Розділ «2. О. НОВИЦЬКИЙ ПРО ПРЕДМЕТ, ЗАВДАННЯ ТА ПОСТУПАЛЬНІСТЬ РОЗВИТКУ ФІЛОСОФІЇ»

Філософія третього ступеня, за Новицьким, починає займатися власним розвитком ідей, звертаючи увагу насамперед на правильний спосіб їх розвитку. Оскільки моральною діяльністю людини є добро, то воно не може обійтися без пізнання в самому собі, а в цьому пізнанні і полягає мудрість, яка так необхідна для людини, тим більше, що моральна діяльність має здійснюватися за певною мірою, котру можна знайти тільки в знанні. У Плато на знання є не готова, чисто об'єктивна система, а живий процес духовного розвитку думки, досягнення істинно сутнього — ідеї, де все об'єктивне, пластичне. Вивчаючи погляди Платона, О. Новицький звертає увагу і на недоліки платонівського світосприйняття, серед яких називає виведення явищ з ідей, розрив між світом ідей і світом явищ, а також теологічність розгляду природи. Там само аналізується філософія Арістотеля, тобто з урахуванням як сильних, так і слабких сторін його вчення. Арістотелем Новицький завершує перший відділ грецької філософії, переходячи до другого.

Другий відділ грецької філософії Новицький називає суб'єктивним спрямуванням філософічної свідомості, яка прагне до визначення формальної сторони науки і здійснення її в житті практикою (починаючи від Зенона до Секста Емпірика включно). Основними напрямами другого відділу грецької філософії він вважав такі: стоїцизм, який визнає критерієм істини суб'єктивну переконаність розсудку, а метою діяльності — підпорядкування суб'єкта всезагальному законові або доброчестю; епікуреїзм, відповідно до якого критерієм істини є чуттєве спостереження і відчуття, а метою діяльності — задоволення індивіда; скептицизм, який в теоретичному відношенні відкидає придатність критерію стоїків та епікурейців, а в практичному шукає вище щастя в абсолютному спокої духу.

Наступні етапи розвитку філософської думки О. Новицький проаналізував у аналогічному ключі. Цікавим тут постає не стільки підхід його до періодизації історії філософії, скільки розуміння самого процесу її розвитку, ті методологічні вимоги, з якими ми повинні підходити до історії філософії, аналізу поглядів того чи іншого мислителя, доробок якого є лише одним з етапів всезагального розвитку філософського мислення як такого. Як бачимо, для О. Новицького метою зусиль людського духу, відбитого в історії філософії, є поступове досягнення істини, яка полягає не в прийнятті готового знання, а у самостійності його виробництва і звернення до світу чистої свідомості подібно тому, як метою прагнень людського духу, в якому відбиваються матеріальні події всесвітньої історії, є поступове досягнення розумової свободи. Тому при вивченні історії філософії треба враховувати той факт, що філософські вчення різних часів, маючи між собою внутрішні зв'язки, які полягають у послідовності їх розвитку, потребують адекватного їх вивчення і викладання як замкнутої в собі цілісності. Отже, вивчаючи філософські погляди, викладати філософію треба у її внутрішній єдності і розвитку, оскільки "викладання філософських вчень, обмежених лише хронологічним їх порядком, ще не дає розуміння їх сутності і знання, їх внутрішніх зв'язків і рухомих сил їх розвитку" [Там же, — Ч. І. — С. 1). Наведені вимоги О. Новицький послідовно проводив у своїх курсах, вказуючи не тільки на значення тієї чи іншої філософської системи, а й на тісні зв'язки її із загальним напрямом самої філософської думки, конкретний внесок того чи іншого мислителя в цей загальний процес. Так, заслугу Канта О. Новицький вбачав у тому, що він примирив думку і буття, хоча в своїй системі не зміг примирити віру і знання, що властиве і його послідовникам — Шеллінгу і Гегелю. На розв'язання цієї проблеми він і орієнтував християнську філософію майбутнього, слідуючи своїй історіософській концепції. При цьому О. Новицький підкреслював, що філософія в Росії не повинна бути ні німецькою, ні французькою. Вона має синтезувати все те краще, що є в тій і іншій, звернутися до своїх начал, з'єднати теорію з досвідом, примирити їх у верховному началі всякого буття ідеального і реального. Ця настанова до певної міри обумовила розуміння історико-філософського процесу філософами-професіоналами не тільки київської академічної школи (С. Гогоцький, П. Юркевич, П. Ліницький), а й відбилася у філософії всеєдності В. Соловйова, пошуках представників філософії російського духовного ренесансу — Є. Трубецького і С. Трубецького, С. Булгакова, П. Флоренського, В. Розанова, Л. Карсавіна, М. Бердяєва та ін.

Щодо поглядів О. Новицького, то сприймаючи чи не сприймаючи їх, інтерпретації філософії як науки, її призначення, історико-філософського процесу, слід і сьогодні пам'ятати його слова: "Філософія сама є ніжна рослина, яка вимагає не тільки грунту для неї пристойного, але й атмосфери пристойної... Тільки там розкішно розвивається вона, цвіте і приносить плоди свої, де знаходить до себе увагу і співчуття, загальну прихильність і сприяння. Напроти того, вона скоро глухне серед загальних упереджень проти неї; передчасно занепадає світ її в байдужості до неї і мізерний плід її здається диким і несмачним без теплої сердечної участі в ньому. Це неодмінно: де загальна думка визнає філософію даремною, там вона і робиться нікчемною всупереч її власній природі" (Новицкий О. М. Об упреках, делаемых философии в теоретическом и практическом отношениях, их силе и важности. — С. 56—57).