Розділ «2. О. НОВИЦЬКИЙ ПРО ПРЕДМЕТ, ЗАВДАННЯ ТА ПОСТУПАЛЬНІСТЬ РОЗВИТКУ ФІЛОСОФІЇ»

Орест Маркович Новицький народився у 1806 р. у с. Пилипи (тепер Чуднівський район Житомирської обл.). По закінченні Волинської духовної семінарії вступив до Київської духовної академії (магістр V курсу, 1827—1831), потім магістр, а з вересня 1834 р. екстраординарний професор філософії академії. В 1837 р. зайняв кафедру філософії Університету Св. Володимира, де як ординарний професор читав курс філософії до 1850 р. Після заборони викладання філософії в університетах (1850) працював цензором. Помер 4 червня 1884 р. Автор праць: "О первоначальном переводе священного писания на славянский язык". — К., 1837; "Об упреках, делаемых философии в теоретическом и практическом отношениях, их силе и важности". — К., 1837 (цю працю Г. Шпет назвав однією з кращих у вітчизняній філософії того часу); "Руководство к логике". — К., 1844; "Краткое руководство к логике с предварительным очерком психологии". — К., 1844; "Постепенное развитие древних философских учений в связи с развитием языческих верований". — К., 1860—1861. — Ч. I—IV.

Філософ високого професійного рівня, О. Новицький за умов негативного ставлення до філософії в Російській імперії не тільки виступив на її захист, а й враховуючи новітні досягнення світової філософської думки того часу, зокрема німецької класичної філософії, зробив спробу по-новому в російськомовній філософії підійти до осмислення її предмета, завдань та призначення, виявлення основних механізмів і тенденцій її розвитку.

Насамперед О. Новицький зазначає, що в усіх народів з найдавніших часів наука була предметом поваги і похвали, здавна визнавали її особливим подарунком богів, а нині визнають її окрасою і кращим надбанням людського роду. Не такою щасливою була доля філософії. Серед торжества інших наук вона здавна була предметом більше нарікань, ніж похвали. Всі нарікання на філософію, доходить висновку Новицький, виникають тому, що широка громадськість (навіть освічені її представники) не бачать користі від неї і навіть визнають її шкідливою для релігії і держави. Все це відбувається тому, що в суспільстві не знають, що таке філософія, що вона вивчає, в чому полягає її призначення, а через незнання приписують невластиві їй функції. Відповідь на наведені питання лежить на поверхні самої філософії. Досить звернутися до неї і відразу можна побачити, що філософія є глибинною потребою нашого власного духу, породжуючись в якому вона запалює його новим баченням — світлом чіткої думки. Поширюючись на всі види буття, філософія обіймає всі предмети бачення, постає наукою наук, наукою про все. Це випливає з того, що свідомість, виступаючи із себе, обмежується сторонніми предметами і, відображуючись від них до себе, стає центром пізнання, а всі інші предмети розглядає як такі, що її оточують. Одне й друге відбиваються в нашій свідомості ідеально, а не реально, оскільки дійсне буття речей не залежить від пізнання. "Свідомість зарання бере дещо вище за себе і світу, в чому немає ні центру, ні кола, що є безконечним. Віддаючи собі звіт у предметах свого бачення, людина думці своїй підпорядковує власну думку. Саме тут народжується філософія і тут досягає своєї останньої межі". Як науки про все змістом філософії є загальні форми і закони буття. "Вона, — наголошує Новицький, — є наука про все тільки в тому відношенні, що приводить до усвідомлення законів і основ всякого буття; вона є наукою наук тільки тому, що містить в собі умови умов, начала і форми всякого бачення. Вона виключає із своєї галузі все те, що в частковості своїй може бути підпорядкованим законам і формам буття: тільки ці форми і закони складають її істинний зміст, на який не можуть претендувати інші науки" (Новицкий О. М. Об упреках, делаемых философии в теоретическом и практическом отношениях, их силе и важности. — К., 1837. — С. 22).

