Розділ «23. Міф про «людське обличчя» радянського ладу та прогресивний характер соціалістичної економіки»

Слід, однак, відрізняти заклики до «відновлення СРСР» з боку компартійних функціонерів від аналогічних закликів до повернення назад, у «світле» минуле простих громадян, готових ще раз наступити на ті ж граблі — укотре дати себе одурити більшовицьким говорунам. Зрозуміло, що заклики перших, тобто речників партноменклатури — як колишньої, так новоспеченої, вмотивовані їх намаганням будь–що повернути собі втрачену абсолютну владу і знову безжально грабувати той самий народ, інтересами якого вони завжди прикривали свої злочинні дії. Тоді як другі не стільки прагнуть вернутися в лабети старої політичної системи, злочинність якої вони не можуть не усвідомлювати, скільки хотіли б повернути назад часи, коли «на пенсію можна було прожити».

Обібрані за останні роки до нитки «своєю» державою, утворення якої більшість із них теж підтримала на референдумі 1991 р., вони, із властивою нам усім схильністю ідеалізувати минуле, вже «забули», що й тоді, маючи 100–120 крб. пенсії (тепер дуже полюбляють наголошувати саме на такому розмірі пенсії, ніби нижчих взагалі не існувало, що зовсім не так) чи хай і заробляючи у два–три рази більше, дуже мало–що можна було придбати бодай з товарів першої необхідності навіть у столичних крамницях. Та й за ними доводилося попобігати по місту та настоятися в осоружних чергах. За товарами ж тривалого користування стояти в чергах доводилося роками. Люди поступово відвикали, що будь–які товари взагалі можуть бути куплені в магазині, бо здебільшого все тільки «діставалося» — або зі значною переплатою, або «по блату». Саме тому й стікалися ті, як їх презирливо називали, «дерев’яні» гроші на рахунки в ощадкаси.

Звісно, зараз ці люди навіть не намагаються аналізувати справжній стан тодішньої радянської економіки, яка не тільки не могла вже вийти із затяжної хронічної кризи, а навпаки, все прискорюючись, невідворотно рухалася до повного краху (вона чимось нагадувала так званий «літак» Можайського: такий собі паротяг — з двома паровими машинами! — із сяк–так прилаштованими дерев’яними крильми, який старанно поглинав вугілля, гуркотів, пирскав парою, пихкав димом і навіть пробував розбігтися, однак, незважаючи на періодично проголошувані «прискорення», злетіти так і не зміг...)

Саме це, в першу голову, й спричинило такий блискавичний розпад «могутнього» СРСР. Але в чому ці люди мають безперечну рацію, то це у своїх вимогах кращого життя. За великим рахунком — хай не ображаються на мене «справжні патріоти» — пересічній людині не надто «пече», яка саме політична система — «біла», «червона» чи «жовто–блакитна» — панує в державі, аби тільки вона забезпечувала підтримання на належному рівні її політичних, соціальних й економічних прав. Бо коли людину за допомогою брутального ошуканства доводять до жебрацтва і постійно тримають у жалюгідному, напівголодному стані, а високопарність обридлих закликів «ще трохи потерпіти» з боку вгодованих чиновників та вилощених злодюг переконує тільки в тому, що завтра буде ще гірше, такій людині якось зовсім не до пусто–порожніх теоретизувань щодо позірних переваг того чи іншого суспільного ладу. Її мозок охоплюють зовсім інші думки, а серце — відповідні почуття до «цієї» влади. Тож, розпинаючись за «відновлення», вона не стільки виступає за «повернення» минулого, скільки протестує проти безрадісно–гнітючого сьогодення.

Заради правди необхідно зазначити ще одне: хоча їм і найважче пристосуватися до нових умов життя, однак далеко не всі люди старшого покоління хочуть повернення звичного радянського способу життя. Ось що, зокрема, відповіла кореспондентові тижневика «Зеркало недели» (13.04.1996) під час проведення опитування на київському залізничному вокзалі щодо сподівань «на поліпшення свого фінансового стану в майбутньому» 78–річна пенсіонерка Агнія Георгіївна: «Не скажу, що задоволена її (пенсії. — М. Л.) розміром, та готова ще скільки завгодно терпіти, аби лиш комуністи не прийшли до влади, тільки б не було повернення до Радянського Союзу»... Та навіть якби таке повернення й сталося, то, як сказав поет, «колишнє щастя вже не стане щастям». Свого часу ще О. Герцен, образно зазначаючи в «Былом и думах», що життю «ніколи не бувають потрібними старі сукні», доводив: «Усі відновлення, всі реставрації завжди були маскарадами» (1954. — с. 358). До того ж, як і в часи Герцена, нам теж «нема до чого повертатися».

