Розділ сімнадцятий Розплата

Його погляд був відповіддю. Моє зависле було серце сіпнулося — і запустилося знову.

— Сьогодні вранці я прокинувся... усе було догори дриґом. Фотографії... клапті... усе поперекидане, порване... Розбите... Тебе не було. Я став тобі дзвонити, хотів навіть викликати... поліцію... тут прийшли ці... твої знайомі. Тепер я розумію, що вони мали на увазі...

— Вони хороші, нормальні люди. Просто в той момент...

— Та я зрозумів... У мене й раніше були перебої... з пам’яттю. Цілі роки свого життя пам’ятаю туманно, ніби хтось мені розповів, а не я сам його прожив. Я хворий на голову, виявляється. Ніж сидіти все життя в дурці, краще здохнути... Але найгірше — я тебе втяг в історію. Якби я знав...

Він одійшов до дальньої стіни:

— Ти мені вибач, Дашо. Розумієш, я бачу весь світ чорно-білим — особливості сприйняття. А тебе побачив — у кольорі. І все, що пов’язане з тобою, виходить кольорове. Кольорові сни...

Я замружилася й аж тепер зрозуміла, який страшенний тягар упав у мене з плечей.

— Дурнику. Якщо ти просто трошки божевільний — це ж звичайна справа! А хто нормальний? Я чи що?

Я обняла його. Провела долонями по голих м’язистих руках:

— Сем, це щастя, що ти просто псих. Ти не уявляєш, що я пережила за ці кілька годин...

— Дашо, — він почав витирати сльози з моїх щік. — Ти знай. Я не можу підняти на тебе руку! Не можу... Якщо хтось посміє, я його по стіні розмажу. Але якщо я сам таке зробив у запамороченні, то мене доведеться весь час тримати в клітці, бо я ж виродок...

— Сем, — сказала я. — Ми все виправимо. Я люблю тебе не тому, що ти здоровий чи хворий, а тому, що це ти! Ми тебе вилікуємо...

Він усміхнувся, щоб мене втішити. Сам він не вірив ні в яке лікування, це було видно по очах.

— Сем, ти не пам’ятаєш... амулет?

— Вони теж про нього питали. Я пам’ятаю тільки, що ввечері він був у тебе на шиї. Як звичайно.

— А вранці...

— Вранці я прокинувся, в домі розгром... І все.

Я набрала Гришу. Дивно, але в підземеллі мій телефон ловив мережу, хоч і на межі можливостей. Гриша з’явився одразу — крізь рамку, не чіпаючи важких замкнених дверей.

— Гришо, випускай його.

Гриша похмуро похитав головою: