Розділ «11. Міф про справжніх «героїв» та підступних «зрадників»»

Склоняли долго мы главы

Под покровительством Варшавы,

Под самовластием Москвы.

Но независимой державой

Украйне быть уже пора:

Изнамя вольности кровавой

Я подымаю...»

— не надто пасують змальованому образові «злодея»), а свободу — навіть «презирает». І нарешті, останнім акордом у поданні цього чорного негативізму виступає доволі сміливе твердження поета, що нібито у нього, цього «гетмана–злодея», поняття вітчизни взагалі не існує — «нет отчизны для него», пише Пушкін, певно, маючи на оці «самовластную Москву», і в цьому, безперечно, має рацію. Ось такий він, цей «малороссийский гетман»! І хоча насправді було не так, однак марно було б дорікати великому митцеві за певну історичну невідповідність змальованого ним образу Мазепи реальній особі. По–перше, треба врахувати, коли та ким усе те писалося, по–друге, писав він цей майже всуціль чорний образ найвизначнішого із «врагов России и Петра», опираючись на викривлене подання його як офіційною історичною наукою, так і відповідно сформованою великодержавництвом громадською думкою. Нарешті, нема жодних підстав висувати до більш емоційно забарвленого, аніж науково точного художнього твору ті ж вимоги, яким, безперечно, повинні відповідати наукові історичні праці.

Зовсім інший художній образ створили неросійські митці. Так, якщо в уяві Пушкіна гетьман Мазепа усього лишень «старец нечестивый», то для не менш великого англійського поета Дж.–Г. Байрона «він був, як дуб–титан». Знову ж таки, на противагу Пушкіну, котрий переконаний, що вже на момент написання ним згаданої поеми («прошло сто лет») вже й сама згадка про «изменника» Мазепу стерлася з пам’яті народної («забыт Мазепа», і навіть «с давних пор»!), і лише «раз в год анафемой» нагадує Російська православна церква про всю жахливість «гріхопадіння» цього «злодея–гетмана». В. Гюго, вважаючи Мазепу патріотом–мучеником, у своїй однойменній поемі висловлює впевненість, що «його велич із його мук постане», і він «колись іще буде народом України звеличений». Віддамо належне глибині історичного передбачення великого французького письменника — попри злобиве сичання з імперських закутків, цей час настав!

Незважаючи на те, що Мазепі, як і багатьом іншим патріотам рідної землі, його попередникам і нащадкам, не вдалося здійснити своїх величних задумів щодо визволення «бідної матки України» з–під московської кормиги, все ж ні, не «забыт Мазепа», як мріялося поневолювачам, бо, як наголошує Т. Мацьків, саме гетьман Мазепа «став символом прагнень українського народу в нерівній боротьбі за свою волю!» І саме в цьому щонайперше таїлася неминаюча загроза Мазепи усім імперським режимам, що в різні часи панували в Україні.

Та й сама багаторічна державницька діяльність гетьмана в Україні не була безплідною. Ось якою залишив він її після себе, за спостереженнями данського посла Юста, занотованими останнім 16 червня 1711 р. (Борщак, 1933. — с. 15–16): «У козацькій країні всі благоденствують і всі живуть у розкоші... У протилежність до росіян, кожний козак ходить до церкви зі своїм молитовником. Вони під усіма оглядами незрівнянно чистіші й охайніші за росіян... Хати гарні, вулиці чисті. У Росії нічого подібного я не бачив...»

