Розділ «3. СИЛЬВЕСТОР ГОГОЦЬКИЙ ЯК ІСТОРИК ФІЛООФІЇ»

Вихованець Подільської духовної семінарії, С. Гогоцький (1813—1889) виріс у високоосвіченій родині українського духівництва. Його батько, С. Гогоцький, будучи студентом богословського курсу Києво-Могилянської академії, читав у ній курс давньоєврейської мови. По закінченні духовної семінарії — магістр VIII курсу Київської духовної академії (1833—1837). Бакалавр німецької мови в 1843 p., він переходить на кафедру філософії, а в 1847 р. стає доцентом філософії Університету Св. Володимира. З 1851 р. С. Гогоцький — професор філософії університету, де працював все своє життя, створивши ряд значних праць з історії філософії. Доктор філософії з 1851 р. Серед праць С. Гогоцького найбільш відомі такі: "Слово о прогрессе". — К., 1863; "Философский лексикон". — К., 1857—1873. — Т. 1—4; "Введение в историю философии". — К., 1871; "Краткое обозрение педагогики". — К., 1882; "Философия XVII и XVIII веков в сравнении с философией XIX века и отношение той и другой к образованию". — К., 1878—1884. — Вып. 1—3. У названих працях він послідовно проводив засвоєну українською академічною філософією ідею історизму, обстоюючи новий тип філософствування на основі засвоєння нових досягнень західноєвропейської філософської думки.

Свої погляди С. Гогоцький називав теїстичними, а саму філософію розглядав як умоглядно-моральну науку, неперервний процес зусиль думки піднести до єдності і чіткого усвідомлення того, що дане в різних формах нашої свідомості і життя. Як така вона є вищою формою людської свідомості до осмислення тих чи інших стихій, з яких складаються першозбудження в кожній живій істоті. Виникнення філософії С. Гогоцький пов'язував з активністю свідомості, інстинктом самодіяльності людини, який властивий її внутрішній природі. На нижчих ступенях внутрішнього життя цей інстинкт проявляється не усвідомлюючи законів відповідності промислів, постає довільною грою образів і уявлень. Оскільки внутрішньому життю людини постійно властиве гадання причини при вигляді явищ і мисленне сходження до безконечного і вічного при вигляді границь і обмежень, то на перших ступенях ще нерозвинута думка втілює причини явищ і ідею безконечності тільки в образах, взятих з того ж світу явищ. "Тільки там, — зазначав С. Гогоцький, — де наявна самосвідомість думки перед зовнішнім світом, визначається і її відношення до нього, тільки там утверджується начало і можливість тієї вищої і багатоманітної науки, яку ми називаємо філософією" (Гогоцкий С. С. Введение в историю философии. — К., 1871. — С. 33).

Залежно від постановки і розв'язання конкретних проблем філософія як процес науки, а точніше процес знання, постає логікою, коли ми звертаємося до мисленої та пізнавальної діяльності; метафізикою — при зверненні до предметного світу; фізикою — коли ми розглядаємо природу, фізичний світ. І як би ми не розширювали чи звужували завдання філософії, як би не критикували чи звеличували її значення, завдання її стосуються найвищих основ та форм пізнання і життя, а подібне дослідження завжди матиме справу з двома відношеннями, сторонами їх — суб'єктом, який пізнає і діє, та об'єктом, від якого суб'єкт отримує віщування і на який він впливає. Пояснення співвідношення між цими двома сторонами життя і знання, загальних начал і основ його є докорінним завданням і зерном філософії.

Філософію С. Гогоцький розглядав у стані постійного розвитку, під яким розумів поступове здійснення або перехід в явище будь-якої можливості, що передує розвитку. Вона не може бути поясненою на основі лише причинного зв'язку речей, оскільки пропонує і мету, яка внутрішньо властива істотам, які розвиваються, і править всіма її проявами. Цьому розвитку, як стверджує Гогоцький, притаманні не лише зміна і не просто перебування серед того, що змінюється, а й послідовність, поступовість змін, спрямованість і здійснення певного родового життя, властивого системам, що розвиваються.