Он Білорусь ще й не вернулася вповні, а лише, як кажуть військові, «позначила рух у заданому напрямку». І що ж, які результати цього доленосного рішення? «В магазинах Мінська тепер неможливо купити більше 400 грамів сиру, масла, у одні руки “дають” тільки кілограм ковбаси, стільки ж — хлібобулочних виробів. Обмеження введені на купівлю 14 найважливіших продуктів харчування» (Волошин, 1998). Якщо за радянських часів влада пов’язувала такі повсюдні заходи з «проханнями населення», то нині білоруська влада пояснює це «метою припинення неорганізованого та несанкціонованого вивозу товарів за кордони республіки». Створюється враження, що в сусідній Польщі ці норми «продажу в одні руки» ще менші — як мінімум у два рази, і вона рятується від загрози голоду лише завдяки згаданому вивозу товарів з колгоспної Білорусі.

Насправді ж все значно простіше: Білорусі нарешті вдалося вернутися у соціалістичне минуле, а соціалізм, як ми вже мали можливість переконатися, — то ніяка не електрифікація чи хімізація народного господарства, а неминаючий дефіцит буквально на все, у тому числі «товари першої необхідності» та продукти і нескінченні черги в очікуванні «викидання» того «дефіциту». Тож не дивно, що вже восени того ж року припертий до стіни невблаганною «соцреальністю» білоруський уряд не спроможеться запропонувати нічого кращого, аніж повернутися, як зазначала київська «Столичная газета» 14 листопада 1998 р., «до перевіреної ще радянською владою карткової системи». Відтепер (з 9 вересня) «кожен громадянин Білорусі має законне право, відбувши чергу, раз на місяць придбати не більше 20 яєць, 2 батонів хліба, 3 кілограмів крупи, 2 кілограмів м'яса та 400 грамів вершкового масла» — така до болю знайома картина «побудови розвинутого соціалізму в одній, окремо взятій, країні»...

Далекоглядні спостерігачі вбачали невідворотне фіаско споруджуваного ладу від самого закладання його основ. Так, М. Булгаков ще в 1919 р. у фейлетоні «Грядущие перспективы», аналізуючи стан Росії («на самісінькому дні ганьби і лиха, в яке її загнала “велика соціальна революція”»), дійшов висновку (1990. — с. 438–440): «...Доведеться багато битися, багато пролити крові, тому що, допоки за зловісною постаттю Троцького ще тупцюють зі зброєю одурені ним безумці, життя не буде, а буде смертна боротьба... Поки там, на Заході, будуть гуркотіти машини творення, у нас в країні від краю і до краю гуркотітимуть кулемети... Там, на Заході, виблискуватимуть незліченні електричні вогні... там будуть будувати, досліджувати, друкувати, вчитися... А ми... ми будем битися»...» А коли це «безумство» закінчиться («хто побачить ці світлі дні? Ми ? О ні!» — гірко наголошував Михайло Опанасович), «треба буде платити за минуле неймовірним трудом, суворим убозтвом життя... І ми, представники безталанного покоління, помираючи ще в чині жалюгідних банкрутів, змушені будемо сказати нашим дітям: “Платіть, платіть чесно і вічно пам'ятайте соціальну революцію”».

«Виконроби революції» одразу усвідомили, що подібні «розумники», які чомусь «не вірять в успіх нашої справи», становлять значно більшу загрозу, ніж уся світова буржуазія, оскільки, на відміну від останньої, підступним задумам якої протистояла загартована у класових боях армія, розкладали «будівників» зсередини. І винищували їх — з усією безжальністю. Аж доки сам М. Горбачов — після марних намагань надати побудованому радянському варіантові соціалізму бодай якоїсь подоби «людського обличчя» — змушений був, як зазначав В. Ярузельський (Бывшие... — 1996), визнати, що створена в СРСР «система пережила себе» (що зовсім не завадило йому йти на все, аби тільки, як наголосив колишній прем’єр–міністр Угорщини К. Грос, «зберегти російську імперію»). До речі, першими спробували перейти до побудови «соціалізму з людським обличчям» ще в 1968 р. «чеські товариші», не підозрюючи, що того більшовицького «горбатого» справді лише могила здатна виправити. За що й гірко поплатилися: кремлівська верхівка безжально розстріляла «празьку весну».