Звернімо увагу на це об’єктивне свідчення іноземного дипломата, бо ще й нині деякі «знавці» нашої історії силуються всіляко принизити значимість і здобутки Української Держави часів козаччини, зводячи її до «шалапутного» існування такої собі «ватаги розбійників і гультяїв» на Січі. Свого часу, як зазначає відомий дослідник історії та культури України Г. Нудьга (1991. — с. 21), «російські царі, зокрема Катерина II, всюди “трубили”, що козаки — це розбійники, які не визнають ніяких порядків і цивілізованих правил співжиття між народами...» Та «зовсім інше пишуть представники Європи», які до того ж свідчать не з чужого голосу, «а на основі зовсім конкретних фактів, свідками яких вони були». Так, посол Венеціанської Республіки А. Віміні, що прибув з цією місією до Хмельницького в 1650 р. (саме він, наголошує Г. Нудьга, «першим вдався до терміна “республіка”» щодо козацької України), у своїй «Реляції», написаній у 1651 р. (передрукована в «Киевской старине» у 1900 р.), засвідчував (там само. — с. 54), що «запорожці — люди прості, але мають бистрий розум, який найкраще виявляється у державному правлінні (важливо, що до такого висновку Віміні прийшов «після власних спостережень над державними принципами козаків». — M. Л.)» Найвищим органом правління у козаків є Рада, на якій «козаки обмірковують свої справи, обороняючи кожний свої погляди без чванства», а коли упевняться, що чиясь думка є кращою, аніж власна, то сприймають її, «і цього не соромляться». Варто зазначити, що наша держава того періоду аж ніяк не обмежувалася одним лише Запорожжям. Хоча, безперечно, то була надзвичайно важлива складова її державного устрою, та не менш важливою органічною складовою була й так звана городова Україна (городове козацтво).

Важливо й те, що ці свідоцтва, як наголошує І. Борщак, висловлені «по гарячих слідах Мазепи... Почитайте, що пише в 1841 р. німець Коль або в 1851 р. англієць Генсон про Україну, й порівняйте, що майже одночасно, в 1839 р., пише про Росію маркіз де Кюстін, і ви побачите, який тривкий слід залишила на Україні культурна діяльність Мазепи». Звичайно, марно намагатися шукати в Мазепі такі звичні нам за укоріненими радянськими стереотипами риси «справедливого народного героя», котрий завжди бере бік знедолених. Скоріше, навпаки, — у спорах він підтримає не селян, навіть не козаків, а візьме бік можновладної старшини, бо він — державець, а тому мусить діяти не лише в силу своїх особистих якостей чи почуттів (які, зазначимо, немає жодної потреби ідеалізувати, адже гетьман був людиною у повному розумінні цього слова, а отже, тою чи іншою мірою підвладним усім людським емоціям, почуттям, бажанням), а керуючись залізною логікою державних інтересів і об’єктивних умов, що створилися попри його волю чи бажання (як це, наприклад, сталося із сумнозвісним наверненням армії Карла ХІІ в Україну). Тому, перебуваючи на чолі України, яку він бажав перетворити у незалежну державу (в «могутнє королівство», як наголошував Ф. Вольтер), Мазепа, знаючи, щб становить головну підвалину будь–якої держави (недарма ж, як стверджують дослідники, він полюбляв Макіавеллі), мусив тримати сторону старшини, бо лише з неї міг «зробити освічену аристократію»[52].

І його політика таки дала українській старшині «ідеольогічну основу національної аристократії, завдяки якій вона... навіть перетворившись у російське дворянство, висунула пізніше з–поміж себе не одного діяча національного відродження. Ледве чи таке явище було можливе без двадцятилітнього гетьманування Мазепи», — наголошує І. Борщак. Тож і оцінювати цю постать, напевно, доцільніше саме як державного діяча, а не блукати в лабіринтах його особистих якостей, які до того ж є менш очевидними, аніж його вчинки як державця. Ось і М. Костомаров, звинувачуючи Мазепу в «підступному задумі», пояснює його наміри тим, що «це був егоїст у повному розумінні цього слова» (Мазепа... — 1905. — с. 712–713) — чи не занадто просто для діяча такого рівня?

Що ж до традиційного лементування поневолювачів українського народу з приводу горезвісної «зради» Мазепи, то такими ж «зрадниками» були оголошені Москвою і гетьман Павло Полуботко, і останній кошовий Січі Петро Калнишевський, і голова Директорії Симон Петлюра, і один з провідників ОУН Степан Бандера, і безліч інших патріотів України.

