Розділ ««РЕСПУБЛІКА СХОДУ»»

У 1801 році, на початку нового століття, Вільям Коббетт в Англії надрукував у своїй газеті «The Porcupine» низку відкритих листів до міністра зовнішніх справ, яким тоді був лорд Гоксбері, майбутній лорд Ліверпуль. У своїх листах Коббетт засуджував перемовини про мир між Англією й Наполеоном, що на той час відбувалися в Ам’єні. Закриття європейського континенту для Англії та панування там Наполеона загострили Коббеттове бачення обрисів Європи. Він з надією вдивлявся на схід, шукаючи країн, непідвладних Наполеонові. Але й там не знаходив міжнародної підтримки для Англії:

Які політичні стосунки у нас можуть бути з країнами, розташованими за Німаном і Борисфеном? Ми підтримуємо зв’язки з цими країнами через Ригу, так само як зв’язки з Китаєм підтримуємо через Кантон. Чи не правда тоді, що найкращу половину Європи підкорила Франція, а друга половина тепер лежить біля її ніг 129.

У цьому надзвичайному фраґменті Коббетт підсумував конструювання Східної Європи у XVIII столітті й указав на його наслідки у XIX і XX століттях. Уявлення про неймовірно далекий край за Німаном і Дніпром перегукувалося з поглядом Берка, який дивився на Польщу ніби крізь телескоп, вважаючи її «країною на Місяці». Самоочевидну відповідь на запитання — «які політичні стосунки у нас можуть бути?» незабаром дав Наполеон, вторгшись 1812 року до Росії.

Коли Коббетт провів аналогію між Китаєм і країнами, що лежать за Німаном і Дніпром, він використав часто повторюваний просвітителями опис Східної Європи як «Сходу Європи». Рига для нього була точкою перетину кордону, так само як і для Дідро на шляху до Санкт-Петербурґа. У XX столітті Рига, столиця Латвії, стала головним пунктом, звідки американські дипломати, вкупі з молодим Джорджем Кеннаном, повідомляли про події в післяреволюційній Радянській Росії: (399)

Старий Петербурґ був тепер, звісно, мертвий, або майже мертвий, у будь-якому разі недоступний для людей із Заходу. Але Рига досі жива. Це один із тих випадків, коли копія пережила ориґінал. Тому жити в Ризі з багатьох поглядів означало жити у царській Росії. (…) Під нами, у мокрій від дощу гавані, чути гудки паровозів і стукіт зношених ширококолійних товарних вагонів, що завершували свій місячний шлях до доків бозна-звідки, з просторих глибин Росії 130.

Кеннан та американські дипломати свідомо зберігали уявлення про тяглість між царською Росією та Радянським Союзом; але водночас можна відзначити й дивну тяглість поглядів у спогадах Елізабет Віже-Лебрен, де глибин Росії «наша сучасна цивілізація ще не дісталася», і в мемуарах самого Кеннана, який позначив ту саму територію як «бозна-звідки».

Коббетт говорив про принципову різницю між «найкращою половиною Європи» й «іншою половиною», що також означувалася як «землі за Німаном і Борисфеном». У висновку до цього листа він проводив лінію вздовж континенту, яка ще більше увиразнювала той поділ: «Європа, мій пане, закрита для нас; від Риги до Трієста ми можемо дістатися до неї лише через Францію» 131. Лінія від Риги до Трієста позначала історичний поділ Європи до і після 1801 року. 1772 року Вольтер прославляв «творення нового всесвіту» від Архангельська до Борисфена, а 1773 року вітав Катерину з тим, що вона «розплутала весь той хаос» — від Ґданська до гирла Дунаю. Простір, який уявляв Вольтер від Балтики до Чорного моря, приблизно збігався з тим, що його накреслив Коббетт, — від Балтики до Адріатики. Проте до XVIII сторіччя жоден з них не сприймався як внутрішньо пов’язане географічне угруповання земель і народів. Лише тоді Рюльєр або Сеґюр змогли писати про «європейський схід» або «Схід Європи», а де Сад вигадувати проект європейської «Республіки Сходу». Ось так винаходили Східну Європу. У XX столітті Джордж Кеннан легко робив узагальнення про «незрозумілий інтелект», із яким він зіткнувся у «країнах на схід від Вісли та Дунаю». Саме там був простір Вольтерового «хаосу» — від Ґданська до Дунаю 132. 1946 року Черчилль описав залізну завісу «від Щеціна на Балтиці до Трієста на Адріатиці», проголосивши нову (400) епоху міжнародних відносин. Але лінія, яку провів Черчилль, була зовсім не нова, адже подібну лінію, що починалася на Балтиці, пропонував у 1773 році Вольтер, а також Коббетт у 1801-му, закінчуючи її в Трієсті. Залізна завіса XX сторіччя опустилася саме там, де епоха Просвітництва провела кордон між Західною й Східною Європами, щоправда, повісивши завісу культурну, зроблену не із заліза, а з набагато тоншої матерії.