Розділ ««ОБРАЗ ЦИВІЛІЗАЦІЇ»»

У січні 1787 року Катерина Велика, яку охрестили Клеопатрою Півночі, вирушає із Санкт-Петербурґа у подорож імперією, аби, перетнувши Європу від Балтійського до Чорного моря, відвідати щойно приєднаний Крим. «Скрізь люди запевняли мене, що моя подорож буде повна перепон і незручностей, — пригадувала вона згодом. — Мене хотіли залякати виснажливим маршрутом, безводними пустелями, нездоровим кліматом». Так само, як і леді Крейвен, царицю відраджували від подорожі до Криму, але імперія належала їй, і, знов-таки, як і леді Крейвен, ба навіть ще більшою мірою, Катерина прагнула пригод: «Перечити мені — лише розпалювати мене» 98. Вона взяла із собою представників західноєвропейських держав при її дворі як офіційних свідків свого переможного походу — послів Англії, Австрії та Франції. Останнім був граф де Сеґюр.

«Звістка про цю велику подорож, очікування якої так сильно розпалювало нашу цікавість, — писав Сеґюр, — здавалося, лягла на наші плечі тоді, коли ми вже от-от мали в неї вирушити; можна сказати, що це було передчуття затяжних бурь і жахливих революцій, що не змусять довго на себе чекати». Можливо, поїздка до Криму відвертала його увагу від поглиблення політичної кризи у Франції та наближення революції. Очевидно, однією з причин тривожного очікування початку подорожі було те, що Петербурґ здавався Сеґюрові набагато ближчим до його дому, аніж Крим, а ще він побоювався, що перерветься листування, і це позбавить його «новин про мою дружину, моїх дітей, мого батька, мій уряд». Хай там як, а супроводжувати Катерину було його службовим обов’язком, і «наш сум був лише маленькою хмаринкою», що «зникла наче нічне марево» 99. Подорож невдовзі принесе йому нові марева, які не розвіюватимуться навіть при світлі дня.

Сеґюр попередив читачів, аби не очікували на звичайний травелоґ у просвітницькому дусі, що він сам не сподівається «побачити місцевість і людей у їхньому природному стані», так само як не можна зрозуміти «звичаїв наших сіл, побачивши їх лише в опері». Справді, оперне життя французьких селян можна було побачити навіть у Москві, адже Вільям (195) Кокс 1778 року відвідав у Московському дитячому притулку постановку пасторальної опери «Сільський чарівник» Жан-Жака Руссо в російському перекладі. Подорож до Криму 1787 року постане такою ж епічною виставою просто неба, таким собі оперним дійством.

Ілюзія майже завжди привабливіша за дійсність, і не лишається сумнівів, що та чарівна панорама, яку щокроку пропонували Катерині II і яку я намагатимуся стисло описати, через свою новизну багато кому видасться цікавішою, ніж часом корисніші з інших поглядів описи, пропоновані відомими вченими, які подорожували всюди та філософськи осмислили всі простори Росії, що так недавно постала з темряви неуцтва (ténèbres), аби блискавично стати такою могутньою й велетенською завдяки своєму першому злетові (essor) до цивілізації 100.

Ілюзія стане засадничим словом Сеґюра, котрий намагатиметься змалювати чарівну панораму Росії, яку він бачив разом із Катериною. Він усвідомлював, що не дасть «філософських» подорожніх свідчень на кшталт тих, за допомоги яких його філософічне століття намагалося пізнати Росію, але натякав, що фантастична оповідь може навіть ліпше відповідати фантастичному злетові Росії з темряви неуцтва до цивілізації.