Особливо безугавно переминали на зубах цю іманентну «зрадливість» українців у численних художніх витворах «епохи соцреалізму» повоєнної пори. За встановленим каноном навіть позитивних героїв–«хохлов» зображали недолуго–хитруватими, з обов’язковим кривомовним просторікуванням на своєму чудернацькому «наріччі», готових за шмат сала виказати навіть рідну матусю (до речі, й нині російськомовні ЗМІ всіляко намагаються зобразити — скористаймося вікопомним виразом «найпрогресивнішої» соціалістки — «тупоголовых украинцев», саме такими) — начисто нехтуючи тим, що, як слушно зазначає В. Лупейко (1998), саме «Росія “подарувала” гітлерівському вермахту ціле сонмище зрадників. Генерали Власов, Зайцев, Малишкін, Трухін, Благовєщенський, Закутний, Жиленков, полковники (згодом стали генералами) Мальцев, Меандров, Зверев, Шатов, Корбуков та інші вірою й правдою служили Рейху аж до падіння Берліна й визволення Праги[53]... А тим часом» впродовж чотирьох років війни, жоден (жоден!) з найвищих офіцерів–українців, маршалів чи генералів (а їх немало було серед вищого командного складу РСЧА: Тимошенко, Малиновський, Гречко, Москаленко, Рибалко, Лелюшенко, Жмаченко, Кравченко, Батицький, Кошовий та інші. — М. Л.), не перейшов на бік ворога, не порушив військової присяги...» Важко навіть уявити, як реагувала б Москва, «якби бодай один генерал–українець подався б у відступники?!»

Цей список продовжив професор Московського державного пед–університету В. Попов (1998), який висунув свою версію причин поразок РСЧА на початковому етапі війни. До цього, на його думку, призвели цілеспрямовані дії «великої кількості невдоволених політичним режимом у СРСР» у армії, якими «всю відлагоджену, створювану роками систему [оборони СРСР] ударними темпами довели до стану непридатності». Серед вищих військовиків, які нібито «могли жити хисткою надією на “вирятування” від більшовиків з німецькою допомогою», зокрема названі «П. Понеделин, П. Артеменко, Е. Егоров, Е. Зыбин, И. Крупенников, М. Белешев, А. Самохин, Н. Лизутин, М. Лукин и другие». І що ж?

Ані В. Попову, ані авторові післямови до цієї статті Ю. Кублановському якось навіть на думку не спало назвати їх зрадниками. А от українці, звісно, «зрадники»... Та це й зрозуміло, адже з боку окупаційного московського режиму в Україні інакше не могло й бути, оскільки всі українські патріоти саме з цим окупаційним режимом і боролися.

І хоча сьогодні, як це не жаль, є більш ніж достатньо підстав, які змушують погодитись із твердженнями багатьох дослідників про те, що маємо в Україні поки що державу вчорашньої колоніальної партноменклатуру «глибока деукраїнізованість, знекоріненість» і «низький етичний рівень» якої, на думку академіка І. Дзюби, є «чи не найістотнішим суб’єктивним чинником нашого занепаду й осоромлення перед світом...» (Іван Дзюба, 2000), однак Українська держава таки відбулась, і за це ми схиляємо свої голови перед пам’яттю всіх борців за її незалежність і адресуємо їм слова щирої вдячності.

А що їх зусилля не «минулися», як це гадалося в Росії не лише О. Пушкіну, то найпереконливішим і найвагомішим потвердженням цього сьогодні є те, що все нові й нові покоління їх нащадків уже зростають у своїй державі, а не в «братніх» приймах. До речі, за результатами рейтингового опиту про ставлення до різних історичних осіб, проведеного «Літературною Україною» (дані опубліковані на шпальтах часопису 19 грудня 1991 р.), гетьман Мазепа посів почесне третє місце (49,61 %) після Шевченка та Грушевського, випередивши князя Володимира Великого, гетьмана Хмельницького та інших видатних діячів українського народу. Останні місця посіли Сталін (0,00 %) та Щербицький (0,00 %). Недалеко «втік» і Ленін (2,92 %). А щодо об’єктивного ставлення до них (як і до всього українського чи то пак «неросійського» взагалі) на теренах Росії, то поки що на таке годі й сподіватися, бо абсолютна більшість великоросів віддавна саме із великодержавними переконаннями, схоже, й народжувалася. Тож цю хворобу ще й сьогодні, на жаль, нездужає чи не вся Росія, яка, мабуть, так ніколи й не примириться з тим, що навіть звично «своя» Україна — і та «зрадила» її своєю «нєзалєжностью», відмовившись і далі мешкати під одним дахом.