Виступаючи в сфері свідомості, в сфері філософствування, мислячий дух може звертатися до мисленного буття трьома головними здатностями: почуттями, пов'язаними з фантазією, розсудком і розумом. Найвищою з цих здатностей є розум, а предметом філософії постають усвідомлююче "Я", "не Я" — те, що усвідомлюється, і перша причина того і другого — світ людини і Бог. Вони даються нам у мисленні, а філософія і є наукою чистого мислення, тобто знання, для якого думка є перша і безумовна довіра, яку досвід послуговує хіба що тільки зовнішньою і заперечливою точкою, але істина якої не залежить від досвіду, тому що, навпаки, істинний досвід залежить від його відношення до думки. Цим чистим мисленням філософія відрізняється від усіх позитивних, емпіричних наук, прагне собою завершити їх, звести до єдності світосприйняття, повідомити їм цілісність, повноту, завершеність. Філософія дає думку будь-якому виду діяльності, визначає розуміння її сенсу і значення. Звідси її дійсне призначення для наук: розкривати розумову свідомість, давати думкам і поняттям простір, послідовність, стрункість.

З погляду О. Новицького, філософія як наука чистого мислення, що має справу із загальними формами і законами буття, не може взяти останніх безпосередньо з досвіду, їх спочатку розглядає наш розум в самих собі як власну природу споглядань, як закони єдності у власних ідеалах, як ідеї. Черпаючи пізнання всезагальних законів і форм буття із самодіяльності нашого розуму, з його ідей, філософія не відкидає участі інших сил душі. Навпаки, всі вони дають допомогу філософії, всі хочуть стати органами її віщування. Почуття надають філософії необмежене розмаїття природи і явищ нашого власного внутрішнього світу; розсудок створює для неї новий світ думок, які зводять все розмаїття явищ до двох головних начал — речовини і духу, але все це тільки для того, щоб розум освітив цей двоїстий світ своїм вищим світлом ідей і вніс в нього життя, єдність і гармонію. Філософія вимагає вічного, неперехідного, а вічне і неперехідне відкривається тільки в ідеях; філософія вимагає необхідного, безграничного, а граничне відбивається в ідеях. Нарешті, філософія вимагає незмінного, суттєвого, а суттєве відображується в ідеях. "Світ ідей, — робить висновок О. Новицький, — є батьківщина філософії. Там народжується вона, звідси вона черпає свої сили і являється в світ дивний як провісник горнего" (Там же. — С. 23).

Стосовно досвіду і умоспоглядання, то для О. Новицького є незаперечним, що досвід і умоглядність діють одночасно, разом. Одне з них дає зміст, а друге — форму; одне — єдність, дійсність, а друге — єдність і необхідність. За внутрішнім зв'язком і ходом думок філософія відображає єдність і систему розуму, а за зовнішніми формами методів відбиває логічні форми розсудку, постаючи в своєму розвитку як справа людства.

На закиди щодо шкідливості філософії для держави і релігії О. Новицький словами Шеллінга зазначав, що якщо це дійсно так, то вина в цьому має падати на саму релігію і на державу, ті умови, в яких функціонує філософія. "Всі великі люди, — підкреслював він, — і особливо ті, хто займається філософією, суть представники свого народу, вони як у фокусі тільки концентрують в собі те, що уже розсіяно в народі, приводять до свідомості, що і без того таїться в дусі народному темно і беззвітно. Таким чином, якщо філософи відбивають у своїх вченнях шкідливі напрями духу, то це природно тому, що такий дух представлений їм народом; вони повертають йому те, що сприйняли від нього самі, повертають тільки в другому, більш розвинутому вигляді; це відплив віянь народних же думок і почуттів, тільки зусиллями нової напруги думки, більш могутньої і діяльної. Тільки за таких умов філософічне вчення може мати значний вплив на народ; тільки тоді захоплюється він філософічними ідеями, тільки тоді приймає їх з живою участю і засвоює їх із захопленням, коли знаходить в них відбиток своїх власних понять і чуттєвостей. В противному випадку філософічні ідеї, самі високі і світлі залишаться непізнаними, як чужі духу народному; вони не приживуться в суспільній думці, як рослина у невластивому для себе грунті; самі виразні та щирі віщування філософів не знайдуть собі співчуття, замруть там одиноким звуком в пустому просторі. Вплив народного духу на філософію безумовно стільки ж, як і дія філософії на подальший розвиток понять народу. Так завжди було і буде з філософією... Так було з нею і у Франції в XVIII ст. Не філософи розбестили народ і довели його до жахів вільнодумства і свавілля, а народ розбестив і зіпсував тих, які за хистом своїм могли бути філософами" (Там же. — С. 52).

