Розділ п’ятнадцятий Союзники

Союзники

Згори мені відкрилося захопливе, моторошне видовисько: стан Сарани нагадував не мурашник, як можна було очікувати, а хмари, зняті з космосу. Луки на межі скель було витоптано за кілька хвилин. У цілковитому мовчанні кочівники змінювали похідний стрій на бойовий.

Стоноги, користуючись вільною хвилиною, жерли пісок і глину. Якби не бачила на власні очі — не повірила б. Тепер зрозуміло, як таке величезне військо настільки швидко переміщалося пустелею і чому за ним не тяглися нескінченні обози з фуражем.

Передові загони вже вишикувалися, ряд за рядом, готові до бою, а задні все підтягалися. Сарана розтікалася землею Королівства, мов нафтова пляма поверхнею моря. Ось вона захлиснула лісочок… Заметалися верхівки підрубаних дерев, задиміли багаття… За годину на тому місці буде дров’яний склад, а за три — попелище.

Табір постійно перебував у русі. У ньому позначився центр, ніби око тайфуну. Я спустилася так низько, що по мені почали стріляти, й розгледіла темно-червоного стонога, упівтора рази більшого за інших, із чимось подібним до розкритої квітки на спині. У цьому складному сідлі містилася людина без шиї, з блискучою, ніби наглянсованою головою. У руках вона мала молот, підозріло схожий на знак влади. Може, це був сам Саран? Чи хтось із його воєначальників?

Сарана не квапилася. Замість замку, який вона мала взяти в облогу, перед нею виявився цілий скельний масив, і перевали здавалися неприступними. Роги завивали безперестанку, в цьому завиванні вчувався виразний лиховісний зміст; війська перетікали, як бензинові плями по воді, миттю й злагоджено, вочевидь підкоряючись команді.

Ні, з Сараною не можна домовитися. Як тарган, втікаючи під раковину, не може домовитися з господарем кухні; ми для цих кочівників — таргани…

Хмари опустилися так низько, що з безпечної висоти я не могла розгледіти нічого внизу, а коли виявлялась під хмарами, негайно ж підставляла себе під град стріл. Виснажена та змерзла, я повернула геть від скель, до моря, до Оберонового замку. Маленька тепла надія жила в моєму животі. Крихітна, зовсім квола. Остання.

Сарана розтікалася, підминаючи під себе все довкруж.

Я бачила під собою ліси й чагарники, які незабаром повинні були стати голою землею. Бачила сільця, про які не буде й згадки. Сарани забагато, вона — як єдине чудовисько, як стихійне лихо, котрому не можна опиратися, не можна зарадити. На що сподівається Максиміліан? На мерців?!

Ніхто, крім мене, не знає, що він боїться мертвих куди більше, ніж будь-який його підданий. Хоч і не виказує цього. Ми всі — і я в тому числі — так часто називали його некромантом… Іноді не замислюючись, що кажемо.

Сили мої танули. Мимоволі довелося спуститись і продовжувати шлях пішки. Зшивач плутався, зачіпаючи поли плаща. У кишені лежали два складені аркуші й трикутна монетка на ланцюжку. Уся моя здобич.

Дуже хотілося їсти й пити. І спати; я падала з ніг. Почався дощ, і плащ мій, сорочка та штани невдовзі цілком змокли. Просто переставляй ноги, наказувала я собі. Там, у замку, люди. Це друзі. Хто ж іще?

На стіні замку Оберона горіли вогні. Я прискорила крок, забула навіть про втому. Дощ стояв суцільною завісою, за два кроки перед собою нічого не можна було розібрати.

— Хто йде?!

Знайомий голос. Дуже знайомий.

— Уймо, це я! Ліна!

Мій друг вийшов назустріч зі смолоскипом у руці:

— Ліно! Ну, нарешті! А Гарольд брехав, що ти до некроманта перекинулася!