Розділ «23. Міф про «людське обличчя» радянського ладу та прогресивний характер соціалістичної економіки»

Попри узвичаєне залякування широкого загалу СРСР «звірячим оскалом імперіалізму», моторошнішого вищиру, аніж той, що ховався за добропорядним фасадом колишнього «найгуманнішого ладу», людство, мабуть, ще не знало. Та, як водиться, важкі спогади, згадки про погане затримуються в пам’яті недовго, а більшості людей, взагалі, властиво ідеалізувати минуле, «добрі старі часи». Більшості, але, на щастя (бо не така вже то безневинна річ: як наголошував У. Черчилль, «забути минуле — означає примиритися з його поверненням»), не всім. Тож надаймо слово тим, хто, сповна сьорбнувши принад епохи, яка, будемо сподіватися, канула в безвість, не забув, як воно було насправді.

Ось лише одна «невідома допіру, — як зазначали «Известия» (Покушение... — 1996), — ознака відомої жахливої епохи», наведена у передсмертному листі службовця підмосковного радгоспу «Прогрес» Митрофана Нікітіна, який у березні 1934 р. зробив спробу вистрілити у тіло Леніна — лист зберігався в особистому архіві Сталіна:

«Скільки мені довелося бачити й чути. Навколо убогість, голод, рабство, звірства, прибитість якась. Люди бояться одне одного, бояться слово зайве мовити, знаючи, що за плечима ГПУ, тортури, смерть... Процвітають шахрайство, злодійство, звірства, брутальність і т. ін. Люди кидаються з одного боку в другий. Загрузли у бруді, воші всіх обсипають. У віддалених селах, радгоспах люди голодують... Навіть тепер у Калузькій та ін. губерніях дуже багато хто їсть хліб з половою, а Україна, а Кавказ... Люди збожеволіли, всі втратили голову від такого казково важкого життя... Дуже багато хто очікує і бажає війни, примовляючи: “Хоча б один будь–який кінець”. Так, справді, наш “російський соціалізм” дуже багато лиха принесе народові. Ще багато мільйонів загине народу від комунізму, цієї химери, абсурду. Помираючи, я протестую від мільйонів трудящих, досить рабства, терору, голоду, досить усього обтяжливо–тяжкого. Схаменіться, що ви робите?.. Куди завели країну? Адже все котиться в безодню...»

А Україна... Ось як згадує радянський «рай» ветеран війни В. Грінько з Донеччини у відкритому листі до Б. Олійника (1996): «Я добре пам'ятаю 1933 рік, коли страшно голодували. Я бачив на вулицях людей з опухлими ногами, бачив мертвих. Пам’ятаю, як мій молодий батько приніс нам, трьом дітям, лише три качани кукурудзи, а сам і мати плакали, як діти, бо більше нічого не могли нам дати їсти. Ми ходили в поле збирати колоски, а дорослих кінна міліція ганяла й арештовувала прямо на полі... Мене й досі трясе і душать сльози, коли згадаю те “щасливе дитинство”... Заляканий народ працював тоді від зорі до зорі у колгоспах. І я, підліток, також ходив на колгоспну бригаду о четвертій годині ранку, а потім працював увесь літній день по 15–16 годин... Працювали фактично задарма.

Та ось прийшла війна... Усі два роки окупації ми чекали “нашу радянську армію”, шукали — і раділи, коли знаходили листівки, скинуті “нашими” літаками, і роздавали нашим людям. І ось дочекалися. 8 вересня 1943 року було звільнено весь Донбас... А через деякий час повернулися евакуйовані компартійні керівники та їх прихвосні, які відсиджувались десь у Казахстані, Киргизії чи ще десь... І почалися небачені тортури, яких навіть під час окупації ми не зазнавали. Фінагенти та агенти райкому партії ходили по дворах, описували все, що в кого було у дворі, і наказували негайно вивозити за чотири кілометри на залізничну станцію Селидівка. Ми мусили вивозити все: картоплю, соняшники, кукурудзу, пшеницю. Так у нас забрали все, а дітей і жінок, які зосталися без чоловіків, батьків, братів, залишили голодними на зиму. Бачили б ви, люди добрі... яке це було жахливе видовище... Нескінченною колоною з галасом, зі сльозами, з прокльонами везли вони своє добро на станцію — напіводягнені, напівузуті. Це неможливо передати...» І все це страхіття творилося «заради якихось марксистсько–ленінських ідей, нереальність, фанатизм та насильницька суть яких протягом 75 років стверджувалася на практиці в колишньому Радянському Союзі... Терор у крові в комуністів[74]. Я був свідком цього, коли у 1950 році проїжджав Челябінськ. Там у тупику я побачив ешелон товарних вагонів, битком набитих стариками та дітьми із Західної України, яких вивозили до Сибіру. Вони кричали, плакали, простягали руки у віконця і просили їсти–пити. їхні голоси я чую й нині... А сьогодні хтось розказує байки про “прєімущество соціалістіческой сістєми”...»

