Розділ «34. Міф про юридичну належність Севастополя Росії»

Віддаючи належне високій посаді, яку обіймає пан Лужков, варто все ж зазначити, що у своєму емоційному запалі він дещо передає куті меду, безапеляційно звинувачуючи Президії Верховних Рад РРФСР та СРСР у порушенні «провідних положень». Справді, якби питання передачі Криму до складу УРСР обмежилося лише згаданим Указом Президії Верховної Ради СРСР, то законність такого рішення була б сумнівною, оскільки подібні рішення цього постійного робочого органу ВР СРСР, які ухвалюються в періоди між скликаннями сесій, мають бути затверджені (або скасовані) самою Верховною Радою на черговій сесії. Тим більше, коли йдеться про таке важливе і складне питання міждержавних стосунків, як зміна кордонів.

До речі, така зміна кордонів союзних республік — «за взаємною згодою відповідних республік, яка підлягала затвердженню Союзом РСР», — була передбачена як республіканськими Конституціями УРСР (ст. 70) та РРСФР (ст. 70), так і союзною (ст. 78). Отож, за згодою обох республік Президія ВР СРСР видала згаданий Указ, а Верховна Рада СРСР на черговій сесії затвердила його відповідним законом. І далі, згідно з процедурою та ухваленим законом, були внесені необхідні зміни до відповідних статей Конституцій обох республік і Союзу РСР, а вже невдовзі ці зміни на законних підставах були перенесені до нових Конституцій РРФСР, УРСР та Союзу РСР.

Урешті–решт у ст. 71 Конституції РРФСР, ухваленій позачерговою сесією Верховної Ради РРСФР12 квітня 1978 p., Севастополь було вилучено зі списку міст республіканського підпорядкування РРФСР, у якому залишилися лише міста Москва та Ленінград, а у ст. 77 Конституції УРСР, ухваленій позачерговою сесією Верховної Ради УРСР 20 квітня 1978 p., його, навпаки, було внесено до списку міст республіканського підпорядкування поряд із Києвом.

Насправді все це було вчинено значно раніше — ще зі «старими» Конституціями СРСР, РРФСР і УРСР. Спочатку, згідно з положеннями закону, ухваленого Верховною Радою СРСР 26 квітня 1954 p., змінили статті 22 і 23 Конституції СРСР, а далі Конституції згаданих республік були приведені відповідно до Основного закону Союзу. Тож Верховна Рада УРСР 17 червня 1954 р. ухвалила закон «Про внесення змін і доповнень у статтю 18 Конституції (Основного закону) Української РСР», який, «у зв'язку з передачею Кримської області із складу РРФСР до складу Української РСР...» постановляв: «викласти статтю 18 Конституції Української РСР (ще «старої». — М. Л.) у відповідності зі статею 23 Конституції СРСР» (Закон про внесення змін... — 1954. — с. 114). Так у складі України з’явилася Кримська область (до речі, цей закон зафіксував також і інші зміни, що відбулися в адміністративно–територіальному поділі УРСР: ліквідацію Ізмаїльської області, утворення Черкаської області, а також перейменування Кам’янець–Подільської області у Хмельницьку — «на ознаменування 300–річчя возз'єднання України з Росією»).

І всі згадані рішення — затверджені Конституціями РРФСР та УРСР, а не «наявністю довідок» — справді, не були ані змінені, ані скасовані «змінами та доповненнями, внесеними законами СРСР від 1 грудня 1988 року, 20 грудня та 23 грудня 1989 року» до Конституції Союзу РСР. Тож нема жодних підстав не погодитися із твердженням пана Лужкова про те, що «нічого не змінили в даному питанні про належність Севастополя й Біловезькі угоди, оскільки в основу поділу було покладено адміністративний поділ, ухвалений в СРСР».