З поняттям "розвитку" Гогоцький пов'язує поняття "історія", розглядаючи саму історію як досягнення морального світу, який завершує розвиток світу фізичного, і зі своєї вершини, своїм цвітом і плодом дає сенс і дух безмежній масі фізичної природи. Без цієї моральності, яка усвідомлює свою мету і свої цілі, призначення всієї природи, фізичний світ був би, як тулуб без серця і голови. "В історичному житті, — стверджує Гогоцький, — кожне покоління здійснює свою справу в даному йому запасі сил, незалежно від його бачення і свавілля, і однак водночас кожне покоління використовує свідомі зусилля до самоосвіти і самовдосконалення. Це показує, що в історії зчеплення історичних явищ узгоджує причинний хід речей з ходом їх доцільності і планоподібності, тобто в історії повторюється в широких розмірах те ж саме, що у розвитку кожної людини — перехід від даного і пасивного стану моральних сил до самосвідомості і самодіяльності" (Там же. — С. 36—37). Ключ до історії він вбачає в глибинах моралі та релігії, самосвідомості та почуттів.

На основі наведеного вище розуміння філософії, змісту історії С. Гогоцький робить висновок про те, що історія філософії відображає в собі і дає значно більше, ніж інша історія людського життя, а саме: суттєву властивість розвитку внутрішнього життя свідомості істоти на основі ідеї розвитку, яка властива духові. В історії філософії має відбиватись не просто послідовність її напрямів, а й послідовність розвитку певної системи знання і самосвідомості, де, рухаючись вперед, історія філософії йде неперервно і вглибину, своїм прагненням до кінця вона звертається до свого початку. При цьому історія філософії аж ніяк не зводиться до помилок і гіпотез, хоча і вони вносять певні моменти у зміст розвитку філософської думки.

Основними методами дослідження історико-філософського процесу С. Гогоцький вважав індуктивний і дедуктивний, аналітичний і синтетичний, які діють плідно лише за умов їх єдності І виявляються безпорадними самі по собі. Однак щодо єдності цих методів з точки зору діалектичного методу, запропонованого Гегелем, С. Гогоцький ставився досить критично, заявляючи, що в гегелівській інтерпретації дійсна єдність аналізу і синтезу неможлива, оскільки гегелівська діалектика приводить лише до їх зовнішнього поєднання, підводячи весь зміст історії філософського мислення під раніше задані схеми, адже, за Гегелем, уся історія філософії є розвиток абсолютного духу, який здійснюється за законами діалектики, діалектичного методу, що зумовлюються тим самим абсолютом або чистим мисленням. Основна помилка цього методу, на думку С. Гогоцького, полягає не просто в мрійливості уявлень про дух і про мислення, а й у тому, що він суперечить самому розвитку. Історичний розвиток філософії постає розвитком мислячої свідомості, а за діалектичною системою Гегеля мислення в своєму розвитку уже знає всі стадії цього розвитку. Якби це було дійсно так, то не було б самої історії філософії і, мабуть, невипадково, зазначає С. Гогоцький, що "у Гегеля останній період історії філософії і філософії історії видаються закінченими, такими, що завершує собою всебічний розвиток думки і життя" (Гам же. — С. 17). Правильним у методі Гегеля є те, що історія філософії має відбивати в собі розвиток ідей філософії і що значення і відношення спадкоємного поступу історичної спрямованості філософії визначаються в них об'єктивно, а не за бажаннями історика-мислителя.

