Розділ сімнадцятий Розплата

Розплата

 ід з холодильника Лізи й Гриші пропах рибою. Я сиділа, притискаючи до лиця холодний поліетиленовий пакетик, відчуваючи грані крижаних скалок під прозорою плівкою.

Скалки...

Мені ніде було ховатися. Іти в такому вигляді в університет чи в гуртожиток... Страшно уявити, що скаже, наприклад, Настя.

Дивно, але моїми найближчими друзями виявилися ті, кого я й знала всього кілька днів. Утім, коли разом ризикуєш життям, стосунки якось самі налагоджуються й міцнішають.

— Ми скоро повернемося, — сказала Ліза. — Лід поміняй.

Вони пішли крізь рамку у передпокої. У мене боліла голова, сіпалася набрякла повіка, але все це було ніщо проти того, що коїлося всередині.

Невже людина може так брехати й прикидатися?!

Наш вечір на даху університету... Його розповіді про матір і батька... А літаки, Сент-Екзюпері... А коли він стрибнув на борт теплохода — він же врятував мою маму! А раніше, в підземеллі, — він урятував мені життя, просто нагадавши, що треба боротися, а не йти, як вівця, на заріз! Навіщо? Не розумію. Щоб переспати зі мною? Щоб одержати мій амулет? Але навіщо йому... Для нього це просто дрібниця...

Нема сенсу шукати виправдання. Мільйони дівчат вірять у кохання й приходять до своїх хлопців. А ті використовують їх як підстилку й потім б’ють у лице — «дала, отже, шльондра». Дівчата мріють про принців, не помічаючи, що чоловіки — свині... Усі! Брудні, хтиві...

Я згадала, як страшно кричала Настя в ту ніч, коли Тінь висмоктувала її любов. Щось у цьому було від мороку, від наведеного божевілля; я зараз нагадувала Настю, але, з другого боку, не йти ж проти фактів. Факти — річ уперта...

Задзвонив мій телефон.

— Дашо, — сказав Піпл. — Як ти почуваєшся?

— Прекрасно.

— У нас проблема. Жени в університет.

— З такою пикою?!

— Масові жертви. Півгодини тому було десятеро, тепер майже сорок.

— Що?!

— Їх доять по-великому. Забирають здоров’я й життя. Жертв дедалі більше, Тіні жодної. Де Гриша й Ліза?