Розділ «11. Міф про справжніх «героїв» та підступних «зрадників»»

У своєму природному намаганні остаточно скорити народи поневолених колоній будь–яка метрополія в межах широкопланового завдання знищення їхньої власної історії (в тому числі й шляхом її присвоєння) завжди вдається до тотальної дискредитації та поганьблення наявного пантеону національних героїв із одночасною заміною їх новоствореними постатями «справжніх героїв» — з–поміж осіб, що всіляко сприяли закріпленню панування метрополії.

Трішки перефразувавши чи, точніше, розширивши відомий вислів І. Дзюби, зазначимо, що й російська імперія у всіх її різновидах — від Московського царства і до СРСР — усіляко намагалася переконати українське суспільство у тому, ніби її, імперії, прислужники і, таким чином, зрадники українського народу — це герої, а справжні герої української нації, борці за її незалежність — то, мовляв, «зрадники» і «бандити». Зрештою, це стало важливою складовою міфологізації як історії України, так і історії російської імперії взагалі, причому якщо першу всіляко спотворювали, штучно пов’язуючи із «зрадниками», в ліпшому разі — замовчували, то остання, навпаки, всіляко «героїзувалася».

Саме тому, як уже зазначалося, в українській історіографії (а про російську — годі й думати!) практично не згадується про битву на Синій Воді, яка й справді «поклала початок визволенню Русі від монголо–татар». Та й про славнозвісну Конотопську битву — «один із центральних епізодів україно–російської війни 1658–1659 рр.» (Малий словник... — 1997. — с. 208) — ні півслова: ні у трьох виданнях «БСЗ», ні у двох «Української радянської енциклопедії». Навіть згадане академічне видання «Історії УРСР», розлого (т. 2. — с. 85) оповідаючи про перебіг подій «влітку 1659 р.» (від винищення гетьманської залоги в Переяславі, Ніжині та Чернігові й аж до масових виступів «проти зрадницької політики І. Виговського» селян, по більшості — чомусь білоруських, і козаків, від чого той, врешті–решт, «змушений був рятуватися в таборі польсько–шляхетських військ»), начисто випустило з виду таку собі «дрібничку»: розгром І. Виговським 28–29 червня «100–тисячного (за іншими джерелами — майже 150–тисячного. — М. Л.) російського війська та загонів відданого Москві наказного гетьмана І. Безпалого (від 19 квітня князь Трубецький намагався заволодіти Конотопом, який відважно боронив Г. Гуляницький, маючи під рукою, як зазначає Бантиш–Каменський, «не більше чотирьох тисяч» захисників! — М. Л.)... У бою загинуло близько 40 тис. царського війська, 15 тис. (у тому числі півсотні воєвод) потрапило в полон. Утрати військ гетьмана Виговського становили 4 тис. козаків і 6 тис. татар) (Малий словник... — 1997. — с. 208–209). І нічого тут губи копилити. Коли вже така кількість істориків — і так дружно! — про щось мовчить, чи то пак не пише — значить, його просто не було. І бути не могло!..

Таким робом деформувалася національна свідомість українців, глибоко закорінювалося відчуття власної меншовартості, а така ненависна імперії українськість успішно витіснялася культивованим малоросійством.

У минулому України знайдеться немало її синів, котрі уособлювали в собі обидві згадані іпостасі — залежно від того, з якого боку оцінювалися їх діяння. Ми обмежимося переважно одним із них, зате найбільш відомим не лише на російсько–українських, а й —унаслідок тривалої обробки громадськості Європи — на європейських теренах справжнім «титаном чорної справи», саму лише пам’ять про якого ще довгі століття після його смерті піддавали безугавному паплюженню і який, завдяки цим невпинним потугам імперських ідеологічних установ, у тому числі й церкву, посів у громадській свідомості — в усякому разі в межах Російської імперії — звичне і лиш йому належне місце «уособлення зради та ієзуїтської підступності» (термінологія Л. Вишневського). І навіть за той довжелезний проміжок часу, що проминув з тих пір, нікому так і не вдалося не те що перейняти, а навіть серйозно похитнути той постамент незаперечної першості, на якому його встановив і незмінно утримував імперський офіціоз. Йтиметься про українського гетьмана Івана Мазепу.

Зі зрозумілих причин, ця трагічна і водночас велична постать нашої історії неоднозначно сприймалася навіть його сучасниками, а що вже казати про наступні покоління, зрослі на щедро обробленому імперськими ідеологами антиукраїнському ґрунті! Навіть такий блискучий і освічений дипломат та історик тієї доби, яким був надзвичайний посланник англійської корони при «московському дворі» Ч. Вітворт, знаючи, що гетьман Мазепа «користувався повною повагою та довірою царя», керував «квітучою провінцією», у якій «користався владою, що мало поступалася владі монарха», й нажив «великих скарбів», визнавав у своєму листі з Москви статс–секретареві Бойлю від 21 листопада 1708 p., що, «беручи все це до уваги, важко усвідомити, внаслідок чого або заради чого він у такому похилому віці зважився віддатися новому середовищу й новій діяльності» (Дипломатическая... — 1884. — с. 108).

А й справді, заради чого? Маючи все, про що тільки можна було бодай мріяти: владу, кошти, маєтки, повну довіру (попри численні доноси) і «прихильність» (найвищі нагороди, титул «князя України» і навіть виклопотаний Петром І у цісаря титул «Князя Св. Римської імперії») царя, палке (в такому віці!) кохання юної Кочубеївни, будучи мудрою людиною і блискучим політиком при величезному життєвому досвіді, і все ж — «зважився»! Тож і не дивно, що для багатьох, як, наприклад, для австрійського посла О. Плеєра, котрий один з перших написав про перехід Мазепи на бік шведів, повідомлення про те, що «престарий і білосивий, завжди щиро відданий цареві та його улюбленець, козацький вождь Мазепа перейшов до ворога» (Мацьків, 1995. — с. 89) — то була дійсно «несподівана вістка».

Та що вже дивуватися тому, що чужоземні спостерігачі були просто ошелешені таким вчинком «благополучного» можновладця й не розуміли [окрім хіба що російських істориків, для яких Мазепа був, як, скажімо, неодноразово наголошував Д. Бантиш–Каменський (1993. — с. 390–398), безсумнівно, «зрадник»] мотивів його вчинку, коли навіть такий відомий український патріот, як М. Костомаров, називає Мазепу «злощасним зрадником», ба, навіть «ворогом» (1918. — с. 456–479): «...за весь час двадцятилітнього гетьманства Мазепи в Україні проявилася ненависть до його підданних», а український народ нібито вважав його «чоловіком польського духу, ворогом закоренілих козацьких змагань до рівности і загальної свободи» [а от французький дипломат Жан Балюз писав про Мазепу (Січинський, 1992. — с. 123), що він, навпаки, «дуже поважаний у козацькій країні, де народ, загалом, свободолюбний і гордий, мало любить тих, що ним володіють. Привернув Мазепа козаків до себе твердою владою, великою воєнною відвагою»]. Цю «нелюбов» відомий історик і етнограф пояснював тим, що гетьман буцімто «виявляв польському королеві бажання прилучити Україну знов до Польщі». І це в той час, як «простий нарід», на думку М. Костомарова, «линув до монархічної влади», і то настільки, що «як тілько в Україні старшини стали б задумувати що–небудь в розлад з монархічною владою, можна було б надіятися, поспільство стане по стороні останній». Щоправда, далі він сам спростовує це, зазначаючи, що, лише «уступаючи тяжким обставинам», українець схиляв голову «то перед Ляхом, то перед Москалем, то перед Турком», однак «його заповітним бажанням було прогнати їх усіх від себе і жити дома на своїй волі».

А от сучасник тих подій англійський капітан Д. Перрі чомусь вважав (Мацьків, 1995. — с. 123), що, навпаки, згадане «поспільство» настільки було невдоволене московською владою, що не тільки козаки, а й «усе населення... було готове до повстання», хоча їй, владі, цілком вистачало нахабства й цинізму — вустами найкривавішого із російських царів у маніфесті за 6 листопада 1708 р. — просторікувати (Оглоблин, 1960. — с. 332), що, мовляв, «жодний народ під сонцем такими свободами і привілеями і легкістю похвалитися не може, як з нашої, царської величности, милості Малоросійській». І це написали в ту пору, коли на місці столичного Батурина, безжально — до ноги — винищеного з тієї ж царської «милості» 3 листопада (лише три дні тому!), ще не охолонув попіл моторошних згарищ, ще не засохла безвинна кров його нещасних мешканців...

