Розділ «34. Міф про юридичну належність Севастополя Росії»

Усе–таки час бере своє. Тож і не дивно, що нині навіть найодіозніші заяви відомого «збурювача спокою» на теренах колишнього Союзу В. Жириновского не викликають і малої частки того шокуючого ефекту, до якого ще не так давно призводили навіть найменші його вибрики, — усе це встигло набриднути. Ну, справді, кого можуть здивувати, скажімо, вже дещо оскомні просторікування про те, що «такого поняття, як Україна», не існує, а тому «на сході та на півдні» нинішньої території України, поза всяким сумнівом, «має бути “велика Росія”», або що «Севастополь був, є й залишиться російським містом»?! К нікого — усі давно вже зрозуміли, чого від цього «думця» можна очікувати. Інша річ, коли б щось подібне заявила людина, як мовиться, з незаплямованою (звичайно, до першого оприлюднення подібних заяв) репутацією. Та де ж таку знайдеш? Хоча, як люблять примовляти грибники та рибалки, місця знати треба...

Пригадайте, як у пам’ятні ще багатьом часи радянського «достатку» нескінченні валки радянського люду подавалися до білокам’яної за так званим дефіцитом — від надзвичайно популярної в СРСР «варьонки» (загальна жаргонна назва варених ковбас), якою «союзний» мешканець запасався у неймовірних кількостях, і до імпортного взуття та одягу (розбещені такими статками москвичі поспішили відділитися від тієї новітньої «татаро–монгольської навали» так званими пайками з імпортними курями, бразильською розчинною кавою, що тільки–но входила в моду, та ще одним заморським дивом із малозрозумілою назвою — «салямі»). І таки знаходили приїжджі там усе те, чим у власній «глибинці» навіть і не пахло, бо сказано ж — Москва!

Тож і не дивно, що саме там і знайшлася така особа, та не хто–небудь — сам столичний голова, чи то пак, як нині заведено, мер Москви Ю. Лужков. Він, геть затьмарюючи неперевершені, як здавалося, діяння Володимира Вольфовича, цілком у дусі Саддама Хусейна з його вікопомним проголошенням сусіднього Кувейту 19–ю провінцією Іраку, що призвело до сумнозвісної для іракців «Бурі в пустелі», й собі «оголосив» Севастополь — ні більше, ні менше — «одинадцятою префектурою Москви»! Причому від легковажної одіозності його попередника не лишилося й сліду: напустивши на себе личину благопристойності університетського професора, цей добродій виступив з майже академічним викладом своєї позиції зі шпальт колишнього відомого своєю виваженістю «центрального» часопису (Лужков, 1996).

Заради правди необхідно все ж зазначити, що пан Лужков — не перший «Великий Сліпий» на московському «олімпі». Читачі, певно, ще пам’ятають розповідь про те, як свого часу Р. Хасбулатов (тоді — головний «законник» РФ), зайнявся ретельними пошуками, але так і «не знайшов жодного документа, який підтверджував би передачу Севастополя Україні». Тож наш шукач, як і пан Хасбулатов, «спізнав і перечитав першоджерела» і, певно, на радощах вирішив просвітити тих, хто ще не сподобився «спізнати». Відзначивши про себе усю, хоча й дещо своєрідну, глибину знань пана Лужкова як з географії (чого варте, наприклад, детальне висвітлення такої маловивченої під сучасну пору географічної проблеми, як питання: «де знаходиться Ватікан?»), так і з історії (історичним проблемам шановний просвітитель приділив значно більше уваги, щоправда, не.зовсім зрозуміло чому, певно, дещо переоцінивши рівень підготовленості своїх читачів — він обмежує глибину свого дослідження всього лишень 1783 роком, коли Крим «став частиною Росії»; ще менш зрозумілим є поквапливий перескок одразу у 1936 р., минаючи, скажімо, вартий уваги перебіг історії Криму в 1917–1921 рр.), перейдемо одразу до розгляду чималої низки фактів, які «спізнав» прискіпливий дослідник.