Чіткою і недвозначною є позиція О. Новицького щодо питання про корисність філософії, коли від неї вимагають обов'язкового практичного результату, певної вигоди. Він зазначає, що подібного роду користь має сенс лише як перше досягнення людини в боротьбі з ворожими силами природи. В цьому відношенні можна визнати роботу і прибуток як найголовніші чинники життя, визнати весь світ фабрикою, торговою біржею. Однак самостійний філософський погляд відразу відкриває нам те, що все корисне має сенс лише для досягнення вищих духовних цілей, бо ми живемо не для того тільки, щоб працювати, а працюємо, щоб жити, жити істиною, здійснювати істинні цілі нашого життя. Коли втрачається істинна межа життя, коли користь постає вищою за все і визнається мірою для оцінки і суджень про всі речі, тоді гине все високе і благородне в житті народу, вся енергія його духу. Винаходи парових машин, побудова залізниць, зазначає Новицький, стають тоді значно важливішим, ніж найзначніші відкриття в галузі науки, а невтомна турботлива людина промисловості, ніж подвиг самопожертвування для вищої ідеї життя. Там, де все вимірюється виключно користю, там немає і не може бути героїчних подвигів безкорисності, самопожертвування і загалом істинно великих характерів.

Виключне прагнення до користі стає за своїми безумовними наслідками не тільки непотрібним, а й шкідливим і згубним для духу народного. Тому потрібно вміти піднятись вище від звичної користі, дійти до ідеї правди, слідувати їй, віддавати звіт в предметах свого бачення, що й веде до формування філософії, філософського мислення, яке завжди має бути вільним мисленням, самостійним на противагу звичаям і беззвітним гаданням та поняттям, які спрямовуються до безпосереднього. Філософське мислення як живе переконання в істині, самостійна сила духу людини в боротьбі з чуттєвостями і звичками повинні постати для захисту самостійного переконання і вільної дії. Вимога "звичної користі" знищує саму філософію, оскільки одні не усвідомлюють в собі внутрішнього покликання до неї, а інші — не поспішають за цим покликом. Тоді з'являються "самозванці філософи, люди безталанні і непотрібні для філософії, які власним недостоїнством безслав'ять ім'я її в думці загальній, як ім'я науки безплідної, не визнані пророки — вони видають мрії свої слабкі, незрілі думки за світле бачення істини, звуки власного настрою голосу, за небесне віщування" (Там же. — С.56).

Виходячи з наведеного вище розуміння суті філософії, її завдань, О. Новицький ставив питання про співвідношення віри і знання, філософії і релігії, де робив висновок про тісний зв'язок філософії і релігії, враховуючи також значні відмінності між ними. Зв'язок філософії і релігії він вбачав у спільному для них об'єкті бачення (світ, Бог), а відмінність — в способі сприйняття світу, формах знання і рівні достовірності. При цьому філософію він ставив нижче від релігії, мотивуючи це тим, що філософія як знання постає для небагатьох і ніколи не стає надбанням усього народу, тоді як релігія завдяки наявності вищих істин стає доступною для всіх. Щоправда, питання про зв'язок філософії і релігії, віри і знання він розглядав швидше в дусі вільно-філософському, ніж у богословському. Так, розглядаючи розвиток філософської думки, О. Новицький виділяв три фази розвитку філософії і чотири ставлення її до релігії. На першій фазі філософія розвивається в межах релігії, проте розглядає загальне з нею в своєму змісті та своїм особливим чином; у другій фазі — філософія відокремлюється від релігії, стає незалежною від неї, отримує свою форму, форму чітких і самостійних міркувань розсудку. За третьою фазою філософія знову повертається до релігії, намагається примиритися з нею, визнати розумним те, що релігія визнає серцем, поєднати віру з довірою до самого розуму. Розглядаючи це як модель розвитку філософії загалом, О. Новицький вимагає звільнення філософії від того типу корисності, яку їй приписують, вивільнити її від "неприродної" релігії. Філософія може осяювати вищим світом релігію, але це не головне для неї. Що стосується філософської ролі релігії, то вона може ставити питання філософії, але не розв'язувати їх за неї. За всіх умов філософське мислення має залишатися вільним і самостійним. Вільною і самостійною повинна залишатися і сама філософія — "діяльність мислення, спрямована на досягнення первісних основ буття, життя і пізнання" (Гам же. — С. 84).

У загальному контексті роздумів О. Новицького особливе місце займає проблема розвитку філософії, де відчувається значний вплив німецької класичної філософії, зокрема філософії Гегеля, звернення до якої зумовило чітке усвідомлення її найважливішої ідеї — ідеї історизму, того, що суперечності і боротьба ідей є сутністю самої свідомості, що кожна система осмислюється тільки в своєму розвитку і в контексті цілого. Водночас праці О. Новицького свідчать, що він аж ніяк не слідує простому повторенню схем і поворотів думки німецької класичної філософії, навіть у своїх постійних зверненнях до гегелівської тріади. Навпаки, тут відбувається розмова рівноправних партнерів з урахуванням як позитивних моментів, так і обмеженостей німецької філософії, в якій, за висловом Новицького, при всій її варварсько-схоластичній неправильності мови "відчувається сильна і глибока думка". Звернення до німецької класичної філософії зумовлюється у нього насамперед необхідністю осмислити цю глибоку думку в загальному поступі світової філософської культури, з'ясувати загальні тенденції, механізми її розвитку, тієї розумової діяльності, яка є змістом філософії, а її специфіка обумовлюється наявними умовами конкретного життя.

Правомірно, що звернення до німецької класичної філософії не могло не вплинути на характер історіософської позиції О. Новицького. І дійсно, історичний процес він розглядає відповідно до гегелівської схеми, де історія — це не витвір самих людей, а вплив абсолютного духу, який розвивається за незмінними законами. "Всесвітня історія є поступовим розвитком людства, як органічного розвитку, що прагне до одного незмінного покликання і здійснює процес життя і розвитку за незмінними законами" [Новицкий О. М Краткое руководство к логике с предварительным очерком психологии. — К., 1844. — С. 292). У цьому процесі люди хоча і впливають на нього, проте не можуть змінити істотних умов і поступу всесвітньої історії. Вони можуть лише затримувати або змінювати спосіб впливу духу на короткий чи тривалий час.

Головним в історичному процесі постає духовне начало, де історичний процес здійснюється як процес саморозвитку духу, закономірність якого не підлягає окремій особі. У цьому слід шукати основу критичного ставлення Новицького до поглядів про історичний процес як витвір великих людей. Не великі люди і не випадковості творять історію. Вони дають їй лише форму і самі є скоріше сукупним продуктом, ніж творителями історії. Великі люди тільки тоді зможуть відігравати роль в історії, коли зуміють підхопити ту ідею, яка бродить в масах. Якщо велика людина, зазначає О. Новицький, не знайде народних мас, які підтримають ту чи іншу ідею, вона так і пройде, не залишивши по собі сліду, а якщо виступить раніше чи пізніше слушної пори, то постане серед віку як пророк чи пам'ятник.

При розкритті історичного процесу Новицький виступав проти крайніх точок зору, пов'язаних з дослідженням людської історії. До таких він відносив як спробу будувати історію тільки за умоглядними ідеями та вічними законами світової ідеї, так і пошуки причин розвитку людства виключно в людських мотивах. На його думку, щоб розуміти історичний процес, потрібно правильно і точно відбити факти і обставини, мати вдалий знімок осіб, місцевості, часу, звичаїв, способів мислення, певного розвитку причин на тій основі, що веде до тих чи інших наслідків, цілей, засобів, дослідити найглибші ідеї і спонукання, які рухають народами, і ті елементи розвитку, які чиняться людством (див.: там же. — С. 294—295). Тільки за таких умов можливе правильне пояснення історії, розуміння її.

В поглядах на історію Новицький додержувався європоцентризму, вважаючи, що кінцевий розвиток всесвітньої історії зумовлюється Європою, хоч при цьому не заперечував ролі інших народів, вказуючи, що ті народи, які виконали свою роль в історії, не сходять з історичної арени. Ці народи можуть змішуватися з іншими або за певних умов знову відроджуватися і робити свій внесок у розвиток людства. Історію О. Новицький поділяв на два періоди: язичницький і християнський. Відповідно до цього виділяв і два основних періоди розвитку філософії впродовж її історії: давньоязичницький (епоха безпосереднього знання) і християнський (епоха опосередкованого знання, в якому відкривається протилежність думки і буття, віри і знання).

Як бачимо, в розумінні О. Новицького поступальний хід філософії збігається з прогресивним розвитком основних подій всесвітньої історії, що пропонує збіг філософських вчень з відповідними вченнями людства, де сама філософія постає живим організмом, який постійно розвивається. При цьому, на думку Новицького, філософія не зводиться до тієї чи Іншої системи. "Філософія, власне мовлячи, не є та чи інша окрема система, система Платона, Арістотеля, Канта, точно так, як людство не є тільки той чи інший народ... Філософія в її істинному значенні є справою людства, це є свідомий розвиток всезагальної ідеї бачення" (Новицкий О. М. Об упреках, делаемых философии в теоретическом и практическом отношениях, их силе и важности. — С. 37). Характер розвитку філософії зумовлюється боротьбою різних точок зору, ідей, оскільки наша свідомість є вічною боротьбою між духом пізнаючим і світом аналогічно тому, як все наше органічне життя є боротьбою внутрішніх сил життя з силами зовнішніми і стихіями руйнування. Пізнаючий дух бореться із світом, який пізнається як начало вільне з началом невільним, як начало діяльне з началом, що припиняє дію. В цій загальній боротьбі не можна відкинути жодну думку, тому що виключення зі сцени свідомості хоча б однієї непримиримої філософської думки означало б порушення вільного закону рівноваги в поступальному розвитку і зруйнувало б саму філософію, де загалом ніщо не може пропасти. "Мислячі тіла, — зазначає О. Новицький, — герої-завойовники нових ідей у філософії, їх тимчасове життя — все проходить, але їх подвиги, їх творіння, їх думки не послідували за ними, тому що їх подвиги є творіння в світлі свідомості того, що ховається в надрах безсмертного духу. І тепер творіння філософів, що давно зійшли зі сцени земного буття, складені не в одному храмі спогадів; і тепер для нас вони такі ж близькі і живі, як в часи свого походження; і тепер черпаємо з них думки, відбиті в думках, які складають сьогоднішнє буття нашого духу" (Там же. — С. 40).

Як зазначалось, О. Новицький виділяв два основних періоди розвитку філософії — давньоязичницький і християнський. Ці періоди він розбивав на ступені, напрями, витворюючи цікаву і досить оригінальну концепцію історико-філософського процесу, його періодизації. Початком філософії, першим періодом її розвитку він вважав стародавньосхідну філософію, пов'язану з язичницькими релігіями як безпосередніми релігіями сили, або релігіями природи. У своєму розвитку вона проходить два ступені: філософію китайців, що виростає з елементів релігійних, та індійську, яка розвивалася в лоні релігії. Перша з них займається виключно мисленним буттям і не звертає уваги на процеси самого мислення; друга головну увагу зосереджує на проблемі звільнення душі з-під влади природи. Кожна з них розвивається в певних школах, набуваючи своєї специфічності, хоча загалом по відношенню до життя людини відбиває одну й ту саму думку: людина повністю знаходиться в природі як всезагальній субстанції, де Бог змішується зі світом, Бог і світ постають єдиносущими. Таке злиття Бога і світу перешкоджає відрізняти душу від матерії, а внаслідок всезагальності буття людина не знаходить в собі ніякої самостійності, заперечує навіть свою особистість як щось чуже для себе. Воля східної людини поринає у всезагальне, без дослідження свого відношення до нього, всезагальне повністю переважає часткове, божественна ідея добра, вступаючи в життя, утворює організовану державу без усвідомлення особистості і її сутності. Особистість тут пригнічується, поневолюється, а сама держава приймає форму східного деспотизму (див.: Новицкий О. М Постепенное развитие древних философских учений в связи с развитием языческих верований. — Ч. I. — К., 1860).