Проблема співвідношення філософії і релігії вирішується С. Гогоцьким так. Філософія і релігія мають спільні точки дотику в тому відношенні, що, як І в філософії, розглядаються явища фізичної природи і природи моральної не самі по собі, а як явища в їх причинному зв'язку, проте відносно інших начал, так і в релігії світ явищ постає предметом уваги не сам по собі, а у відношенні до своєї вищої причини і останньої мети. Однак форма релігійних творів не збігається з формами філософії. В релігійних творах більше переважають почуття і уявлення, пристосовані до загального розуміння, тоді як філософські твори викладено у формі абстрактних понять. Там панують безпосередні звеличення думки до першого начала будь-якої істоти, а тут — постійний процес умовисновків. Релігійні твори утверджуються в основному на вірі та одкровенні, що є опорою для життя самого розуму, тоді як філософські твори цілком і повністю присвячуються дослідженню і пошукам основ зовнішнього переконання в самій натурі душевного життя і в законах мислення. Загалом як мислитель релігійного складу С. Гогоцький все-таки обстоює концепцію двох істин своєрідним чином, утверджуючи також самостійність філософії.

У розкритті змісту і спрямованості історико-філософського процесу С. Гогоцький виходить з того, що мислення як свідоме обмірковування, яке враховує відмінності і схожості уявлень та понять, не творить із нічого сукупності своїх істин, а грунтується на розвитку освіти, культури, науки, де кожна епоха характеризується відношенням мислячого духу до буття. При цьому, на його думку, можна виділити три основні періоди, найтиповіші для філософської та історичної думки: період її пасивного стану, або період її діяльності, коли вона ще не відокремлюється від уявлень і почуттів (поява перших грецьких шкіл, в новому світі теократичний період середньовічної філософії, в кращому випадку період, який передував розвитку схоластики); відхід філософії від вірувань і прагнення створити самостійне світосприйняття і по духу його визначити та поставити науку (від античності до неоплатоніків, а у новому світі період XV—XVIII ст.). Нарешті, неоплатонівське мислення покладає зусилля для прилучення філософського змісту до вірувань, що у новому світі відбивається створенням філософських систем ХІХ ст. німецькими мислителями. У своєму цілісному вигляді вся історія філософії служить зображенням різноманітних напрямів, які пройшли від початку перших просвітлінь самостійного мислення і прагнення до знання в сьогоднішній час. Історію філософії С. Гогоцький поділяє на два періоди: від іонійських шкіл до неоплатонізму та філософії, започаткованої у XVII ст. Беконом і Декартом, яка продовжилась в останню добу філософським ідеалізмом в Німеччині.

Кожний із названих періодів має свою специфіку. Так, в доцивілізовану добу відношення мислячого духу до буття ще не пізнане, в ньому переважає безпосереднє визнання гармонії між мисленням і його предметами. Християнство порушило цю гармонію, підірвало повагу до природи і спрямувало все до релігійного авторитету. Залишившись поза свідомістю, психологічними основами своїх досліджень, воно не могло вказати шляхів до істини і на місце розумного засвоєння дійсності відкрило доступ вільним фантазіям та механічному рабському духу букви. Філософії середньовіччя не вистачало такого підведення мислення до зовнішнього свідомого буття, яке б могло замінити попередню гармонію природи і духу. Філософія Нового часу, починаючи з Бекона, особливо з Декарта, виступила з критикою схоластики, пішла шляхом відмови від неї, намагаючись надати наукам нового самостійного духу.

Безпосередніми послідовниками Декарта Гогоцький вважав Мальбранша і Спінозу, виділяючи після них у філософії кінця XVIII ст. два напрями — реалістичний та ідеалістичний (метафізичний і догматичний ідеалізм). До реалізму він відносив емпіризм Локка, сенсуалізм Конділяка, матеріалізм Гольбаха, Гельвеція, Ламетрі. При загальному негативному ставленні до матеріалізму, особливо метафізичного, механістичного, Гогоцький все таки прагне знайти в мислителя певні виправдальні риси як людини, навіть при досить критичному ставленні до нього. Так, звертаючись до характеристики Ваніні, він називає його мислителем-мучеником, Гассенді характеризує як людину високих і прекрасних якостей душі. До метафізичного ідеалізму Гогоцький відносить Лейбніца і Вольфа. З останнім пов'язується німецьке просвітництво, яке розглядається як безпосередній пункт німецької філософії. Вольфіанство він оцінював досить критично, підкреслюючи, що ця філософія відображає не процес внутрішнього життя як такого, не закони його послідовності, а нерухомий предикат двох розірваних і внутрішньо розділених субстанцій (Гогоцкий С. С. Философия XVII и XVIII веков в сравнении с философией XIX века... — К., 1878. — Вып. 1. — С. 103).