Хоча період, який має стосунок до досліджуваної нами проблеми, відносно невеликий, та з поваги якщо не до самого мера, то бодай до колишньої спільної столиці теж почнемо своє дослідження з самих первнів, тобто з 1784 р., коли «було засновано» Севастополь, оскільки — тут ми цілком покладаємося на незаплямовану дослідницьку репутацію автора — «уже тоді Севастополь був особливий адміністративний округ, керований безпосередньо з Санкт–Петербурга».

Не викликає заперечень і те, шо цей особливий статус він зберіг і за радянської влади, ба більше — той статус було «закріплено Конституцією 1936р.: Севастополь як військово–морська база прямо підпорядковувався Москві». Незрозуміло все–таки, якими саме документами було засвідчено цей статус до ухвалення згаданої конституції, адже, як відомо (Чумак, 1993. — с. 44), першу присягу моряки Чорноморського флоту склали на вірність не радянській Росії чи СРСР, а Україні в листопаді 1917 р., а 29 квітня 1918 р. «на нараді представників Чорноморського флоту була прийнята резолюція про передачу флоту Україні в особі уряду Української Центральної Ради». Так їцо і в 1918 р. синьо–жовті прапори майоріли на щоглах кораблів, «і ці історичні факти, — як слушно наголошує історик В. Чумак, — не обминеш, не викинеш».

Та попрямуємо далі за високоповажним поводирем: «В 1948 р. указом Президії Верховної Ради РРФСР від 29.10.48 було закріплено особливий правовий статус міста» і, як вважає Ю. Лужков, «відтоді з’явились дві юридично незалежні одиниці — Кримська область і м. Севастополь». Тож «з цього моменту Севастополь був містом республіканського підпорядкування РРФСР, що потверджується наявністю довідок (? — М. Л.) про окреме, відрубне виділення коштів для м. Севастополя в бюджеті СРСР (то, може, він мав статус союзного підпорядкування, бо інакше чому союзний бюджет мав би утримувати республіканські структури РСФСР? — М. Л.) — це так званий «окремий рядок». Цікаво, а чи, скажімо, Київський університет, який теж фінансується окремим рядком бюджету, перестає від цього географічно чи юридично належати Києву, перетворюючись у такий собі виокремлений «Ватикан»? «Наголошу, — продовжує Ю. Лужков, — що ніколи витрати на утримання м. Севастополя не проходили ні через бюджет Української РСР, ані через бюджет Кримської області». «Ба більше, — не вгамовується пан мер, — у збірнику “СРСР. Адміністративно–територіальний поділ союзних республік” у виданому Президією Верховної Ради СРСР, на сторінках 283 та 284 чітко написано, що існують два різних територіальних утворення: Кримська область (центр м. Сімферополь) і місто Севастополь (місто республіканського підпорядкування РФ з 1948 р.)».

Ну що ж, для початку підемо у напрямку, вказаному самим Юрієм Михайловичем, тобто звернемося до зазначеного збірника адміністративно–територіального поділу СРСР. Оскільки автор чомусь не зазначив рік видання, візьмемо будь–якого року, але, зрозуміло, після 1954. Ось хоча б оцей, виданий у 1965 p., в якому на с. 283–286 подано відомості про Кримську область і на с. 284, на місці, відведеному у структурі видання саме дня міст республіканського підпорядкування, якщо вони в цій області є (на с. 245, яка відкриває розділ «Українська РСР», читаємо, зокрема, що «міст республіканського підпорядкування — 2», а перегорнувши увесь згаданий розділ, переконуємося, що таки їх два: Київ та Севастополь), справді, зафіксовано, що Севастополь — «місто республіканського підпорядкування з 1948 року», але жодної помітки щодо належності до РФ, як стверджує шановний пан мер, немає. Навпаки, в кількох місцях збірника (зокрема, с. 553, 583) читаємо цілком конкретне: «Севастополь, Українська РСР». Ще раніше ця ситуація була зафіксована в аналогічному українському виданні.