Може, саме в тому ешелоні їхав і буковинець Т. Антемійчук, болючі спогади якого — «Табірник Е–58» — упродовж кількох місяців 1992–1993 рр. друкувала чернівецька газета «Буковина». Він розповідає, зокрема, як довгими ночами робили підкоп у Красноярському пересильному пункті, сподіваючись вирватись на жадану волю, та були викриті. Почалися допити. «Били поясами, ногами, руками, ним тільки могли і куди попало. Допитували і знову били. Катування тривало до самого ранку. А вранці, скривавленого, всього у синцях, але ще живого... кинули між жуликів... Передумав я багато тієї ноні. Чи варто було тікати? Та чимало пройде ще часу, поки дозріємо, що нікуди тікати, що весь Радянський Союз — це один величезний табір...» І справжньої волі нема ні з одного боку колючого дроту.

Знеціненим в умовах економічної системи соціалізму був не лише труд, а й саме життя трударів–гвинтиків, на самовідданій праці яких вона зводилася. Ось лише один красномовний приклад із безлічі, який наводить І. Бунич (1994. — с. 122–123): «Улітку 1932 року 12000 в’язнів, колишніх заможних селян з України, Дону та центральних областей Росії, були висаджені в Магадані під конвоєм 2500 солдатів ГПУ при двохстах вівчарках. Метою “експедиції” був негайний початок експлуатації золотих розсипів, виявлених на Колимі (вони були розвідані ще на початку століття, однак навіть царське керівництво вважало, що експлуатувати надра в умовах вічної мерзлоти «просто неможливо». — М. Л.). Невідомо, хто задумав і планував цю операцію, та ув'язнені були доставлені у самих лише сорочках, конвой — у гімнастерках, і лише вівчарки мали шуби, але це й їх не врятувало. Морози, що нагрянули у вересні, погубили всіх... до одної людини, у тому числі охорону й сторожових собак. Улітку 1933 року до Магадану було доставлено 32 тисячі в'язнів, екіпірованих трохи краще. Взимку поталанило вижити одному з п'ятдесятьох. Улітку 1934 року прибуло ще 48 тисяч осіб. Узимку 1934–1935 рр. знову вимерли всі ув'язнені, але вціліла охорона. Влітку 1935 року було доставлено...»

Ось що, по суті, становило основу економіки соціалізму. «Незліченні трати людей, що, як вважалося, виправдовували свою загибель двомісячною рабською працею, були головним рушієм сталінської економіки... і всього державного прогресу [чим не красномовне підтвердження істинності ленінської економічної «теорії» соціалізму–комунізму, фундатор якої у своєму заключному слові на VIII з’їзді РКП(б) у березні 1919 р. наголошував (ПСС. — т. 38. — с. 179): «Ми цінуємо комунізм тільки тоді, коли він обґрунтований економічно». — М. Л.]... Так було всюди. Люди гинули мільйонами». А це спонукало решту покірливо працювати над виконанням грандіозних планів партійної верхівки. І той конвейєр смерті не повинен зупинятися ні на хвилину[75].

Чи не за цим «торжеством народовладдя» нині так цинічно ллє сльози «товариш Симоненко» та іже з ним. А ось що про той вражаючий контраст між зображуваним і дійсним радянським життям писав у своєму «Щоденнику» О. Довженко 10 травня 1946 р. (1995. — с. 445): «Огні горять. Музика грає. Майорять кров’ю стяги Перемоги. Гримить майдан Червоний... виють радіо–поети панегірики маршалам... Салюти — а на полі, позапрягавшись у плуг, напруживши м’язи і голови зігнувши від потуги, орали вдови й корови і тихо плакали, вмиваючи сльозами свої права, і обов’язки неухильні, і найточнішу у світі достовірність — страждання. О, світе лихий! Що тобі до них?..»