У розвитку історії філософської думки С. Гогоцький виділяв Канта, філософія якого стала перехідною ланкою між попередніми періодами і XIX ст. Заслугу Канта він вбачав у критиці однобічності і догматичності реалізму, в тому, Що він спрямовував філософію до розуміння сутнього через мислення і на саме мислення. Грунтовно аналізуючи систему поглядів Канта, С. Гогоцький досить професійно і аргументовано розкриває обмеженості кантівської системи. Основним недоліком філософії Канта він називає протиставлення матеріального світу і чуттєвої волі, відсутність зв'язку і переходу між ними такою ж мірою, як між розсудком і розумом, розумом чистим (теоретичним) і практичним.

В оцінці С. Гогоцького Кант застосовує закони і форми мислення тільки як готові до даного, чуттєвого матеріалу і тільки протиставляє одне одному, проте залишає в стороні питання про відношення законів і форм мислення до об'єктивного буття і в процесі утворення загальних понять через індуктивні прийоми думки (Там же. — С. 182—183). У цілому обмеженість філософії Канта, за Гогоцьким, полягає в розриві між началами мислячими і суттю речей, а з боку форми — у відсутності самостійного виведення основних понять, які просто декларуються. При характеристиці поглядів Канта С. Гогоцький виступає з позицій широкого соціокультурного підходу, а саме визнання впливів культури, освіти на загальний розвиток суспільства і філософії. "Всяка освіта, всяка культура, — пише він, — якщо вони відповідають своєму значенню, пропонують собою, по-перше, дві сторони — ідеал досконалості загалом, або в якому-небудь роді його, і ті моральні сили, які здійснюють в собі ідеал і послуговують його виразником; по-друге, те відношення сил до ідеалу, яке потрібне для переходу ідеалу в дійсність" {Там же. — С. 185).

До найближчих послідовників Канта, які уособлюють філософію безпосереднього бачення, С. Гогоцький відносить Га-манна, Гердера, Якобі, водночас підкреслюючи, що філософія XIX ст. не обмежується одним визнанням буття "умоспоглядального", крім феноменологічного чи протяжного, або запереченням і визнанням буття матеріального. Всі свої дослідження і побудови вона спрямовує до того, щоб пояснити саму послідовність як в розвитку пізнання і пізнання дійсності, так і самого життя — внутрішнього і зовнішнього. Саме в цьому С. Гогоцький вбачає заслугу німецького ідеалізму, зокрема суб'єктивного ідеалізму Фіхте, який виступив проти розриву теоретичного і практичного в поглядах Канта. Щоправда, Фіхте ще не виступає з предметів нашого внутрішнього життя, не звертається до зовнішнього світу або природи і зовсім не пояснює, як, прагнучи до безконечного, безперервно долаючи свої межі, відноситися до аналогічних двох порядків у витвореннях природи — механічного або причинного, і теологічного.

Однак у Фіхте, зазначає Гогоцький, моральна природа людини входить як керуюче і осмислююче начало в побудовах наукославлення і дає точку опори та спрямованість погляду і на фізичний світ. В цьому відношенні відзначається глибина поглядів Фіхте, особливо основ його природного права, хоча в них ще переважають абстрактні поняття без уваги до історичного розвитку понять про право і правомірність суспільства.