У 1954–1955 pp. в Україні проводилась підготовка матеріалів до видання нового довідника про адміністративний поділ УРСР, який зазнав суттєвих змін у зв’язку із ліквідацією Ізмаїльської області, утворенням Черкаської, змінами в адміністративному підпорядкуванні багатьох районів і населених пунктів. Тож до Верховної Ради УРСР з усіх областей надходила детальна інформація щодо їхнього адміністративного поділу. Те саме зробить влітку 1954 р. й новопередана Кримська область. При цьому її дані за формою істотно відрізняються від наданих «старими» областями: Кримський облвиконком подає розгорнений список назв усіх населених пунктів і Рад «на русском и украинском языках» (АД: Список городов... — 1954. — Арк. 111). І відкриває «список міст Кримської області», як і належить, місто «республіканського підпорядкування» Севастополь:

Далі йдуть міста обласного підпорядкування, районного, селищ тощо.

Та й у підготовлений до друку довідник «Українська РСР. Адміністративно–територіальний поділ областей на 1 січня 1956 року»[140] відкривається двома містами УРСР республіканського підпорядкування, і одне з них — Севастополь, який до того ж вміщено ще й у розділі «Кримська область» (АД: Довідник... — 1956. — Арк. 160).

Така сама малоприваблива — з погляду правдивості наведеної інформації — картина спостерігається і щодо того, що, мовляв, ніколи витрати на утримання м. Севастополя «не проходили» через бюджет Української РСР. Ось що пише про це колега шановного Юрія Михайловича одеський мер Е. Гурвіц (1996), який спеціально дослідив це питання: «Я беру бюджети УРСР, і в усіх знаходжу після 1954 року окреме фінансування по областях і по двох згаданих містах республіканського підпорядкування, і Севастополь тут як тут. А тепер хоч у лупу розглядайте всі бюджети РРФСР після 1954 року — нема там Севастополя. Ленінград і Москва є, а “гордость русских моряков” зникла... Для мене залишається загадковим положення статті Юрія Михайловича про “фінансування м. Севастополя та Чорноморського флоту з фондів Міністерства оборони СРСР”. Щодо флоту тут можна здогадуватися, тому ми й жили гірше розвинутих країн, що тратили на військову міць над усяку міру. Але невже хтось серйозно вважає, що увесь міський бюджет Севастополя фінансувався Міністерством оборони СРСР?»

Пан Гурвіц має цілковиту рацію, та все ж трішечки помиляється: не тільки «після 1954 року», а починаючи з 1954 р. Як наголосив у своїй доповіді щодо бюджету на 1954 р. на першому (ранковому) засіданні шостої сесії Верховної Ради УРСР третього скликання міністр фінансів М. Щетинін, «...у державному бюджеті УРСР відображені зміни, що випливають із передачі Українській РСР Кримської області». Як саме? А ось так: «Бюджет Радянської України на 1954 рік включає бюджет Кримської області...» (АД: Доповідь... — 1954. — Арк. 13, 42). А де ж Севастополь? Беремо бюджет УРСР на 1954 р. і справді «тут як тут»: окремим рядком після іншого «республіканця» — Києва, зі 116595 тис. крб. за доходами і стількома ж за видатками (Закон про державний бюджет... — 1954. — с. 105).

Причому, як видно зі статті 7 (там само. — с. 106–108), закон передбачав для новачка значно більші пільги щодо нарахувань від різних надходжень, ніж для згаданого «старожила». Скажімо, якщо Севастополю з надходжень від податку з обороту дозволялося перерахувати до власного бюджету 25,2 %, то Києву тільки 4,3 %; з надходжень від прибуткового податку з населення — відповідно 30 і 10 % тощо. Невдовзі — 19 грудня 1954 р. — севастопольці вже взяли участь у виборах суддів і народних засідателів Української РСР. А 23 грудня виконком Севастопольської міськради надсилає Голові Президії Верховної Ради УРСР Д. Коротченку «Статистический отчет» з таким супровідним листом: «Исполком Севастопольского городского Совета депутатов трудящихся направляет Вам статистический отчет о составе избранных судей и народных заседателей 19 декабря 1954 года. Приложение: по тексту» (АД: Статистический... — 1954. — Арк. 20–21). Ці дані лягли у зведений статистичний звіт «Результати виборів народних суддів Української РСР 19 грудня 1954 р. (там само. — Арк. 1–2).