А якщо у когось раптом виникне сакраментальне питання: чи у зв’язку із цим належить українське місто Севастополь Криму, чи воно є таким собі українським «Ватиканом», лише територіально розташованим у Кримській автономії, — цю проблему вирішуватимуть відповідні українські органи, як це і передбачено Конституцією України, а пани лужкови хай сплять спокійно: то — наші проблеми. І як би декого із московських поборників «справедливості» не дратував нині той факт, що «у Севастополі ходять групами в камуфляжах українські гвардійці» (Кублановский, 1998), сьогодні це — історична реальність, сичати на яку — тільки псувати собі нерви...

А проте, хвалити Бога, не всі в московських коридорах влади демонструють таке вражаюче правове невігластво. Ось думка міністра закордонних справ РФ І. Іванова, яку він, опонуючи в цьому питанні Лужкову, озвучив з трибуни верхньої палати російського парламенту Ради Федерації (Стенограмма... — 1999): «Де знаходиться Севастополь? В Україні, і ви чудово це знаєте, й не треба плутати адміністративно–територіальні та бюджетні питання... Куди депутати обиралися від Севастополя?.. До Верховної Ради України. Порушувалося це питання кимось? Не порушувалося... Офіційно заявляю, нема жодних правових підстав повернути Севастополь...»

Московський міністр має цілковиту рацію в усіх наведених тезах, зокрема й щодо того, куди обиралися депутати від Севастополя після передачі Криму. Так, 27 лютого 1955 р. в Україні мали відбутися перші для кримчан вибори до Верховної Ради УРСР четвертого скликання та місцевих Рад депутатів трудящих п’ятого скликання. Ау вересні — жовтні 1954 р. обласні виконкоми надсилали до Президії Верховної Ради проекти створення виборчих округів, підкріплені довідками про кількість населення в них. У проекті, надісланому від Кримської області, передбачено створити в Севастополі три таких округи — Севастопольський–Сталінський, Севастопольський–Корабельний і Севастопольський–Нахімовський, виходячи із загальної кількості мешканців міста 232 тис. (АД: Список избирательных округов... — 1954. — Арк. 42). Та, мабуть, у столиці таку кількість мешканців (у згаданому «Списку» — 232 тис.) визнали для цього замалою, і Севастополю «нарізали» тільки два округи,

Тоді облвиконком терміново досилає в Київ листа із грифом «Таємно» (Севастополь на ту пору — «закрите» місто), в якому повідомляє, що «за уточненими даними в м. Севастополі нараховується 247 тисяч осіб населення». Тому Президію ВР УРСР просять «створити по м. Севастополю три виборчих округи» (АД: Лист Кримського облвиконкому... — 1954. — Арк. 41). Та, як видно з результатів проведених виборів, у проханні було відмовлено, і від Севастополя — по Сталінському й Корабельному округах — до Верховної Ради УРСР були обрані два депутати: А. Коровченко і М. Кулаков (АД: Список обраних депутатів... — 1955. — Арк. 3–23).

А вже через рік Президія Верховної Ради УРСР отримала від інформаційно–статистичного відділу перший аналіз роботи новообраних місцевих (обласних) Рад (АД: Доповідна записка... — 1956. — Арк. 1–132). І якщо критика решти місцевих Рад була практично обмежена загальними фразами на кшталт «окремі облвиконкоми не приділяють достатньої уваги оформленню рішень обласних Рад і протоколів сесій... так, протокол VI сесії Київської міскої Ради одержано в Президії Верховної Ради через 48 днів, протокол V сесії Кіровоградської обласної Ради через два місяці...» і т. ін., то Севастополю — уже цілком «своєму» — дісталося на всю котушку (там само. — Арк. 33–42). Зокрема, в «Записці» наголошувалося, що «в місті Севастополі були допущені значні порушення соціалістичної законності і прав окремих громадян», а також що «є багато проявів хуліганства» тощо.