Ця подорож відрізнялася від інших мандрівок іще й тим, що хоча, за офіційною версією, двір Катерини подорожував Росією, насправді саме він і був «об’єктом загальної цікавості», ба більше — «справжньою виставою». «Міркування», такі важливі для мандрівника XVIII століття, тут тонули у «невпинному гаморі добровільних чи вимушених бурхливих вітань» натовпу, який збирався обабіч дороги. До «загальної цікавості» російського натовпу долучився захват цілої Європи, що стежила за повідомленнями преси про просування Катерини. Посли надсилали звістки до своїх дворів, а Сеґюр запропонував власні спостереження читачам наступного покоління як досі «вельми цікаві завдяки своїй новизні». Він пишався тим, що став «свідком… цієї надзвичайної подорожі, що привернула увагу Європи». Ніхто цього не усвідомлював краще за саму Катерину. Сеґюр пригадував, (196) що «ми розмовляли про всі ті здогади, які постають в Європі у зв’язку з цією подорожжю». Як і у випадку з Вольтеровим «Карлом XII», під Європою, котра спостерігала та висловлювала здогади, розумілася Західна Європа. Самі мандрівники почувалися так, наче вони залишили Європу позаду, поринувши у фантазії про Схід, і були впевнені, що читачам, які спостерігають за ними здалеку, їхня подорож видаватиметься напрочуд «східною». Відтоді як до Катерини у Херсоні приєднався Йосиф II, «ми вдавали, нібито люди всюди уявляють, що вони з імператором збираються завоювати Туреччину, Персію, можливо навіть Індію та Японію» 101. Це була складна химерна конструкція, в якій мандрівники самі уявляли те, що Західна Європа, своєю чергою, уявляла про їхні мандри Східною Європою. Прикметно, що ці мандри одразу перетворювалися на завойовницькі фантазії, передовсім фантазії про Схід.

Вибравшись із Санкт-Петербурґа у січні, мандрівники загорталися від холоду у ведмежі шкури. Довгі зимові північні ночі перемагало видовищне штучне світло:

Завдяки східній розкоші нам не бракувало світла, що розсіювало темряву (ténèbres): зовсім близько одне до одного, обабіч дороги, височіли величезні запалені смолоскипи з ялин, кипарисів, беріз і сосен, тож ми подорожували дорогою вогню, яскравішого за сонячне світло. Здавалося, що гордовита самодержиця Півночі посеред глупої ночі забажала та наказала: «Хай буде світло» 102.

Саме палаючі дерева стали першим чарівним «східним» ефектом подорожі: перемога дня над ніччю уособлювала вихід Росії з ténèbres на денне світло цивілізації. Не менше див траплялося й за денного світла, коли засніжені поля виблискували «розкішно, наче кришталь і діаманти». Хоча подорож водою (власне Дніпром) мала початися аж у Києві, уява Сеґюра завчасно перетворила зимове поле на «замерзле море», а сани на «флотилію легких човнів». Селяни із обмерзлими бородами збиралися подивитися на мандрівників, які зупинялися у заздалегідь приготованих маленьких палациках уздовж шляху, зведених «немов казковими чарами» (féerie). Там, розлігшись на диванних подушках, недосяжні (197) «для суворого клімату та злиденної землі», вони насолоджувалися «добірними винами» та «рідкісними фруктами», а також розвагами, що їх завжди привносить до кожного товариства чарівна жінка, «хай навіть і деспотична цариця» 103.

За таких обставин Катерина могла впевнено дражнити Сеґюра французьким образом Росії: «Закладаюся, графе, що ось саме зараз ваші чарівні пані, ваше вишукане панство та ваші мудреці у Парижі щиро вам співчувають, що ви подорожуєте країною ведмедів, батьківщиною варварів разом із набридливою царицею» 104. І хоча Сеґюр тактовно нагадав їй, як нею захоплювався Вольтер, уже десять років покійний, він усе-таки знав, що Катерина свідома того, скільки ще людей, «а надто у Франції і в Парижі», досі вважають Росію «азійською країною, бідною, потонулою в невігластві, темряві (ténèbres) та варварстві», плутаючи «нову європейську Росію із сільською та азійською Московією» 105. Та і як він міг того не знати, коли саме такий образ Росії подавав у власних спогадах, призначених для прийдешніх поколінь! Однак на шляху до Криму Катерина та її французький посол могли добродушно з цього кепкувати, позаяк їхня подорож не заперечувала, а радше сміливо драматизувала французький погляд на Східну Європу. Німкеня за походженням, Катерина сама дуже добре відчувала ідею східного варварства Росії, яке виправдовувало її просвічений деспотизм. Тепер вона збиралася захопити Крим, а разом із ним саму ідею «орієнтальної» Східної Європи. Цю подорож, від самого початку прикрашену східними ефектами, й було задумано як демонстрацію її влади над ведмедями та варварами. Тож коли уява Західної Європи була готова сприйняти Крим, Катерина пропонувала його чарівним пані Парижа, попри те, що сама його привласнила.