Узагалі–то, панові Лужкову зовсім не варто було витрачати стільки часу та ще й «вносити емоційну ноту в нашу розмову» на доведення того, що і так навряд чи в когось викликає будь–які істотні заперечення, а саме: твердження про те, що Севастополь завжди — чи бодай з 1784 р. — мав особливий статус у Росії, а з 29 жовтня 1948 р. став містом республіканського підпорядкування РРСФР. Безсумнівним є й те, що, як цілком слушно наголошує пан Лужков, «Севастополь знаходиться на Кримському півострові». Однак далі він вдається вже до менш безсумнівних тверджень.

«Чи належить, чи належав Севастополь адміністративно до складу Криму (республіки, області)? — продовжує й далі напускати туману московська Шахерезада. — Ні й ще раз ні». Якщо вважати, що єдиним вартим довіри джерелом істини є лише аналізований тут трактат цього «добродія», то виходить, як нас намагається переконати його автор, справді — ніколи не належав, так і нині не належить (хоча, як ми мали змогу переконатися, навіть наведені ним самим джерела однозначно свідчать, що Севастополь — це Україна). Та звернімося ще до загальнодоступних і водночас дуже солідних, так званих союзних джерел.

Ось перед нами «Советский энциклопедический словарь», виданий в 1989 р. На с. 1194 його написано: «Севастополь (в 1797–1801 Ахтіар), місто–герой у Кримській області» (та й у спеціалізованому географічному виданні, третьому томі чотиритомної «Краткой географической энциклопедии» 1962 р. видання на с. 436 знаходимо практично ідентичний запис: «Севастополь — місто у Кримській області УРСР»). Неважко, однак, передбачити, що така стислість викладу навряд чи задовольнить тих, хто вивчає це питання подібно до Ю. Лужкова. Тому звернімося до самої «БСЭ» (1976. — т. 23. — с. 104): «Севастополь — місторесп. підпорядкування Кримської області УРСР». І писалося таке, зважте, не на Західній Україні, а в знаменитому московському видавництві «Советская энциклопедия», де кожне слово контролювалося численними інститутами, високими партійними (і не тільки партійними) органами.

Цілком усвідомлюючи, що ніякі наші дороди не в змозі похитнути самовпевненість мера–дослідника (так само й інших «дослідників» подібного гатунку, котрі до того ж не наводять жодних аргументів, як, скажімо, професор Севастопольського державного технічного університету В. Поляков, який у вже згаданому «посібнику» голослівно стверджує, буцімто Севастополь «у 1954 р. не передавався Україні»), продовжимо все–таки розгляд його своєрідної «аргументації», не так у марному намаганні виправити її очевидну «горбатість», як бажаючи показати справжній стан речей у цій справі тим, хто сприймає ці просторікування за істину.

Посилаючись на відомі Постанову Президії Верховної Ради РРФСР «О передаче Крымской области из состава РСФСР в состав УССР» (від 5.01.1954) та Указ Президії Верховної Ради СРСР (від 19.02.1954) з цього питання, які, на думку Ю. Лужкова, були ухвалені «з порушенням провідних положень Конституції СРСР та Конституції РРФСР», пан мер стверджує, що оскільки ці документи «не містять згадок про Севастополь», то це, мовляв, лише підтверджує особливий статус міста і неналежність його «до складу Кримської області»[141]. Та й взагалі, на переконання керівника московської адміністрації, відомий Указ Президії ВР РРФСР від 29 жовтня 1948 р. «після його ухвалення не було ані змінено, ані скасовано (читачі, певно, вже помітили дивну примхливість московського голови: якщо до одних рішень Президій Верховних Рад республік і навіть Союзу він, навіть попри їх подальше «узаконення» відповідними радами, ставиться незмінно негативно, ба більше — уперто відмовляється визнавати їх чинними, то до згаданого Указу — з повним довір’ям і повагою, незважаючи нате що ВР РРФСР його, схоже, так і не затвердила — в іншому випадку логічно було б покликатися на указ цієї ради, а не її президії. — М. Л.)». Такі, мовляв, факти.