт видав у Лондоні «Багатство народів». Він захоплювався фізіократами і разом з ними виступав за свободу торгівлі, проте його економічна теорія капіталізму зробила доктрину фізіократів, з її недалекоглядним наголосом на сільському господарстві, вчорашнім днем. З побіжного зауваження про Польщу у «Багатстві націй» видно, як Сміт уявляв собі економічну ієрархію європейських народів:

Польща, де досі існує феодальна система, сьогодні так само злиденна, як і до відкриття Америки. Проте ціна на зерно зросла в грошовому еквіваленті, а реальна вартість коштовних металів у Польщі впала, як і в інших країнах Європи 99.

Попри те, що для Сміта Польща була відсталою і злиденною, її ціни на зерно та вартість коштовних металів доводили, (385) що вона все-таки залишалася частиною Європи. Коли Сміт намагався визначити економічний рівень Мексики і Перу перед відкриттям Америки, він стверджував, що «в мистецтвах, сільському господарстві й торгівлі їх мешканці були набагато більшими невігласами, ніж сьогоднішні татари України» 100. У такий спосіб «татари України» стали крайньою межею відсталості в Європі. Сміт вважав, що він достатньо компетентний, аби розмірковувати про невігластво «татар України», але чому тоді не козаків України або татар Криму? Саме ця недбала плутанина у відображенні етнічних категорій, це змішування сусідніх земель і народів засвідчують, як непереборно поширювалися у XVIII столітті нові уявлення про Східну Європу.