У Смоленську мандрівники нарешті дісталися Дніпра і почали думати про довгий шлях, який ця ріка долає до Чорного моря і який їм самим доведеться здолати. У Смоленську відбувся великий бал на честь Катерини, під час якого Сеґюр зауважив, що хоча тут, як і в Петербурзі, «на поверхні лежить образ цивілізації, але під цією тонкою шкуркою уважний спостерігач усе ще легко добачить стару Московію» 106. Очевидно, цивілізація не була тим «рідкісним плодом», (198) який можна очистити та спожити у Росії. Сеґюрові Смоленськ видався «надзвичайно мальовничим», але згодом, коли він писав свої спогади, йому пригадалася лише картина міста у вогні, коли воно капітулювало перед Наполеоном — картина гірких плодів завоювання. У лютому Катерина прибула до Києва, де все товариство мало чекати три місяці до весни, допоки не скресне крига і можна буде плисти Дніпром. Сеґюр повідомив, що назва міста має сарматське походження, що колись його захопили кримські татари, а також воно належало Польщі. Тож завдяки цим давнім і сучасним асоціаціям Київ однозначно був Східною Європою. З погляду архітектури місто виглядало як «химерне поєднання величних руїн та жалюгідних халуп» 107. Етнічно Київ виявився не менш чудернацькою сумішшю, бо серед тих, хто вийшов зустрічати Катерину, були і «славнозвісні козаки з Дону, багато одягнені à l’asiatique *», відомі, зокрема, своєю «недисциплінованістю», і татари «колись господарі Росії, а нині скромні й покірні волі жінки». Також були кочові киргизькі племена і «ті дикі калмики, справжні гуни, чия потворність колись так нажахала Європу». Страхіття Східної Європи, упокорені та перетворені на колоритну розвагу для мандрівників, відійшли у минуле. Уже знайома формула контрасту й мішанини, що так добре прислужилася Сеґюрові в Москві та Петербурзі, тут набувала п’янкого присмаку фантазії: «Все це виглядало як чарівний театр, де, здавалося, перемішано та поєднано старовину із сучасністю, цивілізацію із варварством, — найпікантніший контраст найрозмаїтіших і суперечливих звичаїв, постатей і костюмів» 108. Ця пікантність розпалювала фантазію, тому Сеґюр жив у Києві «наче російський боярин» або — якщо зробити фантазію питомо київською — «як один з нащадків Рюрика та Володимира» 109. Він пригадував, що колись, на шляху до Росії, він мав нагоду грати роль польського воєводи. Отже, дуже ймовірно, що у Криму він легко зіграє роль паші, який розлігся на своєму дивані.

* На азійський манер (фр.).

У Києві до них приєднався чоловік, що став душею всієї компанії, — відомий своїм шармом Шарль-Жозеф принц де Лінь, чиї оповідання ще багато років по тому підтримували в (199) Європі розмови про кримську подорож. Він походив із Брюсселя, але його культурні та політичні симпатії належали почасти Франції, почасти Габсбурґам. Якийсь час він жив у Польщі, і його навіть розглядали як кандидата на трон, але тепер Катерина привернула його фантазію, не тільки запросивши до Криму, але й подарувавши землі на півострові, саме там, де Іфігенія начебто була жрицею Артеміди. Сеґюр радів, що принц буде їхнім супутником, переконаний, що «завдяки своїй багатій уяві» той «пожвавить навіть найпрохолодніше товариство». І правда, щойно принц з’явився у Києві, «тепло» його присутності справило дивовижний вплив: «Нам одразу здалося, що сувора зима пом’якшала, а радісна весна вже осьось прийде» 110. Крига почала танути, і першого травня човни спустили на воду.

Як виявилося, серед супутників цариці у Києві немає Потьомкіна. Подейкували, що він готує «розкішне видовище» на шляху вздовж ріки. Тепер нарешті вони могли з човнів оглянути справу його рук і відчути феномен Потьомкіна.

Міста, села, маєтки, іноді селянські халупи було так прикрашено та заховано за тріумфальними арками, гірляндами квітів, добірними архітектурними декораціями, що їхній вигляд доводив ілюзію до межі, перетворюючи їх на наших очах на розкішні міста, блискавично збудовані палаци та створені чародійною силою сади 111.