Десятки держав світу, спираючись на допомогу СРСР, ставали на цей шлях розвитку — чи бодай одна з них досягла на ньому успіхів? Та й сам «флагман світового комуністичного руху», попри невгаваючий гуркіт переможних литавр та моторошні жертви, невідворотно рухався до того ж таки розбитого корита. Ось як охарактеризував досягнені здобутки комуністичного будівництва в СРСР напередодні його розпаду союзний прем’єр–міністр В. Павлов у своїй доповіді на сесії Верховної Ради СРСР 22 квітня 1991 р. («Известия», 24.04.1991): «Ситуація може бути охарактеризована тільки як загальна криза... Упродовж десятиліть країна не може сама нагодувати населення... (ще більше погіршився цей стан після того, як відділилася «нахлібниця» — Україна: «тільки 43 % продуктів харчування виробляється всередині країни, а 57 % — імпортується», змушений був визнати перший віце–прем’єр РФ Ю. Маслюков у передачі «Итоги. Ночной разговор» — телеканал «НТВ», 04.10.1998. — М. Л.)». Через нічим не обмежене «хижацьке», як наголошує пан прем’єр, споживання природних ресурсів («обчистивши» — у стислий, як того вимагав чільний експропріатор, термін — «заможні класи», більшовики одразу ж заповзялися грабувати усіх підряд, у тому числі й природу), «тільки за останні два роки обсяг видобування вугілля, без страйків, упав на 69 млн тонн, нафти — на 53 млн тонн, заготівлі лісу — на 50 млн кубометрів». Посилилась «імпортна залежність країни, особливо з продовольства, легкої промисловості, матеріалів для автомобіле– і тракторобудування», поглибилась — і без того, на думку прем’єра, «крайня» — «відсталість технологій, зношеність виробничого устаткування». Унаслідок «країна опинилася у залежності від іноземних кредиторів (і зовсім не «тільки за останні два роки», як може декому здатися, — державний борг СРСР на той час уже перевищував 70 млрд доларів. — М. Л.). Але життя у позику не безконечне. Настав час розплачуватися...»

«По суті, — уже тоді наголошував відомий економіст Г. Явлінський («Известия», 01.10.1991), — ми — країна–банкрут, що бере в борг у всього світу навмання, без надії розплатитися»[76]. Та й чим, справді, було розплачуватися, коли, як з’ясувалося, «суми засобів платіжного забезпечення нашої величезної і, як ми завжди вважали, багатої держави практично є порівнювані з обсягом особистих потреб кількох осіб». Тож і не дивно, що, як зазначав у згаданому інтерв’ю М. Горбачов, «у нас не стало прального порошка, зубної пасти — усього (Михайло Сергійович згадує, як для того, щоб вирішити проблему забезпечення радянських жінок колготками, «доводилося обговорювати питання на політбюро», а затим створити «комісію на чолі з секретарем ЦК Капітоновим. І це було тільки початком», наголошує колишній Президент СРСР. — М. Л.), аж до найелементарнішого».

Так, мілітарно надпотужна держава, здатна, як здавалося, протистояти навалі усього світу, раптом — без будь–якого тиску іззовні — умить розпалася без сліду, немов би випарувалася, як ще задовго до появи зримих симптомів пророчо передрікав Г. Федотов (1991. — т. 2. — с. 41), «від саморозкладу своєї ідеї, від спротиву економічній стихії» (так само раптово, як і СРСР, зникли без сліду широко пропаговані, а головне — щедро підтримувані Москвою матеріально «міжнародний комуністичний рух» з численними компартіями і «світовий революційний процес», а у світі лише додалося спокою, коли припинилася так звана «боротьба СРСР за мир та безпеку народів», яка насправді полягала у роздмухуванні та військовій підтримці всіляких «революційних» заворушень у різних частинах земної кулі). Це, до речі, притаманно не тільки державам, а також, на думку А. Тойнбі, цілим цивілізаціям — їх «...занепад починається внаслідок утрати внутрішнього почуття самовизначення, а не внаслідок якихось зовнішніх ударів» (1995. — ч. 1. — с. 411).

Так, і плачевний стан нашої економіки сьогодні значною мірою обумовлюється саме тим, що «спротив» продовжується. З одного боку, цьому сприяє жахлива структурна здеформованість нашої промисловості, спричинена імперською політикою колишньої метрополії. «Україна виробляла на своїх підприємствах лише 20 відсотків кінцевого продукту, — наголошував Л. Кучма (1999), — решта було, так би мовити, “комплектуючим” доповненням до того, що вироблялося в інших республіках». Навіть військово–промисловий комплекс України, що становив значну частку надміру мілітаризованої економіки, «випускав усього три відсотки “фінішних озброєнь”». Назагал, «лише близько 10 відсотків виробництв, розташованих на території України (легка промисловість, трішки переробної) були, як тоді мовилося, республіканського підпорядкування. Решта 90 відсотків підпорядковувалися союзним міністерствам і установам...» А з іншого боку — те, що керівні посади у нашій державі у більшості випадків обіймають усе ті ж колишні компартійні, звично орієнтовані на московське «старшобратство», номенклатурники, які ще від Маркса навчилися ототожнювати свої власні інтереси з державними (останній, щоправда, подавав це як типову рису «поганої» буржуазної бюрократії).