Як зазначалося, «в місті за 1955 рік було виявлено розтрат державних коштів і розкрадання промислових товарів та продуктів в торгівельній мережі на суму 2,5 млн крб. Так, з 20 перевірених магазинів у 17 виявлено факти систематичного обважування і обмірювання покупців». Та й з громадським порядком (хто б міг подумати — у «закритому» місті, переповненому дисциплінованими військовими моряками!) не все було гаразд: лише впродовж 1955 р. було «притягнуто до адміністративної відповідальності — 3468 чоловік, з них 1185 чол. молоді, в тому числі 350 комсомольців». Загалом за порушення громадського порядку було «накладено штрафів на 20950 чол., підібрано п'яних 5571 чол., в тому числі комуністів — 176 чол. і комсомольців — 412 чол.» Схоже, Київ не збирався миритися з вихватками флотської вольниці, на які «далека» Москва заплющювала очі. Тож на останок ще й пальчиком пригрозили, мовляв, «на це питання», зокрема на те, що «прояви бандитизму, хуліганства і розкрадання соціалістичної власності набрали за останній час у м. Севастополі особливо гострого характеру, належить звернути увагу відповідних республіканських організацій».

Та подібними «накачками» українська влада, звісно, не обмежилася. Вже у липні 1954 р. спеціальною постановою ЦК КП України і Ради Міністрів УРСР була ухвалена розгорнена програма розвитку економіки і культури Криму в цілому і окремо було розглянуто «пропозиції по завершенню відбудови м. Севастополя та подальшому розвитку міського господарства» (АД: Стенограмма областного... — 1954. — Арк. 4).

Тож із наведених архівних документів добре видно, що, отримавши разом з усім Кримом українську «прописку», Севастополь одразу ж прилучився до проведення державних заходів в Україні. Та, на жаль, здоровий глузд не надто обтяжує лужкових, затуліних та подібних до них: уже невдовзі після згаданої публікації цього «просвітителя» Рада Федерації російського парламенту «з ініціативи мера Москви Юрія Лужкова» ухвалила постанову (Совет Федерации... — 1996), в якій висловила занепокоєність односторонніми діями «української сторони», нібито спрямованими «на відторгнення від Росії частини її території (міста Севастополя)», а також тим, що, мовляв, керівництво України, аби закріпитися «в Севастополі, “прискореними темпами провадить політику його українізації”».

Таким чином, ганебний «домисел» навіть став «міцним засновком» для чергового (на жаль, є всі підстави вважати, що подібне ще не раз повториться в майбутньому) бездумного рішення російських «думців», які, судячи з усього, не схильні робити висновки з власних помилок. Досить згадати сумнозвісне намагання російської Думи надати українському Севастополю «статусу російського федерального міста» (рішення від 9 липня 1993 р.). Уже 20 липня Рада Безпеки ООН, зібравшись на спеціальне засідання, ухвалила заяву голови РБ ООН, що засуджувала рішення російських законодавців. Як наголосив тодішній міністр закордонних справ України А. Зленко (Голос України. — 1993. — 23 липня), досі «ще не було прецеденту, коли Рада Безпеки мала розглянути і кваліфікувати рішення саме законодавчого органу».

А на думку незалежного російського депутата К. Борового, подібні «божевільні заяви Державної думи», якими вона продовжує шокувати Україну і світову спільноту, — то і є «результат постімперського мислення (насправді імперського, бо поки що Російська імперія ще не припинила свого існування, а тільки вчергове змінила його форму. — М. Л.)» (Безгинская, 1996). «Це, — переконаний російський депутат, якому, як і згаданому чехівському героєві Держдума своїми вчинками нагадує події у “божевільні”, — хвороба серйозна», бо «більшість із того, що приймається як політичні рішення, — це те, що може чинити людина, яка перебуває у хворобливому стані».