Із самого початку це була подорож по ілюзіях, — це слово постійно виринає у кожному описі. Тут відкривалася ідеальна ілюзорна перспектива, адже мандрівники, які споглядали Росію зі своїх човнів, просто на воді, не могли зазирнути за фасади будинків у стилі рококо. Принц де Лінь, оглядаючи «тканини, мережива, орнаменти, гірлянди», цинічно припустив, що їх, напевно, «куплено в розкішних крамницях на вулиці Сен-Оноре» 112. Саме стиль рококо, що підніс Париж мадам де Помпадур на вершини смаку, вишуканості та цивілізації, тепер примирив кричущі «контрасти» Східної Європи, перетворивши сільські халупи на палаци, а «потьомкінські села» на міста. Всі ці ілюзорні перетворення на шляху Катерини до Криму вказували на найбільшу ілюзію — ілюзію цивілізації. (200)

Напередодні відплиття з Києва Сеґюр довідався, що у Франції скликано асамблею нотаблів, а це давало змогу сподіватися на політичні та фінансові реформи. Як французький посол, він чув зусібіч привітання: «Щасливі дні, що ніколи не вернуться! Що за наївні ілюзії оточували нас!» 113. Озираючись у своїх спогадах на часи революції та терору, Сеґюр міг згадувати ілюзії 1787 року, коли такі люди, як він, ще вірили водночас у цивілізоване реформування Європи Західної та цивілізування Європи Східної.

Декорації на Дніпрі були не лише архітектурними, тут з’являлися й люди — народи, що досі чекали, аби чар цивілізації перетворив їх. «У повітрі лунали звуки мелодійної музики, що долинала з наших човнів, — писав Сеґюр. — Розмаїте вбрання глядачів уздовж берега постійно змінювало яскраві та зворушливі сценки». І справді, все це скидалося на оперу, в якій багато барвистого одягу й музики. Вбрання особливо «розпалювало уяву». Всі вітали Катерину з тим, що їй пощастило «пом’якшити звичаї (її підданців), донедавна такі грубі та незугарні», та висловлювали надії, що вона досягне такого самого успіху з «дикими племенами, які і далі замешкували найвіддаленіші закапелки її імперії». Катерина уявляла їх у шатрах, з їхніми стадами, без жодних турбот і бажань, і питала себе: «Чи я не зіпсую їх, прагнучи цивілізувати?» Це був усього лише вдаваний сентименталізм у стилі Руссо, бо коли цариця із супутниками минали землі запорожців, які Вольтер пів століття тому називав дивним краєм розбійників та горлорізів, Сеґюр дістав нагоду добре зрозуміти, як саме сентиментальна цариця цивілізувала дикунів: «Катерина II, нарешті зруйнувавши цю дивну республіку, розмістила на їхній території кілька реґулярних козацьких полків» 114. Достеменно так, як і передбачав Вольтер: саме військова дисципліна принесла благословення цивілізації. А може, все було якраз навпаки? Тепер розмаїтим убранням, яке так збуджувало уяву мандрівників, виявилися яскраві однострої, однострої ілюзорної цивілізації, що були частиною видовища.

Сеґюр уявляв мапу, на якій цивілізація загнала «стародавні орди гунів, киргизів і татар» у глухий кут, обмежуючи їхнє грабіжництво щораз меншою територією: «Протягом довгого часу вони, завдяки кочовому життю, завоюванням і (201) спустошенням, наганяли жах на світ, але цей світ, уже цивілізований, залюднений, озброєний, просвічений, відібрав у них саму можливість завоювання». Цей світ був Європою, а подорож Катерини до Криму освітлювала останній закапелок Європи, де ці «стародавні орди» затрималися, але цивілізація та просвіта були готові витурити їх з Європи, «зіпсувати» та загнати у полки. У Кременчуці мандрівників зустріли «видовищем» військових маневрів, під час яких «козаки галасували зі списами у руках». Про назву Кременчука принц де Лінь писав, що вона «не вельми поетична», хоча Моцартові, напевно, сподобалась би, до того ж Потьомкін, цей імпресаріо, прикрасив її поезією козацького галасу. Сеґюр належно оцінив «уяву» Потьомкіна під час подальшого просування на південь: «Він знав, — завдяки якомусь чудесному вмінню, — як боротися з усіма перепонами, долати природу, зрізати шлях, прикрашати злидні, обманювати зір (tromper l’oeil), приховуючи одноманітність піщаних рівнин». І човни чомусь зупинялися лише у «мальовничих місцях». Стада і селяни «оживляли» й «пожвавлювали» береги, тоді як до імперської флотилії підпливали маленькі човники з хлопчиками та дівчатками, які співали «сільських мелодій» 115. Блискуча перемога Потьомкіна над природою була пародією на роботу цивілізації, поданою як «омана зору» (tromper l’oeil). Проте ніхто не відчував омани. Сеґюр знав, що козацький галас та селянські мелодії були лише звуковими ефектами, а «потьомкінські села» — лише фасадами. Вислідом цієї подорожі стане легенда про Східну Європу як про землю ілюзії, але ілюзії, за лаштунки якої західноєвропеєць може легко проникнути.