Продовженням давньосхідної філософії є давньогрецька, яка формується на основі релігії, проте релігія постає тут як релігія самостійності природи, або релігія особистості. Давньогрецьку філософію О. Новицький поділяв на два відділи. Перший з них має три ступені: 1) звернення духу до природи; 2) звернення до філософічної свідомості і людини, або однобічне розуміння безумовного в духовному бутті людини; 3) звернення духу до божественного, до того, як воно відкривається в природі, або як усвідомлення безумовно-всезагального. З першим ступенем давньогрецької філософії Новицький пов'язує три напрями: а) звернення філософської свідомості до речовин природи, речовинних її начал (філософія іонійців); б) звернення свідомості до форми речей і початків, які їх утворюють (піфагорійці); в) виявлення відношення між єдиним і множиною (від Ксенофана до Анаксагора). Перший напрям він розглядає як продовження релігійних традицій єгиптян про першобожество, перенесених з галузі віри у галузь вільного дослідження природи, в галузь знання, що стало першим посередником між релігійною свідомістю греків і подальшим розвитком філософії (див.: там же. — Ч. II. — С. 57). На відміну від іонійців піфагорійці внесли ідею основного начала світу як першоєдиного, безроздільного, проте не як певного поняття, а як субстанції, повноти усього можливого буття. В третьому напрямі, що постає як власне грецька філософія на противагу попереднім орієнтаціям на єгипетські джерела, вироблена ідея божества як єдиного і тотожного із світом, яка пізніше доповнюється рядом нових моментів, а саме: виявлення буття множини (атомізм Левкіппа і Демокріта); утвердження байдужості єдиного і множини у неперервному процесі проявів (Геракліт); виявлення видозмін єдиного у множині (Діоген Апполонійський); відторження множини від єдиного (Емпедокл); визнання самостійності єдиного і множини, видозмін множини, спрямованої до єдиного (Анаксагор). В цілому О. Новицький робить висновок, що на даному ступені філософія природи, почавши своє світосприйняття з речовини (тіла) і нечуттєвого, завершує його духом, готуючи підвалини для нового ступеня філософської думки (див.: там же. — С. 295).

На другому ступені давньогрецької філософії відповідно до поглядів О. Новицького відбувається звернення до філософічної свідомості і людини, або однобічне розуміння безумовного в духовному бутті людини. Аналізуючи цей ступінь давньогрецької філософії, він зазначає, що тут людина виступає вперед із кола істин природно-морального діяння, переставляючи акценти із світу як такого на світ моралі, людину як мірила речей, де божественне приймає відношення до людини у вигляді добра як мети людських бажань. Предметом філософії стає дух, а сама вона утверджується у трьох напрямах. У першому напрямі обстоюється погляд на розумові і моральні сторони людини з індивідуальної "емпіричної" точки зору (софісти). Другий напрям виходить з точки зору всезагального, ідеального (Сократ). Однобічними послідовниками Сократа утверджується третій напрям, який акцентує увагу на якусь одну орієнтацію в проблемах. При цьому кожний з них виступає як послідовна ланка в загальному розвитку думки, де третім ступенем грецької філософії є філософія божественного як безумовно-загального, філософія Платона і Арістотеля.