С. Гогоцький, одним з перших істориків філософії, спираючись на розроблений ним с оці о культурний підхід в дослідженні історико-філософського процесу, поставив питання про взаємовпливи німецького романтизму та німецької класичної філософії. "Романтизм, — зазначає він, — в самому загальному смислі відбив потреби такої творчості, такого творення художніх творів, в яких свідомо вибрана образна форма і зміст йдуть рука об руку з живим ключем духовного життя, вільною і самодіяльною етичною самосвідомістю; воно вільно відбивається і в формі і змісті художніх творів. Романтизму чутливий моральний та естетичний матеріалізм — спотворений витонченою живістю багатьох творів XVIII ст. у Франції, але чужа йому і суха форма риторичних правил... Романтичний напрям є аналогічний цьому новому напряму філософії, яка, почавши з XIX ст., спрямовує своє зусилля до того, щоб зрозуміти і розвинути ту центральну силу нашого духовного життя, яка в своїх проявах і в працях, і художніх, і літературних, цілком зберегла в кожному свій оригінальний тип, була б чужою до потурання грубій чутливості, не подавляючи її природи і благородної форми і, навпаки, була повністю моральною, залишалася живою і самостійною" {Там же. — Вип. 2. — С. 136).

Аналізуючи погляди романтиків Гете, Шіллера, С. Гогоцький розглядає їх як посередництво між сухим григоризмом, властивим філософії, і вільною творчістю, якій сприяв Фіхте, підготувавши грунт для переходу до об'єктивного ідеалізму Шеллінга і до абсолютного ідеалізму Гегеля.

Характерно, що, розглядаючи зміст і сутність поглядів того чи іншого мислителя, С. Гогоцький робить це виявленням самого істотного в його вченні, поглядах без навішування ярликів і звинувачень. Тим більше, наведене не ставало йому на заваді критичних оцінок в дослідженні історико-філософського процесу. Так, він вказує на слабину методологічної сторони філософії Шеллінга, на те, що в здатності систематичного розвитку своїх думок Шеллінг значно поступався Фіхте і Гегелю, підкреслюючи водночас, що як людина він був високого розуму і освіти. Безпосереднім продовженням філософії Шеллінга С. Гогоцький вважав абсолютний ідеалізм Гегеля, високо цінував його за створення філософії історії, а також за те, що саме ним історія філософії була поставлена на реальну основу думкою про те, що Історія філософії відображає фактично в послідовній появі філософських вчень в даному місці і часові ту послідовність начал і напрямів, яку логіка знаходить і представляє в ході або порядку своїх начал і категорій. "Як би не була в деяких випадках обмежена діалектична система Гегеля, ідея розвитку, покладена ним в основу історії філософії, разом надала їй сенс і душу, і різко виділила вік XIX не тільки від XVIII, але і від попередніх періодів історії філософії" (Гогоцкий С. С. Введение в историю философии. — С. 18). Щодо основних недоліків і обмеженостей гегелівської системи, то Гогоцький вважає, що Гегель має на увазі одне, а виконує друге, яке не відповідає його ідеї. Він зупиняється тільки на побудовах мислення, які не мають творчої сили і не дають всесвіту законів (див.: Гогоцкий С. С. Философский лексикон. — Т. 2. — С. 190).

Крім проблем історії філософії С. Гогоцький приділяв увагу І проблемам теорії пізнання, розгляду деяких соціальних питань. У процесі пізнання він виділяв три основних етапи пізнавальної діяльності: чуттєву свідомість, що керується свідченнями відчуттів, діяльність уявлення або уявляючої свідомості і мислення (мислячу свідомість). Відчуття як найперше джерело наших відомостей про світ переходять в уявлення, а потім у мислення, що є більш високим ступенем пізнання, в якому за допомогою чітко сформульованих одиничних і загальних понять в їх сполученнях, судженнях і умовисновках ми отримуємо можливість усвідомлювати недоступну ні чуттєвій свідомості, ні уявленням дійсну природу речей та їх справжній внутрішній зв'язок. Замість випадковості, якою відрізняються з'єднання уявлень, мис-ленна діяльність грунтується на властивій їй свідомій законоподільності, завдяки чому переводить відчуття і уявлення в свідоме і чітке визнання предметного світу, зводить до свідомої гармонії мисленне начало і його предмет.