З легкістю змінивши свої колишнє партійне забарвлення на більш «модне» нині синьо–жовте (та почавши із такою пристрастю накладати хресне знамення на свої атеїстичні лоби, з якою ще недавно цькували усіх бодай запідозрених у схильності до релігійного «опіуму»), вони, за суттю своєю, залишилися все тими ж малоросами, до того ж украй знахабнілими у нічим не обмеженому через відсутність контрольного московського батога бажанні нахапати всього.

Ця відсутність контролю у поєднанні із практичною вседозволеністю надають п’янкого відчуття власної значимості — вже не якісь–то там, як бувало раніше, провінційні прохачі, що ніяково переступали з ноги на ногу «у парадного [московского] подъезда», а справжні пани у власній державі! Нарешті ми здобули те, про що мріяли: уже «свої пани ростуть, як будяки, і гріють руки на чужім багатті. А Україна бідна», бо «що народ їм, що їм Україна?..» (Горлач, 1990. — с. 64). Для них головне — напхати над усяку міру власні кишені.

Не професіоналізму їм бракує — є чимало шляхів у подоланні цього негативу, було б бажання — а «елементарного» патріотизму. Чим іще можна пояснити той приголомшливий факт, що всього за кілька літ омріяної багатьма поколіннями українців незалежності теперішня — «рідна»! — влада успішно коїть з українським народом те, до чого так і не спромоглися ні довготривала антиукраїнська політика російського царизму, ні масовий терор та підступність ленінських «визволителів», ні навіть моторошний геноцид «батька народів», а саме: своїми діями зсередини випалює у все більшої кількості українців їх патріотизм та природну українськість, фактично, за висловом В. Скачка («День», 21.09.1999), «все більше й більше вбиває Україну в душах її громадян...»

Не дарма серед дев’яти основних принципів Морального Кодексу Президента, сформульованих професором І. Белебехою (1995), — їх, на мою думку, можна поширити на усіх державців узагалі — першим є такий: «бути патріотом України (виділено І. Б. — М. Л.), маючи полум’яне, незгасне бажання принести користь власному народові. Патріотичне почуття в Президента повинно бути вище за власне життя...»

Саме патріотизму відчутно бракує сьогодні значній кількості українських державців усіх рангів, бо вони ніяк не можуть позбавитися керівних підходів пам’ятної ще «епохи людей–гвинтиків»: не держава для людини, а навпаки. Тож домінуючим серед більшості із них є зовсім інший принцип — принцип своєї сорочки чи власної кишені, ще й обтяжений у певної категорії чиновників, як наголошував О. Соскін, певними ознаками належності до так званої п’ятої колони.

Немов у наше сьогодення дивився В. Липинський (1920. — с. 5), коли 75 років тому писав про попередницю нинішньої Української держави, що «боротьба за створення Української держави — тобто за здобуття повної волі для української нації — була ведена людьми, які в державну незалежність України не тільки перед тим ніколи не вірили, а навіть до самої ідеї державної незалежности ставилися з погордою і вороже».

Іншою вадою старої номенклатурної «гвардії» є те, що, позаяк формування їх світогляду відбувалося в жорстких умовах пануючої комуністичної ідеології, яка ґрунтувалася на псевдоекономічних засадах, то її догми увійшли в плоть і кров цієї верстви керівників, ба більше — стали їх внутрішньою суттю. Тому вони в більшості своїй просто не в змозі подолати психологічне тяжіння, аби вирватися із чіпких лабет цього своєрідного, штучно сформованого «генотипу» і вдатися до справді радикальних ринкових заходів рішуче, енергійно, а головне — швидко і ефективно, як того вимагає критичність ситуації. Перефразовуючи Ф. Моргуна, можна стверджувати, що будувати нове ці люди не навчені, а тому й не спроможні. Тож необхідно всіляко залучати до такої роботи керівників нової формації, не «зациклених» на комуно–соціалістичних підходах, здатних до негайного впровадження в життя рішучих і грамотних реформаторських дій.