Подиву гідне, що першим, хто виступив на захист Мазепи, став російський єзуїт отець Мартинов, який у своїй рецензії на монографію М. Костомарова «Мазепа и Мазепинцы», видрукуваній в 1884 р., зокрема, писав (Борщак, 1933. — с. 3): «Костомарів осуджує Мазепу без жалости й найкатегоричніше... Але чому властиво Костомарів думає, що Мазепа хотів піддатися Польщі, безсилля якої він знав йяка була ненависна українцям?.. Це був із боку Мазепи політичний хід (щоби краще заховати свою гру), дипломатичний підступ... Ні, подібно Богданові Хмельницькому, Мазепа в дійсності мав амбіцію зробити Україну незалежною державою і він вибрав для цього момент якнайсприятливіший... Союз із Швецією не представляв жодної небезпеки для політичної свободи України. Спроба Мазепи знищити всяке чужинецьке панування на Україні дійсна й щира».

Грушевський, не погоджуючись із Костомаровим (безперечно, це стосувалося й переконань останнього щодо «злиття» двох народностей, малоруської та великоруської, «у вищу національну єдність “русского народа”»), вважав його погляди «виразним пережитком старої історіографії» (1910. — с. 223). Але що стосується «зрадника» Мазепи, то й нова історіографія радянського періоду практично не змінила свого узвичаєного імперського ставлення до цієї історичної постаті, бо, як наголошує «Український Радянський Енциклопедичний Словник», виданий 1988 р. (себто в «епоху плюралізму і гласності»), лише «укр. бурж. націоналісти намагаються виправдати М[азепу] і зобразити його борцем за свободу України», а от «в укр. рад. історіографії... ці твердження», певна річ, «спростовуються».

Історіографія та вже почила в Бозі, та справа її й досі живе. Ось і автори об’ємної брошури (Анисимова..., без р. в. — с. 218), спираючись на невмирущі імперські підходи щодо висвітлювання історії України, знову накидають простодушному читачеві думку про те, що Мазепа нібито «був заклопотаний тільки своїми майновими справами і думав тільки про те, як би вигідніше продати Україну». Ще й намагаються звести цю мертвечину на ноги з допомогою... Шевченка: «Про це цілком однозначно розповідає Т. Г. Шевченко, всупереч вигадкам окремих псевдоісториків» (там само). Однак, видається, до вигадувань та перекручень свідомо вдаються якраз автори згаданої брошури.

Справді, якби Шевченко засуджував «зраду» Мазепи, то, вочевидь, мав би прихильно ставитися до «потерпілого» — Петра І. Але добре відомо, як ставився Кобзар і до цього царя, і до інших російських царів — та й до Росії в цілому. Ось хоча б у поемі «Сон»:

«...Це той Первий, що розпинав

Нашу Україну,

А Вторая доконала

Вдову сиротину.

Кати! кати! Людоїди!..»

А допитаний у справі Кирило–Мефодіївського товариства студент Г. Андрузький (протокол допиту від 14 квітня 1847 р.) свідчив, що, «засуджуючи Хмельницького, Шевченко звеличував Мазепу» (Кирило–Мефодіївське... — 1990. — с. 504). Та й М. Драгоманов свого часу прямо називав Шевченка прихильником Мазепи. Цікаві спогади залишив сучасник Кобзаря П. Селецький (Записки... — 1884), з яких випливає, що Шевченко — в опері, яку їм запропонувала написати княжна В. Рєпніна, — «хотів показати його (Мазепу. — М. Л.) поборником свободи в боротьбі з тиранією Петра». А коли у Селецького «в запалі суперечки вирвалося слово: “зрадник”, то вони «з–за цього ледь–ледь не посварилися». Зрештою, «кожен залишився при своїй думці, тим справа й скінчилася в Яготині».