На жаль, коло хворих на подібну недугу не обмежується стінами російського парламенту чи московської мерії. Навіть тоді, коли запальні небожителі російської Держдуми, дещо угамувавши свій українофобський запал, 25 грудня 1998 р. (після тривалого зволікання) ратифікували нарешті Договір про дружбу, співробітництво і партнерство між РФ і Україною від 31.05.1997 (так званий Великий договір), а Рада Федерації в середині лютого 1999 р. (теж не одразу) ухвалила документ і Президент Росії Б. Єльцин підписав Федеральний закон про ратифікацію Договору, — у білокам’яній не переводяться охочі ще й ще раз ухопитися за шпиці колеса історії у відчайдушній спробі якщо не спинити, то бодай загальмувати його рух.

Так, у березні 1999 р. на шпальтах московської «Независимой газеты» одна за одною з’явилися дві публікації однакового антиукраїнського спрямування. У першій кандидат історичних наук О. Плотников, озвучивши відому «арію Лужкова» щодо «незаконної передачі» Криму, а надто — Севастополя, пішов далі: розродився «другим “але” Великого договору» (останній, як видно, найбільше дратує цього історика через те, що «підписаний не з народом України», як запевняє автор, «штучно і, безумовно, тимчасово відділеним від Російської федерації», «а з офіційним Києвом, а це не одне й те ж») — разом із «громадськістю, законодавчою й виконавчою владою Краснодарського краю за підтримки депутатів Держдуми» він «ставить питання» про повернення Тузлинської коси.

Ще «донедавна», просвіщає автор, ця вузька смужка землі «належала до складу Темрюкського району Краснодарського краю. Однак в 1941 році коса адміністративно була передана Кримській АРСР», а «після передачі в 1954 р. Криму до складу УРСР Тузлинська коса, природно, стала адміністративно (виділено О. П. — М. Л.) підпорядковуватися Україні». А позаяк «коса через своє географічне положення є своєрідним “Гібралтаром” у цьому районі», — «достатньо (зрозуміло кому... — М. Л.) розташувати на “вузькому лезі” коси, що перегороджує протоку, артилерійську батарею — а виключати це неможливо — і... це може призвести до фактичної втрати РФ контролю над Керченською протокою». Тож, вважає О. Плотников, «відновлення географічного status quo» коси (чи не тільки її?) буде «цілком логічним і обґрунтованим з правової точки зору». І закликає «твердо заявити Україні» про це...

Оскільки друга зі згаданих статей написана аж вісьмома докторами юридичних наук, то не дивно, що вона значно більше насичена юридичною термінологією, ніж попередня. У статті, зокрема, професійно відзначається, що Договір «легалізує незаконну передачу Криму Україні» і «перетворює теперішні умовні (?! — М. Л.) кордони між двома нашими країнами в остаточні міжнародні». Про те, як Москва самочинно «перекроювала» українські кордони, вже йшлося. А от щодо «незаконності» передачі Криму, то цікаво б почути, які аргументи можуть навести юристи такої високої кваліфікації на підтвердження такої категоричної оцінки. Один із них полягає в тому, що, на переконання авторів, «російський народ не брав жодної участі у зміні територіальної належності Криму»!

Можемо тільки пожалкувати, що за межами розгляду поважного гурту правників залишився рівень участі українського народу при відрізанні Москвою українських земель у 1924–1925 рр., коли від України, як уже зазначалося, було відшматовано «три території Криму» (Кули–баба, 1992), зокрема й «Краснодарський край повністю» (Коваленко. Сосед... — 1995). Що ж пропонують шановні московські професори, аби якось «виправити помилку»? Ні більше, ні менше — «затримати обмін ратифікаційними грамотами (оце вже дійсно неабияк, а фахово, «по–правничому»! — М. Л.)». А інакше, тобто «без справедливого вирішення кримського питання», — і обов’язково так, як це бачиться з московських кабінетів, — «про справжню дружбу з Україною й мови бути не може». Та колесо історії продовжує свій неспинний біг, анітрохи не переймаючись тими «братніми» залякуваннями...