Пригадую випадок із власного дитинства, який назавжди врізався у мою пам’ять. Довелося якось побувати разом з батьками на весіллі у рідному селі. Особливо запам’яталася наречена: це була дуже вродлива дівчина — справжня яскрава квітка на білопінному тлі мереживної фати. Кількома днями пізніше я знову зустрів її по дорозі до школи і навіть не признав (може, не особливо й придивлявся), аж доки вона сама не окликнула мене. То була, як мені здалося, вже зовсім інша дівчина, одягнена у звичайну для сільських жінок радянську «уніформу»: чорні гумові чоботи, такі ж спідниця, куфайка та щільно обмотана довкіл голови хустка. Навіть вираз обличчя потьмянів і, здавалося, відповідав цим безрадісним «обновам»...

Надалі ми не так уже й часто зустрічалися, та майже завжди я бачив її все у тих же облаштунках — із постійно заклопотаним виглядом поспішала вона все тим же маршрутом: або з дому на ферму, або у протилежному напрямку.;. І зійти з того моторошного конвейєра, що забирав усі життєві соки, для переважної більшості сільчан було практично неможливо, аж допоки він сам не викидав дощенту виснажену цією невпинною гонитвою людину, коли вона ставала вже непридатною для подальшої експлуатації. Так минало життя не одного покоління людей, які, окрім важкої щоденної праці та виснажливих клопотів, мало–що у своєму житті й бачили. Як тут не згадати розпачливе Шевченкове:

«А сестри! Сестри! Горе вам,

Мої голубки молодії,

Для кого в світі живете?

Ви в наймах виросли чужії,

У наймах коси побіліють,

У наймах, сестри, й умрете!»

Та професійні плакальники продовжують лити сльози за радянською минувшиною. «Від багатьох людей старшого віку я чула слова: “При Сталіні був порядок”, — згадує москвичка Н. Данилова (1988. — с. 44–45). — Та що то був за “порядок”, вони не знали, позаяк їх він, на щастя, не зачепив, а до інших їм діла не було, відгородилися глухою стіною... Мого вітчима, інженера НКПС (Наркомат шляхів сполучення. — М. Л.), було заарештовано у 1937 році. Більше ми його не бачили, фінал відомий. Зосталася лише посмертна реабілітація. Мене заарештували на четвертий день війни... — “чистили” Москву... Особлива нарада дала мені строк: 10 років перебування у ВТТ (виправно–трудовий табір. — М. Л.), без статті, обґрунтували двома буквами “ПШ” — “підозріння у шпигунстві”. Я потрапила до Карлагу (Карельське управління таборами. — М. Л.)... Через сім років мене звільнили “через відсутність складу злочину”, однак судимість не зняли, а в паспорті поставили фатальний штамп “39”, що означало мінус 39 міст для мешкання... Невдовзі чоловік помер, і я зосталася одна з маленькою дитиною. Жити в Москві у матері я не мала права, в Угличі мене на работу нікуди не брали через “вовчий паспорт”... Дома я дбайливо зберігаю три довідки про реабілітацію — мою, вітчима (посмертно) і чоловіка. Я ніколи не озлоблялася, завжди вірила, що справедливість має перемогти, тому що довкола бачила таких же невинно ув'язнених, як і я...» Такі листи просто неможливо читати без внутрішнього здригання, хоча подібне завершення подій, за ленінсько–сталінською міркою, можна вважати цілком «щасливим».

Заради чого були змарновані життя цілих поколінь?! Заради «химери комунізму», а фактично — на поталу всезростаючим потребам імперських вождів та їх численних поплентачів. Але так і не змогли досита напхати того ненажерливого монстра... То невже варто так за тим жалкувати, аби закликати повернутися назад у той «союз»? І найвразливішим є те, що саме люди старшого покоління — ті, що відчули усі принади комуністичного «раю» на власній шкурі — саме вони так ностальгійно сумують за тими часами, закликаючи нас будувати своє майбутнє, рухаючись прямісінько назад. Невже наша історія так нічому нас і не навчила?!